У нашому споживацькому повсякденні не бракує порожніх, випотрошених знаків, які містять повідомлення сміттєвої якості. Найочевидніший приклад – тавро “Без ГМО”. Я ніколи не бачив у супермаркетах жодного продукту зі знаком, який сповіщав би протилежну інформацію.
Так само я ніколи не бачив вивісок на зразок: “Завжди гниле м’ясо” – всі рапортують лише про свіжість: люди вірять у порожні знаки більше, ніж у сморід, який пробивається в торгові зали зі складських приміщень.
Спустошені знаки можуть щоденно набувати іншого сенсу, але ніхто на це не зважає: нема часу думати, що той знак позначав колись і чи позначає хоча б щось сьогодні. Ці знаки, які нібито так допомагають нам у щоденній навігації, – торжество необов’язковості, умовності людських обіцянок. Ти переходиш вулицю на зелене світло? Чуваку на джипі це до сраки, у нього своя знакова система. На будинку зображена Феміда, ба навіть є табличка зі словом “суд”? З тим-таки успіхом, без жодної втрати сенсу, там могла би бути розміщена скульптура шестирукої мавпи та будь-яке інше слово з трьох літер. А напис WC на бетонному паркані провінційної автостанції взагалі варто читати так: “Чуєш, пасажир, краще піди посци десь в іншому місці”.
Але ж ти просунутий юзер, і тому непогано адаптувався до такого бедламу. Ти не заходиш у магазини, де на вітрині обіцяють знижку 70-90% на всі товари. З іншого боку, ти купуєш пакет, на якому написано “вино”, хоча прекрасно усвідомлюєш, що це неправда.
На території мистецтва також до біса прикростей, пов’язаних із хибним сприйняттям знаків. Заходиш, наприклад, у центр сучасного мистецтва на нову виставку, а там – лайно. Ну, про цю історію ви, мабуть, уже чули.
У літературі, на щастя, помилкове таврування позбавлене аж таких печальних наслідків. Усе ж таки слова тут – це і засіб, і мета, тож більшість дверей прочиняються в ті кімнати, куди читач сам хоче потрапити (про стан кімнат, їхню комфортність та естетичність – розмова окрема). Слова настільки ж захищають від хибного сприйняття, як і обмежують перспективи поширення тексту. Якщо сказано: “любовний роман”, то цього вже й достатньо: долю книжки передбачити неважко.
Видавець роману Тараса Антиповича “Хронос” (К.: “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, 2011) зробив авторові ведмежу послугу, позначивши цей роман сумнівним жанровим тавром, яке більшою мірою спричиняє плутанину, ніж відшуковує читача.
Що значить слово “фантастика” на обкладинці? Це слово можна було б писати на кожній українській книжці. Бо сам факт видання сучасної вітчизняної прози – це й справді фантастика. А те, що ці книжки ще й купують та читають, – то взагалі якесь фентезі. Втім, не думаю, що видавець Іван Малкович керувався аж такими загальними міркуваннями. Радше йдеться про ще один приклад чудернацького маркування.
Проблема не в тому, що цей знак на книжці Антиповича підморгує шанувальникам Велса, Шеклі, Бєляєва, Гаррісона чи Сілверберга, мовляв, у вашій команді – поповнення. Проблема у тому, що прихильники інших команд (жанрів) ніколи не зупиняться на цьому перехресті, навіть не пригальмують – адже існують інші чудові світи, де немає міжгалактичних розбійників, зоряних приблуд, примхливих гуманоїдів та безкінечних повернень у майбутнє. Натомість роман Антиповича, як на мене, передусім звертається саме до переляканих фантастичним тавром читачів. І на це вже, на жаль, немає ради. Лише завдяки одному слову на обкладинці щодалі більше відгуків про “Хронос” належать далекій від самого тексту орбіті, де поруч – і Юрій Щербак, і Марина та Сергій Дяченки, і Станіслав Лем (транзитом).
Почасти сам автор, для якого дистопія та її погибельна, кінцесвітня естетика – найкомфортніше середовище для втілення ідей, спантеличує читача. Події роману відбуваються аж у сорокових роках 21-го століття. Якщо вдаватися до боксерської термінології, це вже “технічна фантастика”. Інша річ, що деякі допитливі критики згодом обурюються: мовляв, чому саме сорокові роки, навіщо це суто умовне, нічим посутньо не зумовлене датування? У тому й штука, що часові межі в “Хроносі” справді не мають значення. Бо історія Антиповича відбувається давно і щодня. І сам час – не тільки один із її головних героїв, але й незмінний оповідач, чиє повсякчасне вмирання та свавілля намагається досліджувати автор, переступивши поріг художньої прози й опинившись на землях філософії та релігії.
Якщо ототожнити життя людини з часом, який вона спожила, – своїм або чужим, концентрованим або розрідженим, цілющим або убивчим, – можна дійти до некроромантичного висновку, що лінія буття не містить в собі нічого живого, тільки безкінечну множину точок вмирання. Але де вмирає час, де його яма?
Іржаві дерева, смердюча вода річок – ознаки мертвого часу, свідчення його матеріальності. Гниє – значить, існувало. В яких лавкрафтівських безоднях можна уявити таке грандіозне смертезвалище? Жодна душа не вмістила б у собі стільки мертвого часу, вона зовсім не схожа ні на цвинтар, ані на мураху.
“У мене немає часу”, “ти лише змарнуєш час”, “як убити таку прірву часу?”, “тобі потрібен час?”. Кожного дня ми промовляємо такого штибу фрази, ніби час – це здобич. Ніби він невідокремлюваний від нашої природи. Антипович ставить цю тезу під сумнів. Якщо час – матеріальний, чому б не приборкати його за допомогою технології? У “Хроносі” фантастичний винахід, який вилучає біологічний час із людського тіла, перетворюючи його на товар, є ще однією умовністю, що спричинила визначення його жанру. Сама технологія прописана дуже схематично: жоден фантаст не дозволив би собі так побіжно розповісти про доленосний винахід, але ж для Антиповича це лише один із багатьох можливих способів поговорити про наші взаємини з часом: метафізичні, економічні, побутові. Що відбувається з суспільством, яке раптом отримує нове знання? Легко помітити, що, попри всі фантастичні обставини та ситуації, герої роману поводяться так, ніби нічого в їхньому житті не змінилося. Просто з’явився новий “дівайс”, а відтак – нові можливості перерозподілу влади. Антипович пише про суспільство, деградоване до останньої межі, хоча різниця між його нібито дистопією та нашим темпорально стабільним сьогоденням – непомітна. І це не мізантропія автора, а його банальна спостережливість.
Що фантастичного можна накопати у “Хроносі”? Темпоральна наркоманія? Та вона і сьогодні процвітає. Боротьба з часом за допомогою пластичної хірургії – одна з тих залежностей, яка визначає ландшафт загальнолюдських цінностей. Темпоральні гібриди? Та тільки їх і показують у вкраїнських теленовинах. Орден етернітів? Теж замальовка з натури.
Очуднена модель світу додає контрасту та швидкості, але це тільки контейнер для ідей, яким – ось де справжнє розчарування НФ-братії – невдовзі виповниться дві тисячі років.
То що таке час і кому він належить?
Кожен із нас приміряє шинельку цього світу на себе – чи не тісна, чи добре сидить, чи не розлізеться від негоди, чи надовго її стане. Ця примірка так захоплює, що легко забути: той, хто дав нам шинельку, має на неї свої плани. Але навіть дрібне знання про плани справжнього власника шинельки нас не влаштовує.
Чи мало сьогодні винаходів, що за коефіцієнтом корисної дії “перевищують” Бога? Суто тілесне сприйняття часу, яке можна порівняти хіба з виразом морди жабопітека, що “поєднував у собі фундаментальну тупість і абсурд житейських марнот”, нашіптує думки про побутове зречення ідеї божественного втручання у людське життя. Попри збереження релігійності на потрощеному знаковому рівні, дотримання обрядів, змішаних у дикій пропорції з марновірством, для фільмів шибу “2012” Роланда Емеріха та “Об’явлення Івана Богослова” передбачена одна поличка, спільна ЦА.
Гірчичне зерня, на відміну від часу, неможливо продати, безглуздо красти, проте легко загубити. “Хронос” нагадує про це всім, хто потребує такого нагадування, адже реальність дива дедалі частіше накульгує навіть у мистецтві, то що вже казати про щиросердну віру в лікоть Господа, який стане для когось порятунком, а для когось – останнім спогадом про власні взаємини з часом.