Львів’янин Олексій Кравчук добре відомий як актор та директор театру ім. Леся Курбаса. Останні декілька років він живе та працює у Луганську, очолює Луганський академічний театр ляльок, ставить вистави у Театрі російської драми та Українському музично-драматичному театрі. ZAXID.NET попросив Олексія розповісти про те, як існує місто у нинішній ситуації і як існує театр у такому місті.
Чи театри у Луганську зараз працюють?
Дуже багато людей, звичайно, залишили Луганськ, десь відсотків 40-50, місто майже вимерло. Поїхало і багато акторів. Люди, зрозуміло, бояться.
Але, я ввжаю, що найважливіше у цій ситуації вистояти та робити свою справу. Можемо робити її через театр, значить будемо робити через театр.
Ляльковий театр має переважно дитячий репертуар. Чи приводять батьки своїх дітей на вистави?
Так, приводять. І що, цікаво, батьки приводять дітей як з того, так і з іншого боку барикад. Бо діти є і у тих, і в інших. А театр, як любов, зводить усіх докупи. І нам дуже важливо, що люди приходять з дітьми навіть у такий непростий час.
А дорослі приходять?
Дорослі вистави ми теж граємо, але помірковано. Глядачів мало, хоч не можу сказати, що люди не ходять взагалі. Проте основну частину часу ми присвятили репетиціям.
Якою мовою ви граєте?
І українською, і російською.
На які вистави, україномовні, чи російськомовні більше ходять?
Приходять однаково. Мовного питання у Луганську немає. От нас запросили друзі святкувати Трійцю. Сидимо, розмовляємо російською, але співаємо українських пісень. Так само людям все одно, якою мовою йде вистава.
Тобто розмови про несприйняття мови не мають підгрунтя?
Комусь це дуже вигідно, вигідно зробити мовний розподіл. Комусь вигідно говорити, що в Луганську не приймають українську мову, а у Львові не приймають російську. Як людина, що живе в обох містах, і у Львові, і в Луганську, можу точно сказати, що такого розподілу немає. Немає, звісно, якщо спілкуватися з простими людьми, не з політиками. У такому спікуванні все і простіше, і чесніше. Особливо зараз, коли йде війна.
Як живе місто і театр під час цієї війни?
Звичайно, багато людей виїхало, я вже казав. У тих, хто залишився, вікна перетягнуті скочем, бо стріляють.
У себе в театрі ми зібрали збори, з’ясували, хто лишається і вирішили робити маленькі мобільні вистави преважно для дітей.
В російському театрі така ж ситуація.
Над чим працюється у такий час?
Ми зараз взялися робити п’єсу Павла Ар’є “Кольори” і старші актриси, заслужені, народні, прочитали і кажуть: “Це п’єса про внутрішню еміграцію”.
Така тема виглядає мені дуже важливою зараз, коли люди намагаються втекти, втекти від свого міста, від свого дому, але ж від себе не втечеш. Так що треба просто робити свою справу.
Але чи потрібно мистецтво під час війни?
Насправді все, що роблять політики – це лайно. А от коли до нас приїхав Сергій Жадан, то це виявилося дуже важливим. Він виступав досить пізно і було десь 200-250 людей. Це дуже багато для Луганська. Він читав вірші українською мовою, потім його запитали: “Чи вас читає антимайдан?”. Піднялися троє з тих, що стоять під СБУ і кажуть: “Читали, читаємо і будемо читати”.
Тобто мистецьки кола роблять набагато більше, ніж усі політики разом узяті.
Наведу ще один приклад: приїхала “Піккардійська терція”, виступили хлопці у Донецьку та Луганську. Так, хай були неповні зали, али приймали їх із захопленням.
Тепер інший момент: у нас в Луганську є Академічний російський театр ім. Павла Луспекаєва. Російський, не український театр. Ми разом із ним провели конкус Шевченка. Нас прекрасно приймали.
Я попросив Міністерство культури привітати їх з нагоди 75-річчя. Міністерство від цього усунулося. Чому міністр культури РФ привітав театр, а Україна не привітала? Чому вони так роблять? Чому вони самі роз’єднують Україну такою неувагою? Директор театру зуміла організувати ювілей театру, коли довкола йде війна.
Тобто Мінкульт самоусунувся із вашого регіону?
Так. Я звертався до Міністерства з пропозицією організувати гастролі луганських театрів, і українського, і російського, і театру ляльок по всій України. Не зробили.
Проте скасували фестиваль Шевченка.
Зараз уся увага зосереджена на питаннях соціальних та військових. А мені здається, що потрібно передусім загострити увагу на питаннях гуманітарних. Те, що відбувається у Луганську та Донецьку - це насамперед гуманітарна катастрофа. Тільки тоді, коли влада зрозуміє, що треба вкладати в гуманітарієв, в мистецтво, ці терена будуть нормально існувати.
А мистецький потенціал є?
Ці терена дуже живі. Я спілкуюся і з тими, хто за Україну, і з проросійські налаштованими. Усі хочуть миру. Всі готові робити щось спільне.
Давайте ж почнемо говорити один з одним! Я вважаю, що краще довго говорити, ніж довго воювати. Я вважаю, що у будь-яких умовах потрібно робити та проводити мистецькі акції. Треба звертатися до найкращих митців, до найбільших інтелектуалів і тоді все буде в нас добре.