Нинішні події в Україні – результат не так злої волі окремих осіб, як інституційної неукомплектованості нашої держави. Коли на вулицях вбивають людей, кожне теоретизування видається цинічним і недоречним. Однак робити системні висновки з того, що сталося, рано чи пізно все одно доведеться. Тому ми спробуємо відсторонитися від усього емоційного та, зрештою, людського і зробити певні узагальнення.
Спершу треба зробити нудний, але важливий екскурс в теорію держави. Держава – це соціальний інститут, який організує і впорядковує життя суспільства, забезпечує реалізацію централізованої влади. Однак держава – це ще й місце зіткнення інтересів різних суспільних прошарків, економічних та політичних угруповань. Навіть за тоталітарного ладу цього уникнути неможливо. Тому модель сучасної держави формувалася, зокрема, з огляду на потребу забезпечення її власної цілості. Аби внутрішня боротьба не роздерла державу на клапті, було створено розвинену систему правил, за якими різні сили можуть змагатися за владу, ресурси, статус, права.
Звісно, гра за правилами часто буває не дуже вигідною, бо накладає певні обмеження на використання сили. Але у перспективі від цих обмежень виграють усі. Наведемо простий приклад. Спокусливо виграти партію в шахи, заїхавши опонентові дошкою по зубах. Якщо залякати суддів, можна навіть отримати титул гросмейстера. Однак це не убезпечує від того, що під час наступної партії цього гросмейстера не посадить на ніж такий самий «бєспрєдєльщік». Важливо і те, що правила допомагають не лише вигравати, мінімізуючи власний ризик, але й відносно безпечно програвати. Це передусім знижує ризик для переможця. Коли програш означає «виліт» з турніру – це одне. Але коли програш може означати шило в нирці, потенційний переможець повинен чекати будь-якого розвитку подій. Зокрема удару дошкою по зубах. Отже, виходячи за межі правил, гравці автоматично потрапляють до замкненого кола руйнівного протистояння, яке неодмінно означає підвищення ризиків і збільшення збитків для всіх сторін.
Фактично, саме це ми маємо сьогодні у Києві. Коли протистояння вийшло за межі мирного легального протесту, моментально почав реалізовуватися сценарій катастрофи. Нині склалася патологічна ситуація, залишатися в якій надто дорого неможливо, але і вийти з неї також проблематично. Це шахова партія, де фігури можуть ходити, як завгодно і у будь-якому порядку. Хто саме почав цю партію і яку відповідальність має понести за це – у даному випадку не так важливо. У Гаазі розберуться. Важливо те, що такий сценарій подій був із самого початку невідворотним.
Існування системи правил забезпечується низкою державних інститутів. Суд, парламент, Конституція та сила-силенна інших інстанцій – всі вони покликані утримувати внутрішні конфлікти у межах правил. Але будь-які правила мають сенс лише тоді, коли їх дотримуються. Інакше апеляції до державних інститутів втрачають сенс і суспільство залишається без запобіжників, що дозволяють уникати катастроф. На жаль, саме в такому стані вже багато років перебуває Україна. Навіть задовго до Майдану було неможливо назвати бодай пару державних інститутів, до яких можна було б апелювати в разі кризи. Конституційний суд? Прокуратура? Парламент?.. Всі ці інстанції користуються майже нульовим авторитетом в суспільстві. Та й справа не в авторитеті, а у здатності реалізовувати унормовуючі функції.
Упродовж чи не всієї епохи незалежності українська політична еліта вправлялася у маніпуляціях з правилами гри. Здатність якомога брутальніше їх порушувати вважається у нас ознакою сили політичної команди. Відтак кожен, хто сідає за українську політичну шахівницю, знає, що покладатися варто лише на власні інстинкти і реакцію. Інакше «розведуть, як кошеня», а програш буде означати цілковитий крах. І питання вже не в тому, хто наважиться вийти за межі правил, а в тому, хто зробить це першим і наскільки далеко зможе зайти.
Коли отака борня відбувається на нижчих щаблях суспільства, її ще можна загнати назад за буйки. Але коли так поводиться політична еліта, зупинити її практично немає шансів. Бо в руках еліти перебувають і ресурси для боротьби, і самі інститути, на яких тримається законність. Ми вже були свідками того, як суди, парламент та інші інститути неодноразово інструменталізувалися елітою для власних потреб. Фактично, українська еліта власноруч знищувала запобіжники, які дозволяли її внутрішнім конфліктам залишатися у межах законності.
Про суспільство годі й казати. Для нас, маленьких українців, правила гри перестали існувати чи не раніше, ніж для еліти. Найпростіший приклад: «мажорські» ДТП. Ні в кого нема впевненості, що винуватець не відкупиться чи не буде звільнений за протекцією впливових людей, хоч би що там писалося у законах. Апелювати до будь-яких інстанцій – справа майже безнадійна. Покарати кривдника за законом можна хіба тоді, коли маєш достатньо ресурсів «винайняти» цей закон на свою користь. Але посутньо отака простимульована «законність» нічим не відрізняється від самостійної розправи.
Коли і суспільство, й еліта діють у нормативному вакуумі, катастрофа – лише питання часу. Будь-який, навіть найменший струс може спровокувати неконтрольований розвиток подій, не стримуваних, фактично, нічим. Подивімося на поточні події. До яких норм можуть апелювати сторони протистояння? До законів, які постійно порушують самі ж «правоохоронці», судді і прокурори? До політичних процедур, на які наш політикум плює за найменшої нагоди? До чесного слова лідерів, які крутять своїми присягами і клятвами, як циган сонцем?..
Отже, маємо таку клінічну картину. В Україні за довгі роки знищено нормативну систему: закони перетворені на порожні фрази, а відповідні інституції – на видимість. Тому чергова політична криза запустила катастрофічний сценарій гри без правил. Те, що нині відбувається у Києві, – навіть не військове протистояння, під час якого (в кращі часи) хоча б медики і поранені залишаються недоторканими. Повернутися до нормального стану зараз неможливо, бо його вже багато років не існує. Перед українцями зараз стоїть завдання не просто так чи інакше розв‘язати криваву кризу, але і відновити зруйнований політичною елітою нормативний лад. Так, це є програма-максимум. Але програма-мінімум – повернутися до «бєспрєдєла» взірця 2012-го, 2004-го, 1992-го чи якогось іншого року – просто трішки відтермінує наступну катастрофу.
І зараз для виконання програми-максимум не найгірший час: у ці страшні місяці ми всі усвідомили, чим може обернутися знищення правил гри. Здається, навіть найтупіші представники політичної еліти нарешті зрозуміли, що краще часто програвати по правилах, ніж рідко ставити на кін власне життя. Сьогодні Україна перезавантажується: на жаль, не в плановому порядку, а через критичний збій системи. То, може, не варто чекати ще одного збою і нарешті налагодити систему?