Яку ціну ми платимо, яку ладні оплатити – за речі та послуги, комфортність та вишуканість, зручності й замилування? Зрештою – за ідеї та переконання. Коли плата обчислюється вже не гривнями чи доларами – а роками неволі чи й взагалі шляхом до ешафоту?
Таку увертюру до цієї розмови спровокувала давня, аж геть давня розмова у гримувальній неповторно-унікального, хоча й майже непримітного актора театру імені Марії Заньковецької, мого земляка Кості Губенка. Актора направду унікального, всевміючого, що опинявся завжди на потрібному місці – хоча знову ж таки – майже завжди на другорядних ролях, начебто малопримітний. Це на сцені. А за кулісами він – своєрідний незворушний дотепник, знавець життєвих історій та притч: недарма ж був молодшим братом гордості українського сміхотворення Остапа Вишні.
Та давня розмова в його гримувальній стосувалася поновлення на той час у своєму фаховому амплуа недавнього гулагівця Олександра Гринька, хоча дечим торкалася й Бориса Міруса та Богдана Коха – їх доля також поводила засніженими просторами вічної мерзлоти...
Як бачимо, начеб ординарна житейська історія, витворена нашим недавнім макабричним минулим – але водночас і глибока притча, філософська принука до роздумів: як і скільки нам платити за дорогі речі, витрачатися до решти й берегти як щось найдорожче – чи вдовольнившись найдешевшим (стільчик то чи ще щось), однак прислужитися може й такий, поки не минеться скрутна година.
Сам Кость Губенко віддав усе, щоб утверджуватися поміж речей і реалій, найдорожчих серцю ще змолоду – він обрав театр. Та й ту оповідь про три стільчики завершив так, наче всі вони лишилися саме в нього: від них досі йде ностальгійна енергетика – хоча й не кожен зможе відчувати, що то таке. Для того треба любити театр.
Костя появився в театрі ще геть молодим: старші брати – Павло і Василь – витягли із села, бо ж то були роки нищення й загибелі. Спробував здобути робітничу професію, проте закулісні відвідини театру разом із старшими братами зробили своє, навіки прилучили юнака до сцени.
Утвердився на непримітних ролях – роблячи їх примітними. А згодом отримав печать якоїсь незамінності в акторському середовищі, без нього завше відчувалася певна неповність, чуття порожнечі. Хоча дехто й вважав його тихим п’яницею, але то – перебільшення, просто постановив собі перед виходом на сцену спожити якусь чарчину. Ну, може ще по завершенні спектаклю…
Пробував себе і в драматургії – це були п’єси дитячих музичних вистав для лялькового театру. Оскільки написані вони були відповідно до всіх канонів жанру, то й трималися в репертуарі по кільканадцять чи й більше років – щоб то не помилитися: “Івасик-Телесик”, “Солом’яний бичок” тощо.
А ось іще один урок від Костя Михайловича. Повернувся із подорожі до Польщі прозаїк і драматург Дмитро Герасимчук, та й у знаменитому заньківчанському “Комарику” довго й розлого оповідає, що там бачив. Якось непомітно для себе підвищив голос – а тут Кость Губенко стримує його: сьогодні маємо бавитися тихцем. Ми й самі те знали: при вході бачили траурне повідомлення: померла якась старша акторка, не визначна, ми майже й не знали її.
“Оце, – Кость Михайлович до Герасимчука, – аби ти привіз вістку, що в краківському театрі померла навіть примадонна – чи ми зреагували б, чи ні? А коли б дізналися, що та артистка колись починала на львівській сцені, що їй аплодували в такій то виставі, що вона мала гучний роман із режисером – зацікавило б нас таке чи ні? Ото ж бо. А нещодавно мої сусіди листа одержали з Америки – там померла дружина Блавацького, то ми на те як? Всі газети мали б про те написати, тільки ж ми воюємо із тим гнилим Заходом, то вже краще нічого не знати...”
Зі Святославом Максимчуком у виставі «Гріх і покаяння» (1965 р.)
Ще один урок для молодших: сидять за столиком їх кілька, старших. Та й запитує хтось, як Кость Михайлович ставиться до наголосів у афішах. А річ в тому, що певний час деякі актори прагли, щоб їхні прізвища звучали на іноземний лад, то й поперобляли із КовалІв, БаранІв, ЧабанІв і т. п. – на КОвалів, БАранів, ЧАбанів...
Замислився Губенко, а потім і каже: “Ні, то несправедливо. То ж одвічно сотворено – і не нами, і в тому великий сенс. Якщо піти таким шляхом – то до чого ми дійдемо? То вже треба буде казати не гавнЮк, а гАвнюк? Ні. Краще ото випиймо, та й не мелімо дурниць...»
Випало бути свідком ще й такої сцени. Приїхав із Тобольська гість, корінний сибіряк. Другий, що з ним, то – газовик із Болехова, служить там у газорозвідці. Гості завітали до заньківчан із настирливим жаданням: розшукати тих артистів, які в роки війни разом із театром були евакуйовані в те сибірське місто. І от прибули – а на сцені йде “Наталка Полтавка”. Гість саме її з тих часів запам’ятав найкраще. І от після спектаклю сидять вони гуртом у “Комарику”, та й гість згадує, згадує. Із тогочасних акторів знайшовся лишень Кость Губенко – то до нього всі суперлативи: кращого театру гість не бачив, ніякий досі не може зрівнятися із заньківчанами! Такої гадки не тільки він, такої гадки всі старожили Тобольська. Він і вірша про те привіз!
Та й зачав декламувати:
Прошедшее всегда в тумане,
Но светится за кадром кадр:
Тобольск вас помнит, Заньковчане,
Весь незабвенный ваш театр.
Пусть память сохранит детали
І не посмеет растерять:
Как вы играли, как играли!
Я знаю: лучше не сыграть!..
Десь напровесні 1956 року до Львова приїздив Остап Вишня, разом із групою письменників, для “зустрічей із трудящими”. Мене від Спілки було відряджено бути при Вишні щось наче б вістовим. Я й ходив з ним на ті кілька виступів, їздили і в неподалекий Куликів. Для мене тоді лишилося загадкою, коли Остап Вишня зустрілися із Костем Губенком: стримані обійми, стишені розмови – про що? Чому пошепки? Певно, з простої причини: я тоді ще не знав, що вони брати...