Ми не могли собі й уявити, що автором табірної літератури, написаної на основі власного досвіду, стане людина, яка народилася в Європі 1989 року, року демократичного прориву і початку «кінця історії». І саме тоді народився Станіслав Асєєв, автор книжки «В ізоляції» (у польському перекладі назва книжки «Світлий шлях» – Świetlana Droga).
«Ізоляція» – неформальна назва Концентраційного табору в Донецьку, в окупованій Росією частині України, в якому Асєєв провів 28 місяців, з 2017-го по 2019 рік. Його книжка, що складається зі спогадів та фабулярних творів, у польському перекладі Марціна Гачковського вийшла у видавництві Kolegium Europy Wschodniej.
«Чи це людина?» (Se questo è un uomo?) – у 1947 році питав італійський письменник Прімо Леві, класик згаданого жанру. Десятиліття перемог ліберального світу повинні були покласти край таким питанням. Однак у романі Щепана Твардоха «Холод», опублікованому торік, ми читаємо висловлювання в'язня ГУЛАГу: «Чи я все ще людина?». Ця тема, як не дивно, повертається до нас знову і знову.
Аналогічне питання про людяність у в'язниці тоталітарної системи ставить Станіслав Асєєв. «Люди, люди. А що людського у вас залишилося?» – наводить він слова свого співкамерника, нагадуючи про невирішені дилеми ХХ століття. І він попереджає читача, що не знаходить відповідей на ці проблеми. «Я задумував сухий репортаж, позбавлений суджень та емоцій, розповідь свідка – так, ніби я потрапив до цієї в'язниці не як в’язень, а як журналіст», – розповідає Асєєв. Книжкою «В ізоляції» він намагається познайомити читача з правилами, які панують у цьому концтаборі, психологією в'язня, який зазнає жорстоких фізичних і психологічних тортур, постійного стеження і сексуального насильства, яке застосовують і до жінок, і до чоловіків. Він розповідає про емоції, моральні проблеми в'язнів, реакції їхнього тіла та психіки на тортури, пише про стосунки між в'язнями та методи, якими вони рятуються від занепаду духом: через гумор, взаємопідтримку, думки про бунт, втечу та смерть. Нарешті, Асєєв показує, як в'язниця залишається в людині й після звільнення. «Я зрозумів, що нічого не закінчилося», – констатує він, описуючи досвід адаптації до життя на свободі і травми, які повертаються до нього, незалежно від того, де він перебуває – у Страсбурзі, Празі чи Києві (де, за словами автора, війна ще з 2018 року «причаїлася в закутках сходової клітки»).
Концтабір «Ізоляція», створений російськими колаборантами в Донецьку у 2014 році на місці колишнього заводу ізоляційних матеріалів, а потім артцентру, мав сумну славу найстрашнішого місця ув'язнення в місті. Автор мемуарів потрапив у поле зору місцевих ватажків за те, що висвітлював повсякденне життя окупованого Донбасу в українських ЗМІ, і офіційно опинився за ґратами за те, що можна назвати пунктуаційним злочином, а саме за використання лапок у назві «Донецька народна республіка». Так журналіст у своїх статтях вказував, що не визнає це утворення легітимною державою (зрештою, як і весь світ на той час, включно з Російською Федерацією).
«Прикріплення ґрат не робить в'язницю в'язницею», – згадує в певний момент Асєєв. Для тих, хто там опинився, найтрагічнішим було саме те, що «Ізоляція» не була офіційно діючою в'язницею. Мало того, що вона була вилучена з норм міжнародного права, там також не діяли «понятія», тобто неписані правила пострадянського тюремного життя. Деспотична тюремна адміністрація намагалася запровадити в установі «імітацію блатного кодексу» – садистську пародію, яка порушувала усталені традиції функціонування в зоні. Тому, як пише автор, «те, що відбувалося в "Ізоляції", жахало навіть людей з двадцятирічним табірним досвідом». Всі ув'язнені, включно з Асєєвим, мріяли про те, щоб їх перевели до «підвалу» донецького КДБ, а краще – до офіційної в'язниці в Російській Федерації. Як показує автор, табір без правил, яким керував диктатор-садист, перетворився на фрезерувальну машину для мізків. «В'язні "Ізоляції" до кінця демонстрували найбільшу (з усіх тамтешніх пенітенціарних закладів) зневіру і скептицизм», – так автор описує наслідки їхнього перебування в донецькій катівні.
Старі в'язні «Ізоляції», співкамерники Асєєва, врешті-решт дійшли висновку, що: «тут більше немає кого жаліти, немає кого пробачати». Ці слова тривожно перегукуються з рефреном з «Інтернату» Сергія Жадана. «Нема кого жаліти» – повторює там вчитель Паша, вигнаний з дому «рускім міром». Зв'язок між цими двома фразами показує трагізм ситуації всього Донбасу. Адже ізольованими – від визнаних правил суспільного життя, від уваги ЗМІ, від світу, зрештою, від будь-якого здорового глузду – виявилися всі мешканці окупованих територій України. Вони опинилися в різних колах донбаського пекла, за перше можна вважати перебування на «свободі», за наступне – у «підвалах» або слідчих ізоляторах КДБ, а останнє, найстрашніше, – в нелюдській «Ізоляції». Після прочитання «В ізоляції» та «Інтернату» складається враження, що в'язні «руского міра» – кожен своїм темпом, по-різному, залежно від кола, в яке їх відправили, – переживають схожі психологічні трансформації, впадаючи в байдужість і соціальну інертність, охоплені відчуттям безнадії.
Підхід видавців різних мовних версій до назви книжки багато говорить про те, як сприймають Україну у світі. Українські редактори безкомпромісно заявляють у заголовку, що «Ізоляція» – це «концентраційний табір», тимчасом як сам Асєєв неодноразово вживає термін «донецький Дахау». Англійський видавець застосував більш стриманий підхід, назвавши це місце «Табір тортур» (The Torture Camp), так ніби Захід не бажає визнавати, що у ХХІ столітті в Європі може існувати концентраційний табір. Німецький видавець, з іншого боку, не мав таких заперечень, написавши на обкладинці «Концентраційний табір» (Konzentrationslager).
А оскільки ми говоримо про переклад, я не можу не привітати мого колегу-перекладача Марціна Гачковського. Перекладач блискуче відтворює (шукає чи створює сам) тюремну лексику польською мовою, конструюючи світ, що складається з каст «зіпсутих» (skiepszczonych), «опущених» (cweli), «підвальних» (piwniczne), «особливих» (szczególne), «свіжаків» (świeżaki) та «критих» (krytych).
Переказ історії «Ізоляції» Асєєва (набагато успішніший у документальній частині, ніж у фабулярній) був непростим завданням. Існування псевдов'язниці у псевдодержаві – один з найжахливіших злочинів російського режиму, скоєний до початку повномасштабної війни, який, на жаль, неодмінно повториться на територіях нової окупації після 24 лютого 2022 року. Автор рятує пам'ять про жертв «донецького Дахау», розповідаючи про людський вимір страждань тих, чию історію він довідався. Він також зазначає, що «до сьогодні немає достовірних даних про кількість трупів в Ізоляції. Однак досить було зайти в душову кабінку, розташовану поруч з вентиляцією однієї з шахт, як в ніздрі вдаряв ядучий запах трупів, що розкладаються». Це нагадування про те, що про багато трагедій ми так ніколи й не довідаємося. Як слушно зауважила Оксана Забужко в минулорічному інтерв'ю порталу The Ukrainians, «найстрашніші події війни ніколи не будуть відомі, бо їхні учасники просто не вижили». Книжка Асєєва дозволяє наблизитися до розуміння тих, пам'ять про кого вдалося зберегти.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут
Оригінальна назва статті: Obóz koncentracyjny w Doniecku