Корупційний скандал, який розпочався в Україні 10 листопада, після викриття НАБУ масштабних зловживань в енергетичній сфері, не вщухає. І вже починає впливати на політичні баланси у вищих ешелонах влади. Оприлюднення плівок Тимура Міндіча спричинило потужну хвилю громадського обурення. Та надихнуло політичну опозицію, у якої нарешті з'явився шанс отримати часткову сатисфакцію за довгі роки приниження і зневажливого ставлення.
Після тотальної перемоги Зеленського і його партії «Слуга народу» на виборах 2019 року його політичні опоненти опинилися в делікатному становищі. Ніхто тоді не горів бажанням бути опозицією до влади. Лідерка «Батьківщини» Юлія Тимошенко плекала сподівання очолити уряд і чекала на відповідне запрошення. Партія «Голос» у перші місяці роботи нового парламенту частенько допомагала «Слугам народу» отримати необхідну кількість голосів за той чи інший законопроєкт. Також надійною опорою влади стали депутатські групи «Довіра» і «За майбутнє».
Дещо інша доля спіткала «Європейську Солідарність». Через особисту неприязнь між Зеленським і Порошенком, враховуючи історію їхнього протистояння на виборах президента, ця політична сила стала єдиною в парламенті, яку можна було класифікувати як опозиційну до влади. Щоправда, була ще ОПЗЖ, яка до повномасштабного вторгнення виконувала функцію проросійської опозиції. А після 24 лютого 2022 року її уламки навпаки стали цінним матеріалом для влади і не раз рятували «Слуг народу» від провалів під час голосування.
Але і до початку повномасштабної російської агресії, і під час неї в Зеленського ніколи не було серйозних політичних опонентів у Верховній Раді. Так, були певні внутрішні чвари в численній фракції «Слуг народу». Була скандальна відставка Дмитра Разумкова з посади спікера і спроба сформувати новий центр впливу. Проте нечисленність і різношерстість охочих кинути виклик монопольній владі Офісу президента дозволяла Зеленському почуватися дуже комфортно. І, відверто кажучи, часто нехтувати українським парламентом як пережитком з іншої епохи.
Не можна стверджувати, що всі народні депутати навіть з тих, хто формально входив до складу провладної більшості, були в захваті від власного безсилля. Але Банковій вдавалося майстерно гасити невдоволення, за потреби залучаючи голоси з інших середовищ, фракцій та груп. Щоб ситуація змінилася, потрібен був серйозний поштовх. Ним стала антикорупційна операція «Мідас».
Оприлюднені плівки Тимура Міндіча не лише показали ймовірну причетність найближчого оточення президента до цинічних оборудок під час війни. Вони завдали дошкульного удару по вибудуваній Офісом президента вертикалі абсолютної влади. Поведінка Банкової виглядала розгубленою. Ситуація вимагала рішучих дій, швидких затримань підозрюваних у причетності до схем та масових кадрових звільнень. Але в ОП вирішили тягнути час і спробували вивести з-під удару своїх людей. Слабкість влади і високий градус суспільного обурення відчула опозиція. Вперше за багато років у неї випала нагода розпочати рішучий контрнаступ.
Ще 10 листопада партія «Європейська Солідарність» оприлюднила заяву, в якій оголосила, що розпочинає процедуру відставки уряду – «непрофесійного і корупційного». У ЄС закликали всіх колег по парламенту, які усвідомлюють загрози для держави, підписатися під відставкою Кабміну заради формування уряду національного порятунку.
Згодом подібні думки почали висловлювати інші політики. Голова міжфракційного об’єднання «Розумна політика» Дмитро Разумков сказав, що з політичної точки зору було б правильно, якби теперішній уряд пішов у відставку, адже його не обирали, а перепризначили. Також ексспікер заявив, що майбутній Кабмін має працювати на народ, а не на Офіс президента.
На цьому тижні стало відомо, що охочих повалити уряд Юлії Свириденко стало значно більше. Не лише «Європейська Солідарність» Порошенка, а й «Голос» та «Батьківщина» публічно озвучили свої претензії до діяльності Кабміну і пішли в наступ на правлячу владу.
17 листопада партія «Голос» випустила заяву, у якій назвала «ситуацію, що розгортається навколо виявлення корупції у вищих ешелонах влади, абсолютно екстраординарною, а її наслідки можуть бути не просто тяжкими, а й катастрофічними для української державності». Політсила вважає, що новий уряд має бути сформований голосами проукраїнської коаліції у Верховній Раді, а не рішенням функціонерів Офісу президента чи сторонніх осіб.
Згодом до контратаки на владу доєдналася «Батьківщина». 18 листопада Юлія Тимошенко під час виступу в парламенті оголосила, що її політична сила ініціює відставку Кабміну Свириденко та формування нового коаліційного уряду. Проте політикиня додала, що перезавантаження виконавчої гілки недостатньо, адже головним джерелом корупції є монополізація влади. Того ж дня з трибуни Верховної Ради Порошенко і Тимошенко заявили про збір підписів за відставку уряду Юлії Свириденко.
Однак, попри гострі заяви, «Європейська Солідарність», «Голос», «Батьківщина» та «Розумна політика» не мають достатньої кількості нардепів, щоб повалити уряд Свириденко і спробувати відновити інституційну незалежність Верховної Ради. Без підтримки зовні в цій ситуації не обійтися. Згодом виявилося, що несподіваними союзниками воскреслої опозиції можуть стати окремі члени президентської фракції «Слуга народу». Ця політсила ніколи не була монолітним організмом, об’єднаним ідеологією чи принципами. Тож корупційний землетрус посилив тріщини, які давно існували в середовищі «слуг».
19 листопада стало відомо, що близько 30 членів президентської фракції підписали заяву, у якій висловили підтримку ідеї створення коаліційного уряду. Її поширив народний депутат, голова Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв. «Задля відновлення довіри громадян України та наших міжнародних партнерів до держави, ми закликаємо негайно розпочати переговори між усіма проукраїнськими фракціями і групами у Верховній Раді України про створення коаліції національної стійкості. Ми закликаємо всі парламентські проукраїнські сили відмовитися від вузькопартійних і персональних пріоритетів, які можуть стати на заваді такому об’єднанню» – йдеться в документі.
Контрнаступ опозиції триває. Але спрогнозувати його результати важко. Зараз основна боротьба йде за те, чи вдасться парламенту повернути частину втраченої суб'єктності. А також чи втримається у кріслі всемогутній голова ОП Андрій Єрмак. Ще одне поле битви – уряд. Стратегічна мета опозиції – відставка всього Кабміну. Тоді як влада хотіла б обмежитися лише звільненням зашкварених міністрів. У кулуарах лунають розмови і про необхідність зміни керівництва Верховної Ради. Нинішній спікер Руслан Стефанчук є фігурою, яка надто залежна від Офісу президента і не готовий взяти на себе ініціативу з відродження суб’єктності українського парламентаризму.
Хоча серед опозиції лунають заяви про формування уряду національної єдності, треба розуміти, що шанси на це примарні. Навряд чи хтось з опозиційних політиків за нинішніх умов ризикне йти у владу. У цій ситуації важливо втримати керованість процесами і пам'ятати про головного ворога – Росію. Адже повний колапс і так неефективного державного управління в умовах війни загрожує втратою суверенітету.