Чи ви пробували читати вголос оголошення на українських сайтах продажу так, як вони написані? Або пости у популярних фейсбукових групах? Тобто читати буквально, чітко дотримуючись усіх знаків пунктуації у написаному. І розуміти при тім зміст.
Якщо такий текст прочитати комусь поруч – він навряд чи збагне, про що йдеться. У написаному зазвичай хаотично розкидані або й погублені взагалі коми та крапки, речення рясніють орфографічними помилками й русизмами. Якщо читати за правилами, то існує чимала ймовірність, що треба буде гучно кричати – через палку любов багатьох дописувачів до знаків оклику. Тож такий текст має сенс лише тоді, коли апріорі змушує здогадуватися про що він. Тобто сприймати не те, що написали, а те, що хотіли написати.
Якби дотримуватися правил української мови було важливо і суспільно значущо, то написання елементарного тексту про продаж велосипеда чи пароварки вимагало б значно більше часу і зусиль. Або й взагалі треба було б відмовитися від такої затії через неспроможність якісно сформулювати зміст оголошення. Принаймні доти, доки не навчишся «песати нездіесловами» окремо, виділяти, звертання, комами і «использувати» звертальну форму!!!
Приклад неграмотних оголошень дуже влучно демонструє реалії соціальних норм, у яких українцям жити зручно і звично. Бо саме так працює український договір про умовність правил.
Цей договір універсальний. Він регламентує і суспільні неофіційні відносини, і державні правові норми. Від написання тексту оголошення до комунікації в державних закладах, поведінки за кермом автівки і виконання статей Конституції. Договір про умовність правил власне і є тим Основним законом, який по-справжньому об’єднав нашу таку велику і різну країну.
Так само як гіпотетична неможливість публікації всуціль неграмотного оголошення зменшила б кількість дописувачів, так й обов’язкове покарання за порушення правил за кермом призвело б до того, що вервечки автівок на вулицях українських міст значно б порідшали. А в держустановах цілком можливо було б побачити, як протяг ганяє перекотиполе. Адже чиновники або не змогли б, або просто відмовилися б так працювати.
Тому в Україні суспільний договір про умовність правил мусить бути. Адже повинні хоч якось працювати українські лікарні, школи чи обласні ради.
Інколи, щоправда, в коментарях під оголошеннями з помилками заходить мова про грамотність. Тоді таким дивакам, які пишуть щось на зразок: «Де, трясця, ваші коми?», відписують, що вони сноби і називають «грамарнаці».
Аналогічно сприймають і тих, хто, наприклад, висловлює принцип – не давати хабарів. Коли сестра розповідала, що вступила на державну форму навчання тернопільського університету, просто склавши вступні випробування, у відповідь їй відверто посміхалися.
Договір про умовність правил неймовірно вигідний. Бо дозволяє не перейматися – усі й так усе зрозуміють.
Зрозуміють, коли, купуючи на базарі каву, спитаєш за щось «з дорожчого», пояснивши: «Та то на взятку». Або коли зізнаєшся, що платитимеш повз касу за отримання водійських прав, бо не спроможний скласти іспиту. Зрозуміють, бо добре відомо, що закон – це радше данина формальності, атрибут задля годиться, для людського ока, для чужих або наївних.
Неписані домовленості, на відміну від писаних законів, часто значно зрозуміліші і легші. Суспільний договір про умовність правил дає змогу розслабитися. Так само, як можна не завдавати собі клопоту перейматися ступенями порівняння української мови, плутаючи «кращий» з «найкращим», можна без кремпувань паркуватися на тротуарі. Або не згинатися в парку, щоб прибрати за своїм гавкаючим улюбленцем.
Звісно, не все так веселково, бо інколи за цю «легкість буття» доводиться платити. Як вдало сформулював стендап-комік Єгор Шатайло: «Я дозволяю тобі не прибирати за собакою, а ти мені – зґвалтувати тебе у поліційному відділку». Підозріло схоже до наших північних сусідів, у яких «суворість законів компенсується необов'язковістю виконання», чи не так?
Та з іншого боку, як зауважив би хвостатий антагоніст із ріжками, що засів на лівому плечі, – коли щороку сходить сніг, то видно, що каках на газонах по кільканадцять на квадратний метр, а скільки там тих ґвалтувань у відділках? «Покарань», отже, значно менше, ніж «вигод». І навіть якщо це комусь нагадає російську рулетку в масштабах цілого суспільства, то на пострадянському просторі така забава досі – радше романтична, ніж страшна.
Тому й з’являються одразу після того, як набуває чинності закон про обов’язкове використання української мови в публічній сфері, ті, хто демонстративно заявляє, що не буде його виконувати. Всі ж і так все зрозуміють.
Договір про умовності правил, як й усі інші подвійні стандарти, має причину і початок. І один зі шляхів пошуку першопричин можна спробувати шукати в історії.
Британський історик Тоні Джадт в одному з розділів своєї масштабної книги «Після війни» описує, як у другій половині 40-х років минулого століття радянські комуністи стискали в кулак держави Східної Європи. У Румунії, Болгарії, Угорщині, Польщі радянці спочатку намагалися отримати владу законним, чи таким, який би так виглядав, шляхом. Але якщо так не вдавалося, а зазвичай так і було, бо комуністичні партії в цих країнах були нечисленні, то Сталін застосовував прямий терор. Східна Європа була потрібна росіянам для того, аби в разі потреби можна було швидко підібратися до Європи Західної. Або щоб англійці з французами самі не підібралися впритул. Тому комуністи мітили навколо себе якомога ширшу територію. Що вже казати про територію найближчу.
Джадт нічого й не каже. Йому про Україну в тому розділі навіть не йдеться. Про те, що українці можуть бути не в зоні російського впливу – Захід ні післявоєнного часу, ні, зрештою, впродовж і наступних десятиліть, навіть помислити не міг. Присутність росіян на території майже від Сяну й до Дону європейські інтелектуали сприймали як явище цілком природне й абсолютно зручне. Джадт, як і більшість його західних колег, пишучи про Радянський Союз, зазвичай використовували, та й досі використовують, слово «Росія», а всіх його мешканців узагальнено називають «росіяни».
З тексту Джадта можна зробити висновок про те, наскільки чорною була російська тінь над українцями. Наскільки сильним був вплив і контроль Кремля в Україні.
Тож які ще соціальні норми могли сформуватися в українців у тоталітарних умовах повсюдної цензури й тиску? У небезпечних для життя обставинах подвійні стандарти стали елементом банального пристосування. Як раптова заміна портретів Сталіна на зображення Гітлера, а потім навпаки – у київських квартирах у часи Другої світової.
Десятиліття совєцького побуту не могли не сформувати не те що відповідних звичок, а й способу мислення. За той час цілі покоління виробили правову свідомість, яка легко толерувала невиконання правил. Ба більше, часто обов’язковість виконання сприймали як ознаку лузерства. Нормальним став спосіб мислення, який влучно сформульований у сумнівному дотепі «Нащо дивитися на світлофор? Збиває не він, а автівка».
Які ще правила могли сформуватися в державі, в якій бутафорія була в самому фундаменті, а фальшивість – основою ідеології? З усім офіційно декларованим абсурдом на з’їздах КПРС. З усім маразмом, забетонованим у крилатій фразі готельної адміністраторки: «сексу в СРСР немає».
У книжці «Нічого правдивого й усе можливе» британський журналіст Пітер Померанцев описує продюсерів телеканалів «Останкіно» у 2000-х. Вони в приватному житті могли бути лібералами, відпочивати в Тоскані і мати європейські смаки, але на роботі були православними фундаменталістами, маніпуляторами і поширювачами поглядів «руского міра». На питання Померанцева – як вони поєднували особисті погляди і професійні завдання, вони відповідали: «Протягом останніх двадцяти років ми жили при комунізмі, в який ніколи не вірили, при демократії та дефолті, мафіозній державі та олігархії, ніколи не усвідомлюючи, що вони – ілюзія, що все – піар».
Інакше, аніж подвійними стандартами, жити в тій країні було неможливо. А відтак: жити без них неможливо і у цій країні. Бо суспільний консенсус про умовність правил перейшов рубіж 91-го так само, як і комуністичні еліти у владних київських, і не тільки, кабінетах. Тому подвійні стандарти – це, певно, найдовша тяглість української традиції, незалежно від регіону чи мови.
Не так давно мене додали до фейсбукової групи, у якій заборонено публікувати російськомовний контент. Про це написали у правилах чорними літерами і виразним шрифтом. Та попри це в групі регулярно з’являються дописи чи меми російською. Адміністратори не зважають на правило, яке самі ж написали. Натомість керуються принципом: якщо допис популярний – йой, най буде! Тобто люди збираються в колектив і домовляються комунікувати на певних засадах, прописують їх як обов’язкові й одразу ж порушують.
Та якщо причини і початок українського суспільного договору можна намацувати, то з прогнозуванням часу, коли його перестануть розуміти, поки що складніше.