Достеменно відомо, що одним із найважливіших чинників, що сприяє формуванню монолітної ідентичності, є внутрішній культурний та соціальний обмін між регіонами. У випадку України такий обмін був просто життєво необхідним. Якщо оглянутися на досить таки недавню історію формування Української держави в сучасних кордонах, то тільки невіглас на державному посту міг легковажити цією проблемою. Дивовижно, але цим питанням на державному рівні ніхто не займався, навіть навпаки – намагалися консервувати цілі регіони «для себе», бо це був найпростіший шлях для мобілізації електорату. Саме тому тема регіональних відмінностей стала цариною для діяльності розмаїтих політтехнологів та партійних штабів.
Майже всі роки незалежності велетенські регіони України не мали більш-менш достовірної інформації один про одного, та й не дуже прагнули її отримати. Оперували, як правило, усталеними стереотипами та кліше. На Донбасі було відомо, що «западенці» – це всі як один бандерівці, а отже, нацисти, фашисти та колаборанти Гітлера. Вони, за підтримки ліберального Заходу, рвуться до влади у Києві, щоб захопити трудовий Донбас, «поставити його на коліна», насильно українізувати та змусити шанувати міфічних фашистів як своїх героїв.
На Заході України побутувала зовсім інша думка: на Донбасі живуть малоосвічені люмпен-пролетарі, «совки» з радянською свідомістю, для яких важливими є тільки матеріальні цінності – багато доброї їжі та випивки. Вони не заморочують собі голову питаннями історії, мови та культури, а духовні цінності там взагалі не в пошані. Проте такий снобістсько-зверхній погляд був властивим здебільшого людям із інтелігентських та мистецьких середовищ. Переконані ж українські націоналісти дивилися із зачудуванням на велетенський людський та індустріальний потенціал Сходу. Єдине, що їх стримувало, це відсутність у місцевого населення хоча б натяку на національну свідомість.
Отже, найбільші відчайдухи вважали «східняків» українцями, але зіпсутими осоружною радянською пропагандою, яка постійно брехала та приховувала від них справжню історію. Вони вважали, що варто тільки приїхати на Схід і розповісти історичну правду, як усе місцеве населення навернеться на їхню «віру». «Західняки» вбачали причини проблем «східняків» у тому, що ті забули, або навіть зреклися своїх національних традицій. Вони були готові прийти на Донбас зі своїм культурно-етнографічним потенціалом, як досвідчені вчителі приходять до першокласників, щоб прищепити їм елементарні знання та навики. При цьому у всіх цих підходах однозначно проглядалася цивілізаційна вищість «західняків» над «східняками». «Західняки» вважали, що їхня модель суспільних відносин є єдино правильною, справді українською, і тому розповсюдження її на всю територію України є для них викликом та місією.
Що цікаво, і одні, і другі не бажали докласти навіть мінімальних зусиль, щоб задуматися над тим, що в демократичному суспільстві кожен має право на плекання тієї культури і традиції, які є для нього ближчими. «Західнякам» чомусь не приходило до голови, що змішане населення Донбасу може цілком комфортно почуватися без вишиванок, святкування усталеного циклу християнських свят та культу борців за соборну Українську державу. Вони чомусь думали, що населення Сходу розмовляє російською або суржиком тільки тому, що стало жертвою радянської політики русифікації. А вихід із ситуації, що склалася, зрозуміло, бачили у новій українізації. Такий поверхневий підхід можна пояснити лише відсутністю глибшого аналізу історичних процесів в Україні, особливо це стосується націєтворення та формування локальних ідентичностей. Також цьому сприяла відсутність широких публічних дискусій на історичну тематику в українському суспільстві.
Історія, яка розділяє
Україна у теперішніх територіальних межах є однозначно одним із результатів Другої світової війни. Історично склалося так, що окремі регіони сучасної України протягом століть існували не просто в різних державно-політичних системах, але у ворожих одна до одної державах. Українські проекти в імперіях Габсбургів і Романових були перш за все змушені припасовуватися до політики цих держав. Відповідно, український проект в Австро-Угорщині значною мірою розвивався як антиросійський. Український рух в імперії Романових трактували як сепаратизм, польська та австрійська інтрига. Більше того, ця різна спрямованість підкріплювалася участю в конкретних бойових діях під час різних воєн, які точилися на цьому просторі добру половину ХХ століття.
Формування української нації в дуже різних державно-політичних системах не могло не позначитися у вигляді регіональних особливостей. Сталося так, що місця пам’яті західних українців і східних не тільки не збігаються, вони часто є антагоністичними. Так, абсолютно зі знаком «-» для більшості населення Сходу, Півдня та навіть і Центру України є так звані українські галицькі місця пам’яті, які в розумінні їх носіїв є єдино правильними і найбільш українськими. Логіка проста – оскільки Українські січові стрільці, Українська галицька армія, ЗУНР, Українське військове об’єднання, Організація українських націоналістів та Українська повстанська армія ставили собі за мету боротьбу за Українську соборну самостійну державу, то й їх історія має бути обов’язково покладена в основу новітнього українського національного наративу.
Колишня підросійська частина України пройшла ще більш складний і заплутаний шлях до того варіанту, який функціонує у колективній свідомості її теперішніх мешканців. Ідентичність сучасних українців є надзвичайно складним гібридом західноукраїнського (як правило, націоналістичного), російського (імперського) та радянського (псевдоінтернаціонального) проектів. Як не дивно, об’єднуючим для всіх цих історичних регіонів виявився радянський період УРСР. І не тільки тому, що це був час, коли остаточно сформувалися територіальні межі сучасної України.
Початок радянської епохи в історії об’єднаних українців позначився велетенськими людськими трансферами. Катастрофи Другої світової війни зробили територію Західної України досить гомогенною у національному плані. Німецькі нацисти вбили євреїв, а сталінські примусові депортації поляків, «розчистили» для новоприбулих міста і містечка. Етнічні чистки, доконані УПА на поляках Волині, перетворили її населення на моноетнічне. Масові репресії проти українського населення за участь або просто симпатії до національного руху позбавили територію Західної України від політично активних українців. Багато хто із «західняків», відчуваючи загрозу перед репресіями, самостійно переселявся на Схід, в основному на Донбас, а ще більше політично неблагонадійних радянська влада висилала туди примусово. Натомість у Західну Україну переселилося чимало росіян та східних українців. Історія з цими вимушеними мігрантами зіграла злий жарт. Нащадки виселених на Донбас націоналістів розчинилися з часом у пролетарському інтернаціональному морі настільки, що не виключено, що частина з них воює у збройних формуваннях сепаратистських Луганської та Донецької народної республік. Натомість нащадки будівничих комуністичного режиму на Заході України стали активними учасниками українського національного життя.
І тому, щоб не псувати ідеальної націоналістичної уяви про єдину українську націю, колишніх прибульців на Західну Україну стали старанно приховувати за різними означеннями, хоча й з пейоративним звучанням: «східняки», «большевики», «совіти», «москалі». За вживанням цих окреслень вгадується бажання західних українців не переносити весь масив негативу на східних українців, які, до слова, не проявляли з їхніми предками ані найменшої солідарності.
Справжня ж трагедія розігралася на фінальній стадії війни та у перші повоєнні роки. Не таємниця, що основним джерелом кадрів для радянської політики на Заході України були східні українці. Вони працювали у радянських і партійних органах, в армії та НКВС. Вони були активними репрезентантами і пропагандистами нової влади. Натомість членами ОУН і вояками УПА були західні українці. Тому боротьба радянської влади з націоналістичним підпіллям набула елементів громадянського конфлікту. В пам’ять західних українців вкарбувалися образи за вбивства рідних, масові репресії та депортації до Сибіру і в Казахстан, а на Сході злоба і бажання відплати за вбитих націоналістами їхніх родичів – радянських військових, партійних активістів та навіть вчителів.
Саме тому коріння більшості негативних взаємних стереотипів потрібно шукати у повоєнному радянському часі. Бо до Другої світової війни уявлення одних про других у більшості мали абстрактний характер.
Незважаючи на те, що довший час на цих теренах саме історія була інструментом індоктринації, політичної мобілізації і навіть легітимізації, українці не наважилися на «розвантаження» свого минулого. Замість того, щоб після проголошення незалежності України у 1991 році розпочати політику примирення пам’ятей, нова державно-політична еліта заходилася форсувати написання нового національного наративу. Наголос на національній складовій, а особливо постулат про «національно-визвольну боротьбу» не залишали шансу для гордощів за «романовський» період в історії України, повністю виключали радянсько-більшовицький час, кваліфікуючи його словом «окупація». На думку новітніх ідеологів, теза про «національно-визвольну боротьбу» не могла включати переможної участі радянських українців у так званій Великій вітчизняній війні, натомість у ній знайшлося місце для «Нахтігалю», «Ролянду», УПА і навіть Дивізії СС «Галичина».
Взагалі, до новітнього національного наративу не пасували місця пам’яті індустріального Сходу. Спроби відстояти окремі з них та залишити у шкільних підручниках з історії, наприклад, тезу про «трудовий героїчний подвиг Донбасу», маріонеткову Донецько-Криворізьку республіку успіхом на загальноукраїнському рівні не увінчалися.
Ще складнішою виявилася тема «Великої вітчизняної війни» та сталінського варіанту перемоги. Для Сходу і Півдня України ці дві теми виявилися ключовими для їхньої історичної ідентичності. Якщо до всього додати ще й масовану російську пропаганду, яка обрала ці два історичні постулати основою своєї політики пам’яті, то примирення пам’ятей в Україні стало марною справою. Російська історична політика, яка якнайбільше акцептувалася населенням українського Сходу, опиралася на кілька потужних стовпів. Перш за все вона була антизахідною. Далі вона не допускала жодного елементу української національної історії, особливо всього, що було пов’язано з «національно-визвольним рухом». А тому всі героїчні персонажі українського національного руху, пройшовши через горнило радянської та російської пропаганди, автоматично ставали антигероями.
Щоб закопати історичні рови, що ділять українське суспільство, в різний час здійснювалися спроби реконструювати стару міфологію та подолати недовіру між регіонами. Як правило, ці намагання виявилися марними, і ось чому.
Спроби зближення
На початку 90-х років ХХ століття представники націоналістичного крила вирішили не миритися із ситуацією радянського застою на Сході і заходилися деміфологізовувати свідомість «східняків», пропонуючи їм свої національно забарвлені міфи. Так звані поїзди дружби на чолі з народним депутатом Степаном Хмарою на Схід не могли викликати ніякої іншої реакції, окрім спротиву. Населення Сходу і Півдня почало противитися твердженню, що вони «неправильні» громадяни і їх потрібно перевиховувати. Наступною больовою точкою стало мовне питання. Найбільші радикали із Західної України почали нетерпляче ставити питання про мовну українізацію Сходу. І одне, і друге згуртувало робітників Донбасу проти влади у столиці, яка не дбає за промисловий потенціал, а «бавиться» у нікому непотрібні мовно-культурні ігри.
Свого часу екрани українського телебачення заполонили ролики зі словами донецького шахтаря, який сказав: «Мне всё равно, как будет называться колбаса или ковбаса, главное чтобы она была». Цей вислів став для переконаних українських патріотів на Заході квінтесенцією бездуховності Донбасу. Тому на Заході починають ширитися ініціативи, спрямовані на зближення цих таких різних регіонів.
З огляду на високий рівень релігійності західних українців, духовні цінності для них невід’ємно пов’язувалися з християнською традицією. Тому акція «Схід і Захід разом» набула виразно релігійного вираження. Відвідання тисячами донецьких школярів Львова, проживання у сім’ях не дало майже ніякого результату. По-перше, це була одностороння ініціатива: донеччани їхали до Львова відпочивати, але не запрошували навзаєм львів’ян. По-друге, рустикальний характер святкування Різдва у Львові не містив жодних ознак модерності, а тому був повністю чужим для мешканців індустріального регіону. Такий міжрегіональний обмін міг тільки посилити переконання в інакшості одних і других.
Рідкісні поїздки молодіжних груп до Донецька з «культурно-просвітницькою» місією часто закінчувалися звичайними казусами. Наприклад, побажаннями приїхати до них з Вертепом влітку, коли тепло і в місті зацвітає багато троянд.
Серйозні зміни в регіональній політиці України настали з приходом до влади «червоного» директора Леоніда Кучми. У Києві починається серйозна боротьба фінансово-промислових кланів. Клани різні, але всі вони мають східноукраїнське походження. Для того, щоб мати потужне лобі у Верховній Раді, клани мусили максимально мобілізувати свій електорат. Багато хто з політиків починає апелювати до регіональної свідомості своїх земляків. У хід ідуть будь-які методи мобілізації. Але одним із найбільш поширених стає заклик гуртуватися перед «бандерівською» загрозою, боронитися насильницькій українізації.
Наступною тезою у цій боротьбі стає штучний поділ українців на «трударів» Донбасу, які годують всю Україну, і «паразитів» із Західної України. Для утвердження цієї думки наводять приклади відсутності великого промислового виробництва на Західній Україні і всіма силами осуджують схильність «західників» до сезонної трудової еміграції. Таким чином формування донецької регіональної ідентичності значною мірою відбувається через протиставлення з іншими регіонами. Таке протиставлення не могло безслідно проминути, і його результатом став антиукраїнський характер цього проекту.
Запровадження новими країнами Європейського Союзу обов’язкових шенгенських віз також своєрідно вплинуло на налагодження зв’язку між Заходом і Сходом України. Зокрема в рази зріс потік туристів та відпочивальників зі Сходу в західний регіон. Різниця культур, відмінність архітектури, її виразно західне походження також своєрідно вплинули на зміни в уявленнях одних про других. Не розуміючи львівського стилю життя, туристи зі Сходу постійно знаходили підтвердження закладеним у їхні голови пропагандистським кліше. Найбільш поширене з них – про те, що львів’яни ніколи не працюють, а тільки сидять по кафе і ресторанах за горнятком кави.
У цій історії зібралися докупи відразу кілька хибних уявлень. По-перше, жителі Донбасу, як правило, роботою вважають тільки важку виснажливу працю на підприємстві та в шахті. Сферу послуг, роботу в офісі, працю на ІТ-фірмі вони такою не вважають. По-друге, у їхній професійній культурі нема звички вирішувати виробничі питання за кавою в ресторані. По-третє, вони не знають, який відсоток із тих відвідувачів ресторанів і кафе становили місцеві мешканці, а скільки серед них сиділо туристів. Проте, читаючи інтернет-форуми донеччан часто доводилося натрапляти на думку, що на Заході вони побачили тільки підтвердження своїм негативним стереотипам про «западенців».
Ставка на конфронтацію
Перший безпосередній конфлікт Сходу і Заходу відбувся 2004 року під час Помаранчевої революції. Російські політтехнологи, такі як Марат Гельман, обслуговуючи кандидата від Донецька Віктора Януковича, побудували всю його виборчу кампанію на протиставленні Заходові. Правда, цього разу територія цього міфічного «заходу» розтягнулася аж по Київ і далі на схід. В хід пішли відверті маніпуляції та провокації. Для всезагальної мобілізації Донбасу у промороликах на телеканалах стала з’являтися карта з трьома сортами українців. Зрозуміло, що походження карти приписували західноукраїнським націоналістам, які «традиційно» вважали народ Донбасу третім сортом. Автором цієї карти був все той же москвич Гельман.
Прогресивна соціалістка Наталя Вітренко зняла виборчі ролики, де сувора вчителька з виглядом наглядача концтабору не пускає дівчинку до туалету, бо та не вміла попроситися українською мовою. Схожих маніпуляцій виявилося достатньо для того, щоб викликати праведний гнів у населення Сходу та Півдня України і мобілізувати їхні сили для здобуття реваншу за поразку їхнього кандидата Януковича. Програш Віктора Януковича на президентських перегонах остаточно закріпив позиціонування умовних Сходу і Заходу на протилежних полюсах.
На донецький реванш довго чекати не довелося. На виборах 2010 року з мінімальною перевагою переміг той самий Віктор Янукович. Його майже трирічне правління обернулося для країни повним розграбуванням, згортанням демократії та й, зрештою,вибухом справжньої війни.
Брутальні методи керівництва країною донецького клану остаточно закріпили в суспільстві переконання, що слово «донецькі» автоматично означає бандити. Революція Гідності, повалення режиму Януковича і відверта агресія Росії проти України призвели до докорінної трансформації понять Схід і Захід в українському суспільстві. Цього разу «Захід» поширився аж по Дніпропетровськ, а «Схід» зредукувався до неповних двох областей – Донецької і Луганської. Зміни сталися й у ставленні мешканців решти України до Сходу. Від початку проведення Антитерористичної операції на Донбасі у розмовах все рідше можна почути означення «східняки». Цю колись негативну нішу зайняли «сепари», «лугандони» та «донбабвійці». Такі нові однозначно негативні ярлики отримали сепаратисти та терористи із самопроголошених ЛНР та ДНР.
Проте відкритим і надалі залишається питання, а що буде після війни? Чи вдасться налагодити мирне життя на Донбасі так, щоб ніякі ярлики більше не знадобилися?
Текст опубліковано у межах проекту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом „Nowa Europa Wschodnia”. Попередні статті проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом.
Оригінал статі: Kiełbasa to kiełbasa, „Nowa Europa Wschodnia”