«Ви тут більшу частину дискусії присвятили закидам Росії. Чому ви не запросили як дискутанта жодного росіянина?» Приблизно таке запитання від російського гостя із зали часто звучало на панельних дискусіях цьогорічного Економічного форуму в Криниці. Відповідь медіатора панелі була здебільшого такою: «Питання й учасники дискусій визначалися завчасно, тоді ще ніхто не передбачав, що Росія розпочне торгівельну війну проти України».
Економічний форум у польському містечку Криниці завжди слугував надзвичайно зручною і ефективною міжнародною трибуною, з одного боку, і майданчиком для корисних зустрічей, контактів і дискусій – з другого. Тому дуже дивно, що український політикум досить скептично ставиться до такої серйозної події, як криничанський форум. І це стосується не лише відвертих євроскептиків, а й активних (хоча часто удаваних) євроентузіастів, опозиціонерів і провладних, комуністів і націоналістів, лібералів і консерваторів. Можливістю погостювати у затишному польському містечку й донести до європейської громадськості свої думки знехтували свого часу і Ющенко, і Тимошенко, і Гриценко, і Янукович, і безліч інших українських акторів політичної сцени.
А цьогоріч нагода здобути на Форумі користь для України просто сама йшла в руки. Москва своєю недолугою, сокирною політикою недопущення зближення Києва з Брюсселем зробила все для того, аби Україна стала гвіздком програми. А її митно-торгівельна війна стала просто царським подарунком Києву. «Жертва агресивної політики Росії» – такий вигідний статус зненацька здобула собі наша держава. Представники країн Східної Європи нам співчували, Європи Західної – перестали ставитися зверхньо. Для представників країн Балтії ми взагалі стали героями, котрі не побоялися протистояти страшному імперському монстру. Всі якось умить забули про внутрішні проблеми України, про вибіркове судочинство, про Юлію Тимошенко, про державно-олігархічне рейдерство, наступ на свободу слова, політичну упередженість прокуратури, замороження реформ…
От би скористатися таким вигідним становищем – а нема кому. Звісно, я трохи перебільшую, деякі представники українського політикуму все ж були. Був навіть віце-прем’єр Олександр Вілкул. Вони навіть разом з Андрієм Єрмолаєвим організували круглий стіл «Україна у ХХІ ст. – між Європою і Євразією». Причому європейське представництво на ньому було досить солідним: були польські депутати, депутати Європарламенту, колишні міністри, функціонери Європейської Комісії тощо. Був відомий колишній німецький посол, а нині – посол-консультант МЗС Німеччини Дітер Штюдеман, була Ганне Северінсен (всі її титули роздули б цей текст удвічі). А з українського боку – жодного депутата, хоча їхня присутність була б більш ніж доречною, оскільки головні месиджі європейських панелістів були спрямовані саме до наших законодавців, до потреби ухвалювати нові норми у сфері судівництва, самоврядування, партійного будівництва, контролю за владою, дозвільної системи для бізнесу тощо, тощо, тощо.
Можемо припустити, що наших політиків заспокоїли висловлювання таких експертів, як німецько-російських політолог Александр Рар. А він переконливо заявляв, що, мовляв, Європейська Унія вже нікуди не подінеться, підпише Угоду про асоціацію з Україною «як миленька». «Бо інакше це буде страшенна ганьба для Брюсселя, провал його політики Східного партнерства», – запевняв Рар.
Добре, що від Німеччині на Форумі виступали й такі тверезомислячі люди, як Штюдеман, котрі застерігали від думок, мовляв, Європа стала заручницею української політики, а тому Київ уже, нібито, може розпружитися й отримувати задоволення, не окладаючи жодних зусиль. Пан посол чітко заявив, що якщо Україна не докладе максимуму зусиль для виконання умов щодо підписання Угоди, то пролетить як фанера над Парижем і ніхто в Європі не сприйме це як кінець світу.
Києву доведеться попрацювати в поті чола, аби не зганьбитися в листопаді. Тим більше, що Росія аж ніяк не має наміру відмовлятися від ідеї-фікс не допустити руху України в західному напрямку. Яскравим свідченням цього були виступи на деяких панелях форуму російських представників, котрі неодноразово заявляли про користь для України від вступу до Митного союзу, наводили астрономічні суми прибутків, лякали не менш вражаючими втратами від вступу в Зону вільної торгівлі з ЄУ. І відповідали на їхні закиди здебільшого представники країн-членів Європейської Унії. Українські політики були зайняті у цей час іншими, очевидно, значно важливішими справами.