Навіть якби пан Арестович був простим коментатором подій, його тяга до політичної і соціальної гомофобії виявлялася б вельми недоречною. Проте цей український, за Вікіпедією, блогер, актор, оглядач, колумніст, організатор є ще й Радником Офісу Президента України. Не чітко визначеної посадової особи (наприклад, Президента, керівника Офісу Президента, заступника керівника Офісу Президента), не конкретної людини (наприклад, пана Зеленського, пана Єрмака, пана Тимошенка), а саме офісу – або будинку, або організації, або коридорів всередині Банкової, 11.
Публічні випади цієї вельми медійної персони проти української культури, яку він вважає маленькою, проти української освіти, яка пропагує фемінізми, проти деяких людських особистісних цінностей, які для європейських країн стали вже звичними, минулого понеділка трансформувались в конкретного винуватця – Києво-Могилянську академію. Так, звісно, можна поіронізувати на кшталт того, що або якась студентка з Могилянки щось зробила з його еґо, або видавництво університету відмовилось видавати його книгу, або з Сергієм Квітом не склалось спілкування, але все це було б занадто просто і завадило б зрозуміти глибину наративів, які (зокрема, через узагальнений образ університету-відбувайла) «невимушено» нав’язуються суспільству.
Агітація за «традиційні норми» життя супроводжується брутальним антилібералізмом, хихотіння з народного українського звичаєвого стану межує з яскравою картинкою хороших «росіян», які, звісно ж, не є кремлем, а сарказм з приводу національної сакраментальності живе поруч із нецензурщиною та лексичними новоутвореннями. Ні, пан Арестович має право на свободу думки і слова, але у нього ця свобода (до речі, ним самим заперечувана) є лише тлом, фоном, полем для пропаганди того, що може чекати на Україну після перемоги.
Сумна картина. Це може бути сірою зоною між, між тим, що є «наше» і «не наше», між тим, що є індивідуальним баченням і суспільними «нормами». Це може бути не неоконсерватизмом (наповненим, до слова, ринковою та медійною свободою), а бар'єром між тим, що «хочеться мені» і що «треба їм» – тим бар'єром, який обов'язково залишить за суспільними дужками студентку з Могилянки, яка щось зробила з еґо того, хто розставляє дужки, видавництво університету, яке відмовилось видавати його книгу, Сергія Квіта, з яким шось там не склалось. І будуть народжуватись наші, свої лукашенки, які провадитимуть виховну роботу серед населення, афеверкі, які ліквідовуватимуть медії, орбани, які закриватимуть університети. І нам скажуть: так, це лукашенки, так, це афеверкі, так, це орбани, але лукашенки, афеверкі, орбани наші, і ми виграли війну, і нам тепер вирішувати, що робити з населенням, медіями і університетами.
«Вільний» агент «вільних» думок, пан Арестович зі своїм «вільним» статусом елегантно чи не щовечора вкладає в медійні отвори українців, спраглих на інформацію з фронтів, запрошення у завтрашній, постпереможний день. Коридорний Банкової, вишукане втілення скромної чарівності нашої буржуазії...