Уся історія російської демократії схожа на фарс. Водночас вона показова і повчальна, оскільки демонструє надзвичайну складність демонтажу авторитарної моделі устрою в країні, яка ніколи не знала демократичних процедур та практик. У державі, де імперіалізм і прагнення до загарбання чужих земель завжди були основою ідеології та політики, нечисленні спроби демократизації дуже швидко закінчувалися становленням нової диктатури. А вся внутрішня політична боротьба зводилася до боротьби за владу.
Окремі поважні західні політики досі вірять у гарну казку про демократичну трансформацію Росії, яка може відбутися після падіння режиму Путіна. Це наївна віра, яка ґрунтується на поганому знанні російської історії. Мало того, вона небезпечна, бо створює марні ілюзії. За весь час свого існування, починаючи від Московського князівства та царства і закінчуючи Російською імперією, СРСР та РФ, історія російської демократії налічує від сили 10 років. Та й то це була гібридна демократія, яка не має нічого спільного зі західними аналогами. Навіть сучасний Іран може похвалитися більшим історичним досвідом демократичних форм правління, ніж Росія.
Перша провальна спроба демократизувати Росію припадає на початок XX століття. На той час Москва так і не знала практик парламентаризму, а залишалася самодержавною імперією з необмеженою владою імператора. Поразка Росії у війні з Японією, накладена на гострі внутрішні проблеми соціального та національного характеру, привела 1905 року до початку революції. Імператор Микола ІІ дуже не хотів відмовлятися від тотальної влади. Але під тиском бунтівних мас був змушений у жовтні 1905 року видати маніфест про скликання Думи і дарування підданим елементарних прав.
Та революція 1905-1907 років абсолютно не була тріумфом демократії. Чи навіть її світанком. Імперія категорично не бажала позбуватися свого імперського спадку та давати свободу народам. А Микола ІІ кожного дня думав над тим, як знову відновити всю повноту влади і зробити Думу звичайним придатком самодержавства. Російська Дума не стала повноцінним законодавчим органом. Політичні партії, які були обрані до неї, сповідували зовсім недемократичні принципи, зокрема збереження «єдиної і неподільної Росії». Праві підтримували існування самодержавства. А ліві, серед яких були і більшовики, хотіли повалити імператора. Але не для того, щоб потім зробити Росію демократичною, а щоб встановити у ній нову диктатуру – диктатуру пролетаріату. Врешті, у червні 1907 року імператор розпустив Думу другого скликання. Ніхто з цього приводу не протестував. І на тому російська революція та гра в гібридну демократію завершилася.
У 1917 році події розвивалися за трохи іншим сценарієм. Після лютневої революції спочатку влада перейшла до Тимчасового уряду. Було взято курс на скликання Установчих зборів. По всій величезній території імперії почалися бурхливі процеси політичної трансформації. Та члени Тимчасового уряду зовсім не були великими прихильниками демократії. Принцип «єдиної і неподільної Росії» зберігався. Частина діячів Тимчасового уряду була б не проти використати військовиків і встановити в державі нову диктатуру. Свідченням цього був Корніловський заколот у серпні 1917 року. Попри створення видимості бурхливої діяльності, авторитет Тимчасового уряду серед росіян був невисоким і постійно зменшувався. Проте дедалі більшу популярність серед російського народу здобували сили, які виступали за ліквідацію «буржуазної демократії».
Паралельно з Тимчасовим урядом сформувалися так звані ради робітничих і солдатських депутатів, які контролювалися переважно лівими соціалістами. Поступово владу у них захопили найбільш майстерні, підступні і цинічні популісти того часу – більшовики. Вони не пропонували народу ніяких благ демократії. Зате спокушали маси гаслами на зразок «забрати і поділити», «землю – селянам, заводи – робітникам». А щоб цей рай на Землі швидше настав, потрібно було встановити нову форму правління – диктатуру пролетаріату. І російському народові загалом ці ідеї припали до душі. Дуже швидко більшовики здобули більшість у радах, влаштували жовтневий переворот й оголосили про те, що «революція відбулася». Не встигли росіяни попрощатися зі самодержавством, як через кілька місяців опинилися в іншій авторитарній реальності – комуністичній. На цьому коротка гра в гібридну демократію для Росії завершилася аж до кінця XX століття.
У громадянській війні 1917–1921 років, яка охопила колишню Російську імперію, боротьба за владу велася зовсім не між тими, хто хотів бачити демократію в Росії. За контроль над країною змагалися комуністи на чолі з Леніним та різні російські білогвардійські рухи авторитарного формату. І, звісно, усі сторони конфлікту об’єднувало бажання зберегти Російську імперію та не допустити проголошення незалежності народів, які входили до її складу. Більшовики перемогли у цій жорстокій війні, зокрема, тому, що запропонували росіянам близький до їхньої ментальності тип політичного устрою. Просто імператора і самодержця тепер замінила Комуністична партія з лідером на чолі.
Після розвалу СРСР 1991 року настав третій короткий період гібридної демократії в Росії. Він тривав недовго і завершився у 2000-му приходом до влади Путіна. Але було б великою помилкою вважати період правління в Росії Бориса Єльцина прикладом демократії. Зовнішня політика і внутрішня агресивна сутність Росії не змінилися. 90-ті роки були не тільки часом, коли в Росії існували хоч якісь альтернативні медіа чи видимість політичної конкуренції. Це був час жорсткої боротьби за владу, який завершився зовсім недемократичним розстрілом Білого дому в жовтні 1993 року з численними людськими жертвами. За Бориса Єльцина відбувалося немало зовнішніх агресивних авантюр Москви на території колишніх радянських республік. Нинішні російські анклави у Грузії та Молдові, як і Чорноморський флот у Криму та війна в Чечні з масовими вбивствами цивільного населення – наслідки політики Кремля тих часів.
Авторитарна сутність Росії в 1990-х роках не змінилася. Всередині Росії найбільшою популярністю користувалися політичні партії і політики, які були прихильниками авторитаризму і не приховували цього. Сам Єльцин теж грішив авторитарними практиками. Врешті, у демократичних країнах президенти не призначають своїх наступників. Путіну вдалося з легкістю знести картковий будинок російської демократії 90-х років тому, що це була ніяка не демократія, а фарс, її жалюгідна копія. Російське суспільство загалом із вдячністю прийняло нову авторитарну реальність і полегшено зітхнуло. Доба незрозумілих суперечливих експериментів минула, з’явився новий цар.
Те, з якою легкістю авторитаризм у різних його формах відтворюється в Росії, свідчить про його глибоку вкоріненість у структуру російської ментальності. Москва має давні і жахливі практики тоталітаризму та правління жорстких тираній. Усі спроби Заходу прищепити демократію в суспільствах, яким вона абсолютно чужа, були невдалими. Тривале перебування військ західної коаліції в Афганістані та сотні мільярдів потрачених доларів не допомогли там побудувати хоча б якусь життєздатну неавторитарну модель правління. Повалення диктатури Саддама Хусейна теж не привело до розквіту там демократії. У випадку з Росією ситуація ускладнена наявністю ідеології рашизму і тим, що ця країна залишається колоніальною імперією. Завершення влади Путіна саме собою не розв’яже проблему. Бо вона криється в російському світогляді. Російська ментальність обов’язково породить нового Путіна. І нові проблеми для вільного світу.
То який вихід із ситуації? Уявити картинку, що війська західних союзників вступили на територію Росії, щоб вчити росіян демократії і виховувати почуття провини за скоєні злочини, якось важко. Більше шансів для прощання з імперськими амбіціями та авторитаризмом дав би розпад Росії на кілька автономних державних утворень. Однак частина політичних еліт Заходу в глибині душі все ще тішить себе ілюзіями про можливість демократичного переходу в Росії в рамках її нинішніх кордонів. Віра в ілюзії теж важко лікується.