Підсумки дискусії про те, як просувати українську літературу за кордоном, виявилися тимчасово засипаними невиданими досі снігами, але й це минає. Весна іде, весні – дорогу, сніг тане, незважаючи на безпомічність влади всіх рівнів. А нам саме час поговорити про участь українців у важливих міжнародних книжкових ярмарках.
Дискусія про книжковий імідж України за кордоном нещодавно відбулася у Києві. Я мала нагоду взяти в ній участь разом з німецьким журналістом, перекладачем, письменником та арт-куратором Мартіном Поллаком, письменником Сергієм Жаданом, керівником проектів фонду Ріната Ахметова «Розвиток України» Олесею Островською та журналісткою телеканалу ТВі Іриною Славінською.
Розмова видалася плідною, тож хочу поділитися кількома висновками.
Для цього потрібно зануритися в історію трохи глибше, хоча б до середини 90-х років. Саме в цей час українські видавці почали з’являтися на міжнародних книжкових ярмарках. Чудово пам’ятаю свій перший Франкфурт 1994-го, коли дирекція надала стенд для видавців молодої незалежної України. Чи Франкфурт 1995-го, коли мене, як організатора Форуму видавців у Львові, попросили виступити з доповіддю про український книжковий ринок. Як я наважилася тоді узагальнити свої фрагментарні знання про той хаос, який у нас тоді дуже умовно можна було назвати «українським книжковим ринком» – просто не уявляю. Стенд виглядав жахливо! Ви ж пам’ятаєте якість книжок, які видавалися в умовах тотального дефіциту паперу і неякісної пострадянської поліграфії. Вся робота на стенді зводилася до торгівлі книжками (про права тоді взагалі мало хто задумувався), а робота на ярмарку – до збирання каталогів і сувенірів. Втаємничені, яким вдалося побувати у Франкфурті, тепер знали, як насправді мають виглядати книжки, і очі в них сяяли від планів щось скопіювати, щось адаптувати. А дехто навіть говорив чарівні слова «ліцензія на переклад». Досвід тих перших ярмарків таки не минув даремно.
Потім були стенди, які ГО «Форум видавців» організовувала на Міжнародному книжковому ярмарку у Варшаві. Тут все було трохи простіше й зрозуміліше, зав’язувалися ділові контакти, починалися переклади і перші програми підтримки видання перекладів польської літератури. Десь на початку 2000-х ми припинили організовувати українські стенди на ярмарках у Варшаві на чітку вимогу тодішнього керівництва Держкомтелерадіо – а хто ви, власне, такі, щоб представляти всю Україну? Чесно кажучи, ми ніколи не мали амбіцій, щоб на ярмарку представляти український народ чи українську владу, а лише тих видавців, котрі мали бажання поїхати, і якісь кошти, щоб цю поїздку оплатити. Я й досі вважаю, що саме такий формат участі, коли на колективному стенді на іноземному ярмарку представлені лише ті, кому це потрібно. І саме вони, готові інвестувати у просування своїх авторів за кордоном, повинні за ці кордони вирушати. Те, що комусь здається, ніби платити має орган державного управління ( а це гроші платників податків) або який-небудь благодійний фонд, бо «наші книжки дуже гарні, вони прикрасять стенд, їх захочуть купувати відвідувачі» - це не аргументи. Національний стенд, можливо, й міг би мати формат «Виставки досягнень українського книжкового бізнесу», але без активного залучення в процес ярмаркового обміну самих видавців і авторів ми залишатимемося безликими і безсловесними. Щоб на будь-яку книжку невідомою мовою звернули увагу за кордоном – про неї потрібно говорити. Робити це може або автор, або видавець, а не чиновник і навіть не висококваліфікований працівник будь-якої громадської організації.
Тепер про цьогорічні ярмарки. Від початку року українські видавці й письменники вже встигли побувати на кількох з них: Ляйпцизькому книжковому ярмарку (14-17 березня), Паризькому книжковому салоні (22-25 березня), Міжнародному дитячому книжковому ярмарку в Болоньї (25 – 28 березня). Я дуже хотіла побувати на всіх трьох і навіть розробила економний маршрут двохтижневої подорожі, але обставини змусили мене залишитися вдома і лише дистанційно слідкувати за всім, що там відбувалося. На щастя, українська участь (принаймні, на двох з них) висвітлювалася українськими ЗМІ достатньо детально, щоб можна було скласти враження про ці заходи. Щоправда, 20-річний досвід проведення Форуму видавців у Львові підказує, що релізи навіть найбільш професійних і проникливих журналістів можуть діаметрально відрізнятися від картини, яку бачать організатори чи відвідувачі, - хоча б тому, що все на ярмарках міняється як в калейдоскопі. Ось тут щойно був натовп, а тепер нема; тут промайнула зірка і зникла, найкращі книжки вже продали, а автор, який мав сидіти на стенді й давати автографи, вирішив, що йому краще спілкуватися з читачами наживо в якомусь кафе. Тому я спробую висвітли свою версію як організатора української програми на Ляйпцизькому книжковому ярмарку у 2012 і 2013 роках. Хочу також інтерпретувати те, що мені вдалося дізнатися про Париж і Болонью, щоб постаратися зрозуміти: що буде далі, принаймні до кінця цього року і потім, у 2014-2015 роках.
Ляйпцизький міжнародний книжковий ярмарок
З радістю констатую, що наш стенд в Ляйпцигу позитивно ідентифікували з авторами і видавцями як торік, так і особливо цього року. Звичайно, ми дуже постаралися і з дизайном, і з участю українських авторів у програмі. Лишень нічого цього не було б, якби не ініціатива дирекції Ляйпцизького книжкового ярмарку. Організатори намагаються розвивати свій ярмарок на догоду допитливим німцям, привертають їх увагу до нових літератур. Звідси і запровадження у 2012-2014 роках програми «Транзит: Польща, Україна, Білорусь», завданням якої є відкриття німцям невідомих їм імен східноєвропейської літератури. Ця ідея була підтримана німецьким фондом Роберта Боша та українським фондом Ріната Ахметова «Розвиток України». Організовувати проект запропонували ГО «Форум видавців», адже у нас найбільший досвід проведення ярмарків. За два роки на проект українською стороною витрачено лише трохи більше ніж 400 тисяч гривень. А про ефективність використання коштів можна буде поговорити трохи згодом, коли порахуємо кількість публікацій в німецьких та українських ЗМІ, і, особливо, коли почнуть виходити німецькою переклади нових книжок. Головне – не втратити контакт з німецькими видавцями й читачами після закінчення «Транзиту» і ми зараз, коли в нас ще рік до його закінчення маємо продумати стратегію просування після проекту.
Поки що результати такі: стенд був цікавим та інтерактивним завдяки насиченій програмі (20 заходів) і сучасному дизайнові з використанням ІТ-технологій і гаджетів (подяка компаніям «Елекс» і «Poсketbook»), на ньому пахло кавою від «Креденсу» і шоколадом з Львівської майстерні шоколаду, з «нових» імен видані Марія Матіос, Таня Малярчук і Наталя Гузєєва, а також збірка «Скайп-мама». Незабаром з’явиться книжка Сашка Дерманського, обговорюють можливість перекладів Галини Малик і Олександра Гавроша. Таким чином, кількість перекладених німецькою українських авторів збільшиться з 16 до 20-22 осіб (крім тих, які публікувалися в збірках чи антологіях). І хоч за 20 років перекладено не більше 100 українських книжок, але останні два ярмарки в Ляйпцигу засвідчили: інтерес до української літератури є і його варто підтримувати.
Хочу згадати про тиху і, на перший погляд, непомітну роботу німецьких перекладачів з української. Німецькі видавці при формуванні видавничої програми орієнтуються на поради експертних груп, які читають і рекомендують книжки різними мовами. Української групи наразі нема, тому єдиними посередниками між українською літературою і німецькими видавцями є перекладачі, що володіють українською чи вивчають її. Вони об’єдналися в асоціацію «Трансліт» і здійснюють переклади або з власної ініціативи (щоб потім запропонувати їх видавцям), або ж шукають кошти в різних фондах. У цьому році їм вдалося переконати фонд Роберта Боша в необхідності фінансування програми підтримки перекладів дитячої літератури зі Східної Європи, в тому числі - з України. Саме завдяки Софії Онуфрів, Каті Бруннер, Клаудії Дате та іншим видана німецькою мовою збірка оповідань «Мама по скайпу», перекладені уривки книг кількох дитячих письменників, які будуть запропоновані німецьким видавцям.
Особлива подяка директорові Ляйпицзького книжкового ярмарку Оліверові Цілле за надання нам стенду для України, кураторові програми «Транзит» Мартінові Поллакові та координаторові Катерині Стецевич за цікавість до нашої літератури і сприяння
Паризький книжковий салон
Україна була представлена на Паризькому книжковому ярмарку вдруге, торік – кількома заходами, без стенду, а в цьому році - зі стендом. Відгуки свідчать, що французи також зацікавлені в тому, щоб української літератури французькою стало більше. На жаль, інформації від учасників мені так і не вдалося отримати, будемо чекати на повернення керівника проекту Анетти Антоненко.
Міжнародний дитячий книжковий ярмарок у Болоньї
На цьому ярмарку побували чи не всі українські видавці дитячих книжок. Але більшість з них – без стенду. Справа в тому, що мінімальний розмір стенду в Болоньї – 16 кв. м, щоб можна було гарно розвішати ілюстрації, розмістити промоматеріали. Дитяча книжка переважно рухається завдяки всяким іграм, іграшкам та сувенірам, зробленим «за мотивами» і рішення про придбання прав на переклад часто приймається, якщо представлена ціла лінійка принад для дітей та їх батьків. Всього цього у наших видавців обмаль, якщо взагалі є, стенд дуже дорогий, а звичайна українська калькуляція, що участь в ярмарку мусить відразу ж окупитися чи проданими книжками чи укладеними угодами – тут не виправдовується. Втім, не виправдовується вона ні в Ляйпицгу, ні в Парижі, ні у Франкфурті
Ми дізналися, чому українські книжки не мають шансів перемогти на книжковому конкурсі, який проводиться в Болоньї. Виявляється, наших художників там знають, книжки подобаються, але для участі потрібно замовити стенд. Так просто. От я й вирішила: спробуємо ще раз напружитися і переконати кількох видавців, що варто скинутися по 1000 Євро і цей стенд купити, хоча б для того, щоб вже бути в каталозі і подати свої книжки на конкурс. Навіть якщо на перший раз ніхто не виграє – згадка в каталозі залишається. Про все це нам розповіли наші давні друзі і партнери Романа Романишин і Андрій Лесів (творча майстерня «Аграфка»), чиї книжки в «Рукавичка» й «Ріпка» видавництва «Навчальна книга – Богдан» вже двічі втрапляли до каталогу найкращих книжок для дітей та молоді «Білі круки». Вони розповіли також про те, що подані на конкурс книжки, а особливо переможці, продаються в ярмарковій книгарні дуже добре, сотнями, а може й тисячами примірників, незалежно від мови, так що є шанс поїздку «виправдати».
В цьому році ризикнули і замовили стенд «Видавництво Старого Лева» і «Грані-Т», я думаю, що було б гарно, якби долучилися «А-ба-ба-га-ла-ма-га», «Навчальна книга – Богдан», «Теза», «Країна мрій», «Майстер-клас», «Гловбері-букс» та інші дитячі видавництва. А «Форум видавців» візьме на себе координаційну роль.
Наприкінці мушу констатувати: насправді в Україні не так вже й багато видавництв, які готові здійснювати послідовні кроки щодо просування своїх авторів за кордоном. Це, насамперед, видавництва «Кальварія» і «Нора-Друк», що видають сучасну прозу. Хочу згадати фестиваль Meridian Czernowitz, який приємно дивує своєю видавничою активністю. З дитячих видавництв можна назвати «Тезу», «Видавництв Старого Лева» і «Грані-Т», активніше могли б поводитися «А-ба-ба-га-ла-ма-га», «Гловбері-букс», «Майстер-клас» , «Богдан» і, можливо, ще 2-3 видавництвам. При цьому слід наголосити, що і «А-ба-ба-га-ла-ма-га», і «Видавництво Старого Лева», і «Грані-Т», і «Богдан» мають принаймні по одній або й по кілька престижних міжнародних нагород і відзнак за дитячі книжки і вже не є чужими для видавців з інших країн.
Тож, коли говорити про перспективу просування українських книжок за кордоном, вона зараз виглядає так. Найбільш відомими і популярними українські письменники є в Росії, тому потрібно серйозно розглядати російські видавництва як союзників у просуванні української літератури у світі. Аналогічно могли б допомогти й польські видавці, адже польська література, як і російська, завдяки постійній і серйозній підтримці з боку цих держав, перекладена на багато мов. І польські, і російські видавці могли б, напевно, виступати агентами українських письменників, якби з ними були укладені відповідні угоди. Потрібно брати участь в міжнародних книжкових ярмарках, особливо в тих, де нас вже знають з попередніх років: Ляйпцизькому, Паризькому, Франкфуртському. Варто було б повернутися з оновленим стендом і програмою на Варшавський книжковий ярмарок. Безперечно, важливою є Росія. Водночас, як на мене, варто бути присутніми на Московському міжнародному книжковому ярмарку так само, як на Non-fiction, де гарантовано буде багато шанувальників якісної української літератури. Також Болонья, потім - надзвичайно складний Лондонський ярмарок. Далі ярмарок АВА в Нью-Йорку. Можна додати 1-2 азійські ярмарки. Можна зосередитися на регіональних: у Гетеборзі, який відкриває ворота в країни Скандинавії й Балтії, в Бєлграді – для Балканських країн, участь у Барселонському чи Міланському книжкових ярмарках. Це радше для місцевої української діаспори. Але й це може виявитися правильним шляхом. Адже неспроста твори турецьких авторів такі популярні в Німеччині, марокканських і тунезійських у Франції, а індійських - у Великій Британії.
І наостанок: для просування за кордонами України потрібні гроші, яких – і це вже давно всім відомо, - ми не отримаємо з державного бюджету. Але не забуваймо про невеликі і водночас реальні можливості міських та регіональних бюджетів, а також – давайте не втомлюватися дякувати фондам, які досі виділяли кошти на просування української літературної присутності в світі. Це фонд Ріната Ахметова «Розвиток України» , фонд Арсенія Яценюка «Відкрий Україну» і фонд Роберта Боша. Це також «Гете-інститут», дирекція Ляйпицзького книжкового ярмарку, фестиваль європейських літератур в Коньяку, дирекція Паризького книжкового салону, Французький інститут в Києві, Польский інститут в Києві, Інститут книжки з Кракова, асоціація німецьких перекладачів «Трансліт» і ще багато інших, які хочуть, щоб українська література була в Європі ще раніше, ніж Україна опиниться в Євросоюзі. Можливо, нам всім разом вдасться створити інституцію на кшталт польського Інституту Книжки. Навіть якщо діяльність цієї структури буде фінансуватися в набагато менших обсягах і тільки з недержавних джерел - можливий велетенський прорив. Є і автори, і книжки, і бажання, і люди, які вміють робити все якісно.
Насправді все можливо, якщо ми всі разом цього захочемо.