Молоді та життєрадісні, нещодавно встали з-за шкільних парт, але вже мають по декілька виходів на лінію бойового зіткнення. Їм немає ще й чверті віку, а вже отримали бойовий досвід. Стали захисниками. Вони з когорти молоді, котрі долучилися до українського війська за програмою «Контракт 18-24».
Хто вони, з чого зроблені їх характери, чим вмотивовані? Нехай розкажуть самі. Представляємо трьох молодих воїнів з 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс»: «Псих», «Імпульс», та «Турист».
«Якщо хочеш, то йди. Це твій вибір»
Історія воїна з позивним «Псих»
Скажіть, будь ласка, який ваш позивний і поясніть, чому ви тут, на Донеччині? Вам нещодавно виповнилося 19 років, а вже маєте військовий вишкіл та бойовий досвід. Коли встигли?
Моє псевдо «Псих». Обрав цей шлях для молодих свідомо. Старший брат також воює у 10-ці в окремому кулеметному взводі. Він неодноразово закликав мене: «Малий, йди до нас – настав твій час». До цього в ТЦК мені відмовляли оформлювати папери через юний вік, а ось під «Контракт 18-24» були змушені погодитися.
Друзі мене також підтримали, сказали, що в мене все вийде. Мамка, правда, дуже плакала, не хотіла пускати. Ну а батько тільки й мовив: «Якщо хочеш, то йди. Це твій вибір». Батько вірить в мене.
Наскільки вам важко було в навчальному центрі?
Хіба тільки там? Розповім про три стадії навчання, які мені довелося пройти. На БЗВП фізично було важко, але з кожним днем ставав все сильнішим та витривалішим. Побратими допомагали психологічно. Для цього ми постійно спілкувалися між собою, один одного підтримували, адже всі одного віку. Бувало таке, що ти біжиш і тут розумієш, що все, край, вже не можеш, немає сили. Це так мозок тобі шепоче – «ти не можеш бігти». А побратим підбігає, плескає тебе по плечу, бере під руку і стверджує: «Ти зможеш. Ти впораєшся». І ми разом біжимо далі.
Вже під час проходження адаптивного періоду в бригаді нас навчав хороший інструктор «Пуля». Щось не розумієш – він знову й знову повторює, пояснює, показує. Допоки не засвоїш. У навчальному центрі нас фізично загартовували, а тут навчали засадам тактичних дій.
Через два тижні разом зі своїми однолітками та друзями «Кіндером» і «Отаманом» відбув бойове злагодження. Коли було тяжко або жахно, то спілкувалися між собою, ділилися враженнями, страхами, негараздами. Тоді на душі легше ставало. Траплялося, з чогось жартували, хоча воно й не смішне було. Ти розумієш, що не один і у тебе є надійна підтримка. І вже реально зливаєшся з побратимами в спільне ціле. Розумієш їх так, що і слів не потрібно. Тільки подивися на нього, він на тебе і стає зрозуміло, що й як потрібно робити. Коли біжиш під час відпрацювання штурмових дій, знаєш, тебе обов’язково страхують, розумієш, коли ти маєш «крити» товариша, на підсвідомості вираховуєш, скільки пострілів маєш зробити, в якій бік переміститися, тощо. Ось так і формувалася наша єдність у гірсько-штурмовій.
Яким був ваш перший бойовий вихід?
Перший вихід на позицію запам’ятався. Нас йшло тоді троє. Мене вів досвідчений боєць, якому я повністю довіряв. Ми з ним перед цим перемовилися для першого знайомства. Для себе я зрозумів головне, що це досвідчений, надійний хлопець. Ми зайшли на позицію й він попередив: «Так, слухайся мене, що кажу, те й робиш». Я ствердно відповів: «Так, безумовно». Ми чітко зайшли на позицію. Ніде нічого не сталося. Не дивлячись, що позиція була невеликого розміру та призвичаїтися було не складно.
А перші ворожі прильоти та перші скиди, звісно, додали емоцій. Так, адреналінчик відчувся трішечки, ага. Потім до тебе підходять і кажуть – це «стволка» працювала. Ага, зрозумів. Потім, черговий «бах». Питаю: «А це що було?» «А це, – пояснюють, – міномет працював».
І вже починаєш орієнтуватися, що й до чого навколо тебе відбувається. Куди воно летить, з якої години, як правильно надавати доповідь. І вже можеш сам більше розказувати та ідентифікувати характер обстрілу. «Он там, – кажу, – КАБ полетіла».
Коли перебуваєш на позиції, то починаєш більше спілкуватися з тим, хто поряд з тобою. В одному окопі живеш, так би мовити. Їси з ним з однієї ложки. Спиш по черзі в одному спальнику. Така реальність стає звичною.
Згодом приходить розуміння, що «приліт» сприймається як напрямок, дистанція і калібр. А не як той факт, що він може мене знищити.
По закінченню річного контракту вже планували, чим будете займатися?
Взагалі вважаю, що найближчим часом війна має закінчитися. Наше військо стає сильнішим, ми маємо міжнародну підтримку та військову допомогу багатьох країн. Такі хлопці, як я, навчаються бути справжніми бійцями. Тому всі події йдуть до того, що ми здобудемо перемогу.
Так, «Контракт 18-24» – це на рік. Тобто у 20 років я вже зможу сказати війську: «До побачення». Але зазначу тільки за себе – мені не буде чим на «цивілці» займатися. Тут для мене все стало рідним, я до цього звик. Мені не буде вистачати цього адреналіну, обстрілів, стрілецької тріскотні. Тут я почуваюся потрібним. Є задачі, для виконання яких я навчений.
Ваше рішення долучитися у такому молодому віці до захисту держави якось вплинуло на ваших друзів, знайомих чоловіків?
Розповім вам про один цікавий випадок, що стався зі мною. Маю знайомого у рідному містечку, який подався у СЗЧ. Коли я погодився йти воювати, він дізнався про це та й каже при зустрічі: «Трясця, мені якось соромно стало за себе. Тобі 19 років, а мені – 27. Я пішов у СЗЧ, ховаюся тут, а ти мене, виходить, будеш оберігати й захищати». Минуло тижня півтора з тієї розмови й мені вже інші люди розповідають, що, мовляв, «втрата» повернулася до лав ЗСУ. Я тоді зателефонував цьому знайомому і сказав: «Мені дуже приємно, що ти повернувся».
Ви вже маєте власний бойовий досвід, що можете сказати про ті страхи щодо війська та фронту, які чули у цивільному житті?
Люди самі себе більше лякають, ніж воно є насправді. З одного боку, кожна людина боїться померти – це нормально. З іншого боку, все не так страшно, як здається, коли ти вже тут. Головне, щоб ти сам у себе вірив. І все у тебе вийде на краще.
«Мене завжди цікавили гори»
Історія «Імпульса»
Розкажіть, будь ласка, про себе. Що спонукало вас долучитися до лав ЗСУ та обрати саме 10-ту ОГШБр?
Мій позивний «Імпульс». Проходжу службу у 108-му гірсько-штурмовому батальйоні на посаді гранатометника. Захотів довести, що можу бути найкращим. Такий своєрідний іспит перед самим собою. А ще мене завжди цікавили гори, тому і пішов у гірську.
Чи мали ви бойовий досвід до того, як вступили до бригади?
Швидше, досвід служби. Через повномасштабне вторгнення довелося побути три роки строковиком. Після демобілізації шість місяців перебував вдома. Не знайшов себе в цивільному житті, тому відгукнувся на заклик стати на захист держави.
Наскільки якісним, на вашу думку, є навчання молодих бійців?
Курс БЗВП я проходив у навчальному центрі «Десна». Наші інструктори «влили» в нас значну кількість знань та навичок, щоб ми впевнено почувалися на лінії бойового зіткнення. Якщо порівнювати з навчанням у період строкової служби, то тоді був, умовно кажучи, дитячий садок, ясельна група. За 45 днів я отримав, напевно, на 80 відсотків більше необхідної солдату інформації, ніж за весь період строкової служби. Нас вчили бойові інструктори – вони прийшли з фронту і знають, що саме ми повинні знати та вміти. Разом з ровесниками витримувати навантаження з БЗВП було не так вже й важко. Хоча декому з хлопців, хто у цивільному житті не товаришував з фізичною підготовкою, попервах було сутужно. Однак втягнулися й згодом стали такими красунчиками.
У другому, адаптивному періоді, який тривав два тижні, вже безпосередньо у зоні бойових дій, для мене найтяжче було чути усі ці прильоти та розуміти: тут небезпечно. Однак звик.
Як ви почувалися під час свого першого бойового виходу?
Знаєте, коли їхав у машині, то були побоювання, що десь FPV-шка вдарить чи міна прилетить. Але старший, більш досвідчений товариш пояснив, як діяти в тій чи іншій ситуації. Це додало мені впевненості й лякливість минула.
Як тільки ми зайшли в окопи, старожил «Пломбір» відразу провів інструктаж – чого берегтися, що, як та в якій послідовності робити. Ставлення до мене було, як до рівного, без кпинів, образ, ніякого абʼюзу.
Не один я був там з новачків. Були й інші мого віку, які зайшли на позицію дещо раніше. Вони ділилися своїми першими враженнями. Також дослуховувався й до їхніх порад. Зустрівся з хлопцями, з якими проходив ще БЗВП, і наші перші слова були – «Я радий тебе бачити, друже». Я дійсно радий був їх бачити. Дякувати Богу, всі ми повернулися з того завдання живі та неушкоджені.
З вашого доволі молодого віку виходить, що сумарно ви маєте вже понад 3,5 років вислуги. Чи не з’являлася думка пов’язати своє життя з військом?
Так, маю такий намір. Планую й надалі розвиватися, як військовий. Маю бажання стати головним сержантом батальйону. Є також прагнення з часом спробувати себе як інструктор – передавати набутий досвід новоприбулим воїнам. Ще зарано щось стверджувати напевно, але прагнути до власного розвитку потрібно.
«Зрозуміло, що у кожного свій життєвий вибір»
Історія «Туриста»
Розкажіть, будь ласка, про себе.
Мені двадцять чотири роки. Позивний «Турист». Якраз маю крайній вік для підписання «Контракту 18-24». Давно хотів піти у військо, та все не наважувався. Але пройшов час, і з’явилося переконання – треба йти.
10-ту ОГШБр обрав за рекомендацією товариша. Тут обіцяли гарну підготовку і забезпечення. У мене немає тут безпосередніх знайомих. Просто десь хтось колись раніше служив, в когось знайомі у десятці. Так і склалося, що вибрав саме її. Долучився до бригади вже доволі давно – чи то пʼятого, чи шостого березня. У цивільному житті, до служби, працював багато де. В основному це були продажі у магазинах. Де була змога кращі гроші заробити, там і працював.
Зараз прохожу службу на посаді стрільця. Відразу скажу, що більшість практичних знань я виніс із підготовки під час базової загальновійськової підготовки.
Як сприйняли ваші близькі рішення піти в ЗСУ?
Більшість друзів підтримали, як і батьки. Не було такого, щоб «Ой-ой-ой, не йди. Вб’ють». Зрозуміло, що у кожного свій життєвий вибір. Я вибрав, наприклад, прийти на службу, і захищати Україну та її незалежність. В когось, може, інше бачення. Не берусь судити когось. А сам вийду й четвертий раз на позицію.
Де було важче – у навчальному центрі чи в бригаді?
Звісно ж на БЗВП. Тому що все було нове. Відразу додалося велике фізичне навантаження. Морально також було тяжко. Кожного дня фізо, теорія, практика. І все це щодня по колу. Під час проходження адаптивного курсу у бригаді, як на мене, було дещо простіше. Ми просто продовжували тренуватися, вдосконалювали певні практики.
На злагодженні у підрозділі нас конкретно вже навчали. Відшліфовували знання з використання певних типів озброєння. Якщо брати вогневу підготовку, то це настріли зі всіх видів зброї, яка є на позиціях.
Як це – вперше йти на бойове завдання?
Перший вихід на позиції ми здійснювали разом з досвідченими бійцями. З нами був хлопець, який вже не перший рік бере участь у бойових діях. По першому заходу, звісно, мав якісь нові емоції. Але, щоб було аж занадто страшно, то не можна сказати.
По тому, що я навчився, то головне – це слухати небо, дивитися вгору, чи чуємо-бачимо ворожий дрон. І взагалі, як говорять, немає різниці – ворожий чи свій дрон летить, необхідно стерегтися всіх. Бо може, наприклад, летіти наш дрон, а за ним – ворожий.
У будь-якому випадку на небо потрібно прискіпливо звертати увагу. БпЛА-розвідники допомагають здійснювати вогневе ураження та коригування артилерії. Якщо виявив «Мавік», то очікуй, що одразу прилетять FPV зі скидами або дрони-камікадзе. Мінометка, стволка – все починає працювати по тій точці, де був помічений рух.
Перші прильоти сприймалися, звісно, з внутрішнім напруженням. До такого ми не були звичні. Коли розумієш, що летить не навчальна граната, а 120 мм міна над головою та ще й по твоєму квадрату, то це вже зовсім інша історія.
Непросто й вживатися на позиції. Вони різні за розмірами та призначенням. Конкретно наша була нормальних розмірів – не якась там мала нора. Однак все одно сутужно. По-перше, з незвички. Бо на обмеженому просторі є певна кількість людей і ти з ними перебуваєш обличчям до обличчя 24 на 7 – не один день. Найдовше, що мені довелося бути на позиції, – це пʼятнадцять діб. Морально нелегко. Хоча з часом – втягуєшся. День-другий і вже звикся. Освоїв МСЛ – малу саперну лопату. З нею маєш дружити – вкопуйся глибше і тобі буде безпечніше.
Ці бойові виходи впливають на ваше сприйняття життя, дають поштовх до переосмислення себе та тих, хто поруч?
Взагалі вже маю три виходи. За цей час в мене трішки змінилися певні цінності. Найелементарніше – це відношення до їжі, до простої води, до шматка хліба. Буває, що ти залишаєшся на позиції майже без харчів та води. Є багато факторів, які впливають на логістику. Після виходу з позиції змінюється й ставлення до людей, з якими там перебував. Та й до інших також. На цивілці у мене залишилися друзі. Але зрозуміло, що певна кількість відсіялась – несправжні виявилися. Як кажуть: «Кожному своє».
Наскільки ви готові надалі пов’язати своє життя з військовою службою?
На цей час мені все це досить цікаво, бо я навчаюся кожного дня чогось нового, набираюся досвіду. В перспективі хотілося б продовжити служити. Але не знаю, як воно складеться надалі. Планувати, що буде через рік, я не можу. В принципі, зараз ніхто не може щось спланувати. Сподіваюся, що все буде добре й надалі та Збройні сили України запам’ятають бійця на псевдо «Турист».
Фотографії Андрія Ревуна, 1-й центр інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ ЗС України