Не знаю, як вас, а мене переслідує стан постійного дежавю. І цей стан триває, починаючи приблизно від референдуму 1 грудня. Здавалося б, є воля народу, є делеговані у владу його представники, то чому ж постійно гальмуємо, чому скочуємося то до кримінальної автократії, то до безправного статусу в республіці олігархів? Чому кожного разу «мирний розвиток» має закінчитися бурхливою революцією, а то й війною?
Варіантів відповідей на ці питання може бути багато. Але що більше відповідей, то більше шансів загрузнути у черговому багатослів’ї. Найбільш вірогідними могли б бути два варіанти пояснень. Один більш емоційний і тим само дуже ефектний, але неефективний для публічної сфери, а другий – менш цікавий через свою рутинність, але доволі прагматичний. Перший передбачає можливість звинуватити увесь народ у хибуванні на коротку пам’ять. Мовляв, українці – це такий незрілий народ, що, як дитина, захоплюється щораз новими забавками, миттєво забуваючи про старі. Його емоційні стани швидко змінюються, сміх переходить у плач, радість у смуток, ейфорія у ненависть. Перелік можна продовжити.
Другий варіант відповіді стосується браку системності в діях української влади, громадських та політичних активістів. Кампанійщина – ось основна характеристика сучасного життя українського суспільства. Все, як правило, зводиться до бурхливої кампанії, яка швидко спалахує і швидко згасає, змінюючись наступною емоційною акцією. І треба сказати, що, не позбувшись її та не перейшовши до системної й систематичної роботи, ми так і будемо блукати по колу, розтрачуючи свій потенціал та розгублюючи людські життя.
Коротка пам’ять і герої
Коротка пам’ять суспільства не дозволяє успішно завершити жодну з важливих справ. Оскільки за таких обставин не працює принцип, що зло обов’язково має бути покараним. І справді, виявляється, українцям потрібно зовсім мало часу, щоб вийти зі стану всеохопного бажання покарати вбивць Небесної сотні до моменту пасивного споглядання за участю президента Порошенка у сумнівній церемонії відзначення 23-ліття заснування Служби безпеки України. Служби, яка ще недавно, за словами того ж президента, була «філією ФСБ» і цілим складом переходила на бік ворога в Криму та на Донбасі. Служби, персональний склад якої від часу розстрілу Майдану не особливо і змінився, хіба що з’явилася можливість перекласти всю відповідальність за скоєне на найвище керівництво, яке вчасно втекло до Росії.
Минув рік, і ми вже чуємо з уст президента, що офіцери СБУ першими прийняли на себе удар ворога. А суспільство мовчить, ніби так і було насправді. А може, прикра обмовка президента Порошенка про «цинічних бандер» і не була насправді ніякою обмовкою? Бо зміна опції легко розставляє все на свої місця. Якщо офіцери СБУ першими прийняли на себе удар ворога на Майдані, то майданівцям залишається лише роль бандитів, тобто «цинічних бандер». Залишилося тільки на додачу встановити указом президента день «Беркуту», і пазли складуться у дуже милу й компромісну із совістю картинку. А учасникам Революції гідності для того, щоб не розхитувати державу і не підважувати у такий відповідальний час особистий авторитет президента, треба якнайшвидше забути про «Альфу» й «Беркут», а ще краще – почати нове літочислення з моменту проведення АТО.
Правда, залишається одна незручність – герої Майдану… Але і її можна подолати, перевівши полеглих на Майдані та Інститутській у міф, прекрасну, героїчну, щемливу до глибини душі історію. Власне, що історію. Тобто вкотре підмінити зміст ідей і вимог революції формою. Назнімати на підконтрольних каналах документальних програм, супроводити їх тужливим звучанням пісні «Плине кача», поставити себе в центрі церемонії вшанування пам’яті героїв Небесної сотні, ніби ти й був головним натхненником та провідником тих героїчних подій, запустити в нічне небо потужні снопи світла і на цьому оголосити програму-мінімум виконаною. Українці просльозяться, згадають свій без перебільшення подвиг і розійдуться по своїх хатах чекати наступної річниці. І так з кожним роком все більш міфологізованою ставатиме пам’ять про події зими 2013-2014 рр., все менше в ній залишатиметься реального змісту. І з часом спеціалісти від медіакомунікацій та маніпуляцій масовою свідомістю доведуть, що народ повстав тільки для того, щоб Петро Порошенко став президентом України.
Недавня давня історія
Для того, щоб не піддатися маніпуляціям, нам треба дедалі частіше повертатися до тих недавніх подій, пробувати їх критично переосмислити і при цьому не упустити з поля зору важливих «дрібниць». Ні для кого не таємниця, що клептократичний режим в Україні перемогло українське громадянське суспільство. Правда й у тому, що цю фразу нові/старі політики та їхні медійні клеврети замусолили до непізнаваності. Вже при першому ж погляді було очевидно, що більшості державних інститутів того часу було надано антиукраїнського характеру: СБУ, МВС, а деякі були свідомо розвалені, як Збройні сили України. Тому Революція гідності опиралася на самозорганізовану людську масу і, як правило, спрямовувалася проти інститутів державної влади. Революціонери бажали повалення режиму Януковича, зміни основних принципів функціонування влади, хотіли надати їй прозорості та підконтрольності оновленому законодавству України.
Лідери ж опозиції не мали жодного плану дій, нічого не пропонували і ревниво стежили за тим, щоб ніхто з них трьох випадково не став улюбленцем народних мас або ж не домовився з тираном. Тобто революція сталася попри їхню волю і при їх повній бездіяльності. Але будь-яка революція, щоб не перетворитися на анархію, має видати на поверхню своїх провідників, які вже потім стануть новою владою.
Ніхто з тодішніх лідерів опозиції – Кличко, Тягнибок і Яценюк не знали, що робити з розбурханою і непідконтрольною їм масою. Складалося враження, що у них ніякого плану, окрім ситуативної тактики стримування і підставляння один одного, не було. Підозрюю, що плану перебудови країни також не було, зате був задум, як перебрати важелі державного управління і замкнути на себе «януковичівські» злочинні схеми. Якщо навіть припустити, що самі лідери опозиції і не збиралися продовжити «справу» Януковича, то в їхніх командах було під зав’язку кадрів, готових при першій нагоді перебрати під свій контроль ледь не цілі галузі економіки. Що незабаром і сталося.
Кличко блокувався з Порошенком і мав підтримку з боку Льовочкіна-Фірташа, Яценюк якийсь час «дружив» з Тягнибоком і також мав підтримку від «когось» зі стовпів режиму. Скориставшись моментом, «трійця» поділила владу на трьох, пообіцявши Порошенкові, як бонус, підтримку на президентських виборах. Не зробивши нічого для революції, партійні мародери розподілили тимчасово між собою всі найбільш ласі посади в уряді, а для більшої зручності поставили виконувати обов’язки генерального прокурора Олега Махніцького і зайнялися аж ніяк не зміною системи влади.
Журналістські розслідування, але не слідчі дії Генпрокуратури та МВС, показали, якими величезними були розкрадання у відомствах нових міністрів. Ми так, на жаль, і не почули про розслідування і припинення діяльності злочинних схем діячів попереднього режиму. Їхні банки як працювали в Україні, так і працюють, їхні фірми процвітають. Злочинці, що віддавали накази стріляти і стріляли - також на волі. Якщо чесно, то докорінних змін в країні не сталося. І найголовніше – зло так і не було покараним.
Хто за це має відповісти?
Справа в тому, що українці не звикли покладатися на державні інститути. Їхню неконтрольованість і закритість вони сприймають як належне: мовляв, влада завжди крала і красти буде. Революція ж дала нам можливість поставити своїх людей, які, напевно, будуть красти, але менше і, що вже точно, то не працюватимуть на розвал та ліквідацію України, як їх попередники. Таке переконання засіло в головах ще й тому, що різного роду активісти обіцяли встановити новий громадський контроль за владою. Громадський контроль це добре, але у нього є одна вада – він закликає до совісті, але не змушує відповісти за законом.
Якщо діяльність державних органів влади вивести за межі правового поля і судити про їхню роботу з точки зору моралі або вічного національного принципу «Критика не на часі, Україна в небезпеці», то така Україна проживе якийсь час, але виключно як каліка. Треба змінити правову свідомість громадян і переконати їх, що найважливіше в стані війни – це рівна відповідальність усіх перед законом. Не можуть міністри оновленого уряду бути одночасно патріотами і через відкати розкрадати державу. Те ж саме стосується патріотичних олігархів, які вдало зуміли стати акціонерами державних прибуткових компаній і тим забезпечити примноження своїх капіталів. Це ж стосується і олігархів, що за попередніх режимів незаконно приватизували цілі галузі економіки і тепер, сподіваючись на коротку пам’ять українців, вдають із себе порядних бізнесменів чи навіть рятівників.
Настав час суворо спитатися з президента України, чому він запропонував і тримав довгий час на одній з найважливіших посад Віталія Ярему, під чиїм керівництвом Генпрокуратура так і не спромоглася довести до суду жодної резонансної справи? Чому він прикривав людину, бездіяльність якої призвела до того, що вже знімаються арешти з рахунків стовпів злочинного режиму Януковича? Чого президент Порошенко у найбільш критичний момент, під час війни, запропонував на посаду міністра оборони Валерія Гелетея, людину дуже далеку від військової справи? Не може президент держави вдавати, що нічого не сталося після Іловайська і Дебальцевого.
Так само не може прем’єр-міністр країни всю свою діяльність зводити до глухої оборони в конкурентній боротьбі за владні сфери впливу з президентом України. Він має відповісти за відсутність реформ, за те, що не реагує на діяльність міністрів-хабарників і зводить боротьбу з ними виключно до піар-акцій. Арсеній Яценюк є так само співвідповідальним за те, що свого часу взяв участь разом зі «Свободою» і «Ударом» у дерибані влади. За те, що разом з президентом зводить нанівець український парламентаризм, беручи участь у ламанні через коліно підконтрольних їм фракцій.
Також мають відповісти учасники парламентської коаліції за всіх міністрів-злодіїв, за прокурорів Махніцького і Ярему, за бездарних міністрів оборони Тенюха і Гелетея, за всіх, кого вони так безвідповідально наділили владними повноваженнями. Зрозуміло, що в демократичних країнах партії учасники коаліції, відповідають за всі помилки і прорахунки вже на наступних парламентських виборах. Але, знаючи українські реалії, можна сподіватися, що до виборів всі ці партії та їхні члени ще по кілька разів перемалюються, змінять політичне позиціонування і за допомогою потужних маніпулятивних медіа знову запаскудять голови виборцям та пролізуть у парламент.
Жодна справа недолугого вищого чиновника не має закінчитися пшиком. Бо виходить так: став генпрокурором, розвалив більшість резонансних справ, отримав за це компенсацію від вдячних недозлочинців і спокійно пішов насолоджуватися щойно набутим достатком. «Не впорався» – це занадто ніжне формулювання, особливо в країні, яка перебуває у стані війни. А якщо ще й пенсія гідна або милостиво надана посада радника чи то прем’єра, чи президента, то й взагалі можна розслабитися. І все це через нашу коротку пам’ять.
Коротка пам’ять – це запорука незмінності системи, уникнення покарання злочинцями. Це корупція, анархія, провал будь-яких реформ, і найголовніше – це відсутність справедливості. У такої суспільної амнезії є свій бог Гіпноз. Тільки у нас він проявляється у вигляді телевізора та інших засобів масової маніпуляції.