– Шеф, давай что-то учудім. Я готов.
– Учудім. Тєбє скучно? (сміється)
З підслуханої розмови суддів ОАСК.
Подану епіграфом цитату вартувало б вилити в бронзі й прикручувати обов’язковою таблицею на будівлях всіх судів в Україні. Можливо, я перебільшую, і в нашій державі працює досить багато чесних і порядних служителів Феміди, просто їхній позитивний образ губиться на тлі тієї сваволі, яку творять менш морально вразливі їхні колеги. Ну, дуже хотілося б вірити. Але якось не виходить.
Коли в Україні навіть Конституційний Суд, який в усьому світі (чи точніше, у тих країнах, де такий орган функціонує, бо його наявність зовсім не є обов’язковою навіть для зразкової демократичної держави) регулярно дискредитує себе доволі сумнівними, м’яко кажучи, рішеннями, то що можемо думати про суддів нижчих інстанцій.
«Історичні» рішення
А вперше (принаймні за моєї пам’яті) КСУ здискредитував себе ще «історичним рішенням» від 25 грудня 2003 року. Пам’ятаєте? Тоді найавторитетніша судова інстанція держави заявила, що чинний на той момент президент України Леонід Кучма має право балотуватися на посаду глави держави на наступних президентських виборах, попри те, що вже відпрацював дві каденції поспіль. Хоча частина третя статті 103 Конституції України недвозначно глаголить: «одна й та сама особа не може бути Президентом України більше, ніж два строки підряд».
Утім КСУ під головуванням вірного кучмівця Миколи Селівона так собі «учудив», що другий термін за легким порухом руки став першим. А тому балотуватися можна й далі. І за цей вердикт, який виглядає алогічним і таким, що не ґрунтується на конституційних нормах, проголосувало одинадцять суддів Конституційного Суду. Знайшлося, щоправда, четверо порядних сміливців, котрі висловилися проти. Але якщо вони й врятували репутацію, то винятково свою, а не інституції загалом. Бо стало очевидним, що КСУ, який мав би стати найавторитетнішим арбітром у державі, діє як примітивний вокзальний шулер.
Ще більшим шоком для людей, які все ще сподівалися на порядність КСУ, став вердикт від 1 жовтня 2010 року. Цей день реально можна назвати «конституційним переворотом». Пригадаймо, тоді суд своїм рішенням скасував конституційну реформу грудня 2004 року, якою Україна з президентсько-парламентської республіки перетворилася на парламентсько-президентську. Судді якось проігнорували той факт, що зміни були введені вже в саме тіло Основного закону, тобто того документа, котрий для них мав би бути сакральним і непорушним, який вони присягнули свято захищати. Однак КСУ на чолі з вихідцем з Макіївки, гебістом зі стажем Андрієм Головіним без жодних докорів сумління викреслив з тексту Конституції всі пункти, які урізали повноваження президента, тобто повернув чинність Кучминого основного закону 1996 року. Завдяки цьому Віктор Янукович узурпував владу в країні, що врешті призвело до Революції гідності, смертей на Майдані та агресії Росії.
От вже після цього однозначно можна було сказати, що Конституційного Суду в нас фактично немає і потрібно ліквідувати цю бутафорну структуру як недієздатну. Недієздатну, але дуже коштовну для державної скарбниці, адже кожен суддя там заробляє в місяць, як два повноцінні педагогічні колективи середньостатистичної української школи.
Важливим для розуміння ситуації з Конституційним Судом є ще одне його рішення – від квітня 2010 року. Йдеться про депутатів-«тушок», яким судді дозволили офіційно доукомплектовувати урядову коаліцію, якщо виявиться, що «реєстрових» депутатів з фракцій «більшості» для реальної більшості бракує.
КСУ під головуванням тоді ще Андрія Стрижака визнав: «Народні депутати, зокрема ті, які не перебувають у складі депутатських фракцій, що ініціювали створення коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді, мають право брати участь у формуванні коаліції депутатських фракцій».
Зрештою, народні депутати – люди вільні, то хто ж їм заборонить незалежно від фракційної належності входити / не входити до коаліції. Все воно так, проте є Конституція, хай їй грець, у статті 83 якої вказано: «У Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України».
Причому саме цей вердикт КСУ – це вам не просто «почудіть», він заклав фундамент для того, щоб через пів року відбулася вже згадана узурпація влади Віктором Януковичем за допомогою абсолютно неконституційного рішення КСУ.
Цікавим у цьому вердикті є те, що двома роками раніше КСУ уже розглядав аналогічне питання й ухвалив рішення, яке передбачало формування парламентської коаліції виключно фракціями. Тобто два рішення суду під головуванням все того ж Стрижака не те що конфронтують між собою, а є взаємозаперечними.
Ще смішнішим є те, що в червні 2019 року Конституційний Суд уже під головуванням Наталі Шаптали, розглядаючи законність розпуску президентом Володимиром Зеленським Верховної Ради, знову змінив свою думку про «тушок» в коаліції і повернувся до вердикту 2008 року. Ось такі конституційні гойдалки.
Все б це, звісно, було дуже смішно, якби… Ну, ви в курсі.
Конституційний переворот
І от нарешті ми доходимо до доленосного рішення КСУ під головуванням Олександра Тупицького від 27 жовтня 2020 року. Суд фактично зруйнував антикорупційну реформу, освячену Революцією гідності та Небесною Сотнею. Судді, багато з котрих перебували в момент розгляду справи в конфлікті інтересів, не придумали нічого ліпшого, як позбутися цього конфлікту, визнавши неконституційними окремі положення закону про запобігання корупції та статті 366-1 Кримінального кодексу України. Вони скасували положення про кримінальну відповідальність за недостовірне декларування, незаконне збагачення, електронне декларування та повноваження НАЗК. Через це було тимчасово заблоковано доступ до електронного реєстру податкових декларацій. Окрім того, слідчим органам, котрі вели справи за вказаною статтею, довелося б їх негайно припинити й вибачитися перед ймовірними корупціонерами.
І це не просто технічні проблеми. Таке рішення КСУ відкрило скриньку Пандори, боротьба з корупцією в Україні, наша співпраця з Європейською Унією, перспективи європейської та євроатлантичної інтеграції, кредитна програма МВФ – усе це було поставлено на межу колапсу.
Навіть якщо припустити, що судді чітко дотримувалися букви закону (хоча, як стверджують експерти, так не було), вони мали б усвідомлювати наслідки своїх дій. Могли висловити зауваження, попередження, дати термін на виправлення помилок. Але ж ні. Тому можна все ж говорити про певний умисел, не малі ж вони діти.
Чи можна це вважати державним переворотом. Фактично так. Принаймні конституційним. Бо судді таки вийшли за межі своєї юрисдикції, перейняли на себе функції парламенту, почали давати оцінки у тих пунктах, які не були передбачені позивачами тощо. Тому їхні дії так гостро засудив секретар Ради національної безпеки й оборони Олексій Данилов, фактично звинувативши їх у державній зраді. «Ми відслідковуємо чіткі дії певної групи осіб, які спрямовані на знищення державності України. І ті рішення, які ухвалюються тими особами (суддями КСУ, – ред.), вони саме на це спрямовані. І повірте, пройде час, все стане на свої місця і буде зрозуміло, хто за цим стоїть. Те, що в цьому бере, з великою вірогідністю, участь країна-агресор, в мене сумнівів майже немає».
Хід у відповідь
Я не є прихильником президента Зеленського, ніколи не голосував ні за нього, ні за його партію, налаштований критично до Зе-влади загалом, але тут мушу визнати, що оперативні кроки глави держави врятували ситуацію, не дали всьому полетіти у прірву. Передовсім за ініціативою президента було скликано екстрене засідання уряду, на якому було вирішено, всупереч рішенню КСУ, відновити доступ до електронного реєстру декларацій, відновити проведення спецперевірок кандидатів на державні посади і загалом повноцінну діяльність НАЗК. Тож принаймні тимчасово зупинено той годинниковий механізм, який безповоротно призвів би до експлозії держави.
Далі Зеленський скликав термінове засідання РНБО, на ньому було напрацьовано подальші кроки виходу з конституційної кризи, яка, повторюся, загрожує вилитися в кризу загальнонаціональну. Головним результатом засідання став президентський законопроєкт «Про відновлення суспільної довіри до конституційного судочинства». У документі, зокрема, зазначено: «Рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 2020 року № 13-р/2020 у справі № 1-24/2020 (393/20) є нікчемним (таким, що не створює правових наслідків) як таке, що прийнято суддями Конституційного Суду України в умовах реального конфлікту інтересів. Закон України "Про запобігання корупції" та Кримінальний кодекс України з дня набрання чинності цим Законом діють у редакції, що діяла до прийняття Конституційним Судом України рішення від 27 жовтня 2020 року № 13-р/2020 у справі № 1-24/2020(393/20)».
Тобто фактично президент має намір цим законом скасувати рішення КСУ, хоча досі вважалося, що його вердикти остаточні й оскарженню не підлягають. Щобільше, президент фактично вирішив просто взяти й розігнати чинний склад КСУ.
«Суб'єктам призначення суддів Конституційного Суду України невідкладно розпочати процедуру відбору на конкурсних засадах з подальшим призначенням у порядку, визначеному Конституцією України та Законом України «Про Конституційний Суд України», нового складу Конституційного Суду України», – зазначається в законопроєкті.
Чи не занадто жорстко вирішив діяти президент? Можливо. От уже й багато політиків, котрі спершу нібито й засудили вердикт КСУ, скерували стріли своєї критики в бік Банкової. Зеленського звинувачують у спробі державного перевороту й узурпації влади. Вони вимагають пошуку іншого, легітимнішого шляху виходу з конституційної кризи, лякають, що Європа не пробачить нам таких різких кроків, припинить з нами співпрацю. І якось забувають, що в Україні триває війна, гібридна війна. У ній використовуються найрізноманітніші важелі впливу на здатність противника чинити опір, зокрема й Конституційний суд. Тож зволікання, як сказав би перший керівник радянської держави (теж великий майстер вести гібридні війни), рівнозначне смерті.
Але чого реально очікує від нас Європа в ситуації конституційної кризи? А Брюссель тим часом висловлює стурбованість саме рішенням КСУ. Європейська Унія закликає щонайшвидше вирішити цю кризу. Так її речники й кажуть: «Щонайшвидше!».
От, наприклад, депутатка Європейського парламенту, членкиня комісії міжнародних справ Віола фон Крамон-Таубадель, даючи коментар програмі «Свобода Слова Савіка Шустера», досить відверто висловилася за необхідність очищення Конституційного Суду України. «Нас непокоїть, які інтереси стоять за суддями КСУ. Бо ми відчуваємо вплив інтересів олігархів і Кремля. Вони впливають на судові установи. Цю ситуацію треба виправити!» – наголосила вона. Думаю, що sapienti sat: Зеленський отримав від Брюсселя благословення на те, щоб розрубати гордіїв вузол КСУ.
Принаймні для мене очевидним є те, що цей склад КСУ треба відправити у відставку, тому хотілося б, щоб депутати у вівторок, 3 листопада, таки схвалили президентський законопроєкт. Утім навіть після цього сумніви не зникнуть.
Я не даремно досить детально розписував попередні «невдалі» рішення Конституційного Суду, які фактично сприяли якщо й не узурпації влади, то принаймні зухвалому підігруванню одній з конкурентних сторін українського політикуму. Ми вже зрозуміли, що рішення суду можуть бути і алогічні, і всупереч Конституції, і такі, що суперечать одне одному. То чи потрібен нам такий орган взагалі? Чи не варто було б спрямувати ті мільярдні кошти, які він щороку проїдає, на корисніші цілі? Бо голова КСУ і його члени змінюються, а неправомірні вердикти залишаються незмінними.
Існує хибна думка, що Конституційний Суд є невід’ємним атрибутом західної демократії. Однак такого органу немає, наприклад, у таких зразкових демократичних країнах, як США, Франція, Велика Британія, Нідерланди тощо. А його наявність у Таджикистані, Білорусі чи Судані аж ніяк не посприяла там розвитку демократії.
Я часто критикував дії та висловлювання нашого експрем’єра Арсенія Яценюка, але в цьому питанні я з ним солідарний. А він запропонував ліквідувати КСУ як окрему структуру, перетворивши його на одну з палат Верховного Суду.