Історія та історики таки направду не мають багато чого сказати, коли заходить мова про зовнішньополітичну орієнтацію України. Ми живемо у нових умовах, які вимагають докорінно нових розв’язок – а тому ми все менше залежимо від свого минулого. Краще робити історію, аніж постійно на неї озиратися.
Кожен раз, коли мене запрошують на конференцію, перед тим, як дати згоду, я питаю себе: чи я маю дійсно що сказати? У випадку нашої конференції відповідь на зводиться до короткої поради її організатором: наступний раз, коли організовуватимете конференцію про перспективи польсько-української співпраці, не запрошуйте до неї істориків - бо так направду історія й історики не мають що більше сказати на цю тему.
На цьому я міг би закінчити свій виступ і піти геть. Я залишуся лише для того, щоб протягом наступних 10 хвилин аргументувати мою позицію. Короткі тези вимагають довгих роз'яснень - інакше їх можуть погано зрозуміти. Отже, роз'яснення перше: моя теза не стосується окремо взятих Польщі чи України. Навпаки, у період, котрий зараз переживають обидві країни, історик має що сказати про структурні обмеження та нагоди, які накладає історія на кожну з них. Скажімо, чому у своїй посткомуністичній трансформації Україна та Польща так сильно відрізняються одна від одної, з одного боку, а разом обоє від Росії - з другого. Це те, що політологи називають теорією стежкової залежності, і котру можна описати короткою формулою: «Те, куди попадеш, залежить від того, звідки ти вийшов». У тому сенсі історія продовжує відігравати велику роль. Доки так є, історики ніколи не втратять кусок хліба - а тому їх варто запрошувати на конференції, де дискутується доля України чи Польщі.
Роз'яснення друге: моя теза стосується виключно майбутнього польсько-українських взаємин. Тут історія безсильна дати якусь підказку, а то з доброї причини: декілька років полякам й українцям вдалося помиритися над своєю спільною історією - такими її епізодами, як польсько-українська війна 1918-1919 рр. за Львів та Галичину чи різня на Волині - і перейти від стратегічного антагонізму до стратегічного партнерства. Оскільки це партнерство є явищем новим і слабо закоріненим у минулому, в історії даремно шукати порад щодо його майбутнього. Тут історики є радше безсильними.
Польсько-українське примирення є однією з найоптимістичніших подій в історії сучасної Європі. Позволю собі на таке порівняння: творення Європейського союзу почалося з французько-німецького примирення 1950-х років. Тим, чим для Західної Європи було французько-німецьке примирення, для Європи Східної після падіння комунізму стало примирення польсько-українське. Це перемир'я було тим вагомішим, що польсько-українські стосунки на загал залишили по собі набагато кривавіший слід, аніж стосунки французько-українські - а тому тим більшою є заслуга поляків й українців.
Польсько-український компроміс не стався автоматично. Історія взагалі не знає автоматичної дії. Її роблять живі люди. Архітекторами цього примирення стали ціла низка інтелектуалів і політиків з обидвох боків. Серед них найпершим зринає ім'я Єжи Ґедройця. Він і його «Культура» сказали якісь 50 років тому, що для добра Польщі й усієї Европи поляки мають раз і назавжди змиритися з думкою, що Вільнюс є литовським, а Львів - українським містом.
Доба Ґедройця вже завершилася. І для поляків, і для українців постали нові виклики й нові загрози. Світ, який після польського 1989 р. й українського 1991 р. здавався безпечнішим, після 11 вересня 2001 р. таким уже не є. Питання, на яке ми повинні відповісти, звучить так: «Що по Ґедройцеві?»
Якщо говорити коротко, найбільшим викликом для сучасної Европи є продовження стабілізаційної осі «Варшава-Київ» далі на схід, до Москви. Всі знаємо, яку значну роль і місце у мисленні Єжи Ґедройця займала Росія. Будь-яка реалістична політика не може іґнорувати значення російського чинника. Як для Польщі, так і для України стратегічно важливими є нормалізовані стосунки зі своїм східним сусідом.
Скажімо щиро, що шансів появи російського Ґедройця на найближчі роки, вочевидь, немає. Досить навести приклад Солженіцина, який за багатьма ознаками надавався б на подібну роль. Однак він відкрито говорить, що у його планах «обустроить Россию» Новороссія (південь України), Крим, Донбас «аж до Каспійського моря» є російською територією.. У тому сенсі Солженіцин є російським анти-Ґедройцем: І, як виглядає з недавніх слів Путіна про Україну, що у Солженіцина на язику, у російських політиків у голові.
Не буде перебільшенням сказати, що слабкість демократії в сучасній Росії безпосередньо пов'язана з внутрішньою слабкістю України. Якби помаранчева революція привела до творення сильної України, Путінові шанси в Росії чи Лукашенкові в Білорусі були би дуже бліді. Натомість слабкість і значною мірою непередбачуваність України дає змогу одному й другому показувати пальцем у бік Дніпра, мовляв, насправді демократія до нічого доброго не приводить.
Слабкість України полягає у перманентній політичній кризі, котра в окремі, найкритичніші моменти допроваджувала до загрози розколу України. На щастя, кожен раз ця загроза закінчувалася укладанням компромісу між головними українськими політичними акторами. Так було 1991 року під час розпаду СРСР, президентських виборів 1994 і 2004 років, конституційної кризи 1996 р. і після парламентських виборів 2006 р. Однак ці компроміси є короткотривалими, бо побудовані на вирахуванні тимчасових вигод. Україна потребує стратегічного консенсусу. Без нього неможливо серйозно думати ані говорити про довготривалу політичну стабільність, про модернізацію української економіки, про європейську - чи, якщо хочете, євроатлантичну - інтеграцію
Тому іронією ситуації - чи, навпаки, шансом для її позитивного розв'язку - є факт, що заки з'явиться російський Ґедройць, є велике поле діяльности для Ґедройця українського. Після французько-німецького і польсько-українського примирення прийшов час на українсько-українське поєднання. Український Ґедройць мав би сказати, чи заради добра України варто чи не варто вважати Донецьк українським містом?
Як на мене, це питання є значною мірою риторичним. Його риторичність полягає, по-перше, у тому, що найближчим часом малоймовірним є зародження у Східній Европі великого геополітичного конфлікту, який привів би до перегляду державних кордонів і відходу з України Донбасу чи навіть Криму. Риторичний характер цього питання добре видно, по-друге, з внутрішньоукраїнських реалій. Тут вдамся до часто повторюваного порівняння між міжвоєнною Польщею та посткомуністичною Україною. Тодішня Польща була - а теперішня Україна є - новопосталою національною державою з неоднорідним населенням, сильним регіоналізмом та поділеною історичною пам'яттю. Коли Ґедройць та його журнал формулювали тезу про українськість Львова, у Львові та його околицях діяв український націоналістичний рух, що постав ще у міжвоєнній Польщі. Натомість у сучасному Донбасі немає Організації Російських Націоналістів, ані чогось іншого, що хоча би віддалено нагадувало міжвоєнну Організацію Українських Націоналістів. Тогочасні українці у Львові й Галичині прагнули вирватися за всяку ціну з-під влади Варшави. Натомість сучасний Донецьк з Донбасом не хоче йти геть від Києва. Навпаки, його політична еліта йде до Києва, щоб там оволодіти українською політикою.
Тому питання, яке стоїть перед українським Ґедройцем, можна переформулювати інакше: що треба зробити для примирення таких двох полюсів українського політичного життя, як Львів і Донецьк? Я не знаю, чи таке примирення взагалі коли-небудь станеться. Історики - погані пророки. Я можу лише спробувати описати умови, за яких воно могло би статися. Компроміс вимагає готовність обидвох сторін пожертвувати важливою частиною своїх інтересів ради спільного примирення. Для Донецька це означало би відмову від такого способу думання, що європейська чи європейсько-атлантична інтеграція несе у собі загрозу для Східної України Львівський внесок у компроміс мав би полягати у відмові від такого способу думання, коли Україною й українським вважається тільки те, що говорить по-українськи і поклоняється культу Бандери.
В уяві багатьох два міста знаходяться по різних сторонах барикади і дивляться одне на одне як би через приціл рушниці. Цей образ більш-менш є правильним лише щодо Львова: Львів дійсно окопався по одну сторону барикади, і не збирається її покидати, бо почуває себе там досить комфортно і впевнено. Натомість Донецьк по падінню комунізму знаходився не по іншій стороні барикади, а десь рівно посередині. Донеччани не мали таких чітких й якби вирізаних у камені постав, як львів'яни - їхні погляди і політичні преференції є дуже мінливими. Вони залишалися відкритими до еволюції як до Львова, так від Львова. Під час розвалу СРСР у 1991 р. чи під час третіх українських президентських виборів у 1999, Донецьк і Львів були союзниками. У 1994 р. та 2004 р. їх розкинуло по різні боки барикади.
Я не маю не меті ствердити, що між Львовом і Донецьком не має різниць. Вони є, і то великі. Однак вони не мають характеру неперехідних цивілізаційних відмінностей, як це часто пишуть у мас-медія. Навпаки, українська електоральна статистика 1990-2007-х років показує, що попри помітні регіональні різниці, виборці тут і там роблять досить схожий і то дуже раціональний вибір: при всіх можливих комбінаціях вони найчастіше надають перевагу тим кандидатурам та партіям, які тяжіють до «центру». І навпаки: голосують у своїй більшості проти тих, хто в їхній уяві представляють екстрему - скажімо, як це було під час виборів 2004 р., коли Схід голосував проти «бандерівця» Ющенка, а Захід - проти «бандюка» Януковича.
В основі поведінки пересічного українського виборця виразно лежить прагнення до власної безпеки. Це помітно також у ставленні українців до інших народів. З початку 2000-х років українці на Заході і Сході все менше хочуть, щоб чужинці в'їжджали в Україну, ставали їхніми сусідами, а ще більше членами їхніх сімей. Хтось скаже, що це пов'язане з етнічними упередженнями - але буде мати рацію лише почасти. Ксенофобія - страх перед чужинцем і нелюбов до нього - завжди є, були й будуть. Однак після падіння комунізму в Україні вони проявлялися досить в'яло. Головна зміна сталася після 11 вересня 2001 року: відтоді українці прагнуть закрити кордони і не пускати в Україну «інших», щоб захиститися від загрози поширення тероризму. Відповідно, найбільшу нехіть українці відчувають не до росіян чи американців, а до тих етнічних груп, які в їх уяві уособленням цієї загрози: арабів, афганців, чеченців. Подібна динаміка помітна у ставленні до ідеї вступу до НАТО: число її прихильників різко впало - з більшости (56-60% у 2002) до рекордної меншости 25% 2006 р. Головними причинами зміни стали бомбардування Югославії та війна в Іраку.
Завершуючи: багато з того, що в Україні ми сприймаємо як вираз закорінених історичних різниць, насправді є відповіддю українців на новопосталі виклики і нові загрози. Покликання на історію тут мало що пояснює - а вживання її як політичного інструменту є контрпродуктивним. Це, між іншим, добре показує приклад політики, яку проводить Віктор Ющенко: не можна добиватися євроатлантичної інтеграції та водночас антагонізувати ту частину населення України, позиція якої може стати вирішальною у справі цієї інтеграції, насадженням своєї версії історії. Позиція Юлії Тимошенко, навпаки, є прагматичнішою, а тому й успішнішою: вона, як написав один український автор, красиво і виразно мовчить щодо питань, які розколюють Україну.
Приклад з Ющенком і Тимошенко може послужити ще одним доказом тези, котру сформулював на самому початку: історія та історики таки направду не мають багато чого сказати, коли заходить мова про зовнішньополітичну орієнтацію України. Ми живемо у нових умовах, які вимагають докорінно нових розв'язок - а тому ми все менше залежимо від свого минулого. Краще робити історію, аніж постійно на неї озиратися.
Цей текст є виступом на конференції «Польсько-українська співпраця стосовно нових викликів», яка проходила 10 квітня 2008 року у Варшаві.