Повне перезавантаження влади було однією з головних вимог Майдану. Саме тому, відповідаючи на цей запит суспільства, 2014 року відбулися дочасні президентські та парламентські вибори. На хвилі революційного піднесення та, що не менш важливо, в умовах гібридної російської агресії переконливу перемогу здобули демократичні, проукраїнські та проєвропейські сили, які раніше мали хіба що відносну більшість і конкурували з доволі впливовим проросійським табором в особі Партії регіонів та її комуністичних сателітів.
В очікуванні дива
Небачений досі кредит довіри, котрий видали українці новій владі, відкривав перед нею широкі можливості для здійснення перетворень у хронічно нереформованій державі, що за понад двадцять років так і не змогла розкрити свій чималий внутрішній потенціал. Поки Україна «проїдала» рештки пострадянського економічного і промислового ресурсу, будувала олігархічну систему й бавилася у багатовекторність, її найближчі сусіди та колишні товариші по соціалістичному нещастю, котрі мали приблизно такі ж або й гірші стартові умови, розвивалися прискореними темпами. Приклади реформування Польщі, Чехії, Словаччини й Угорщини стали вже наочними і хрестоматійними. Це викликало в українців двоякі почуття – доброї заздрості та розчарування у власних недолугих, шахраюватих елітах.
Багатьом нашим громадянам дуже хотілося, щоб у нас усе було, як «у них», у східних європейців, або хоча б так, як у грузинів, яким значною мірою вдалося перетворити також бідну пострадянську країну на сучасну, динамічну, інвестиційно привабливу державу. Досвід Грузії довгий час був для України прикладом економічного дива й реальної історії успіху, який хотілося переймати і наслідувати.
Прогресивні, молоді, вестернізовані керманичі, прозорі офіси, сервісні центри замість совкових паспортних столів і МРЕВ, кардинально нова поліція й армія, суперсучасні чорноморські курорти. Ніби паломники на Афон, туди масово їздили українські урядовці, депутати, експерти й журналісти, які розповідали співвітчизникам про разючі, переважно позитивні зміни, що відбулися у Грузії після перемоги Революції троянд 2003 року і двох президентських каденцій випускника Київського університету імені Шевченка Міхеїла Саакашвілі.
Пояснити це диво спробувала російська економістка Лариса Буракова. Вона написала книжку «Чому Грузії вдалося» (2011), сподіваючись, що та буде корисною і для самих росіян. 2012 року це видання вийшло в українському перекладі, саме напередодні парламентських виборів у Грузії, що мали б підтвердити незмінність реформаторського курсу і народну підтримку партії Саакашвілі «Єдиний національний рух». Однак на тих перегонах несподівано перемогу здобула проросійська коаліція «Грузинська мрія» на чолі з олігархом-популістом Бідзіною Іванішвілі, який став прем’єр-міністром у парламентсько-президентській республіці. Одним із нових урядовців став колишній гравець київського «Динамо» Каха Каладзе (віце-прем’єр – міністр енергетики).
Саакашвілі довелося добувати свою каденцію у співіснуванні з опозиційним щодо нього урядом, який хутко взявся зводити політичні рахунки з попередниками. Найближчих соратників екс-президента кинули за ґрати, а проти самого Міхо відкрили кримінальні справи, змусивши його покинути Батьківщину. Попри це, «мрійники» не відмовилися від прозахідного курсу Грузії, запровадженого «націоналами», та не відновили дипломатичних відносин із РФ, розірваних після п’ятиденної війни у серпні 2008-го.
Завершивши подвійну президентську каденцію, Саакашвілі, втім, не розпрощався з активною публічною політикою. Він був частим і бажаним гостем міжнародних форумів та конференцій, охоче читав лекції і щиро сподівався, що грузини оцінять втілені ним реформи, і наступного разу, «наївшись» обіцянками «мрійливих» популістів, оберуть його політичну силу. Не оминав увагою Міхо і країну своєї студентської молодості, тим більше тоді, коли там вибухнув Майдан. Іще у статусі президента він був присутній на інавгурації Віктора Януковича, а вже 2013 року «легітимний» вніс його до «чорного списку» і не пускав в Україну. Потрапити у революційний Київ Саакашвілі вдалося лише завдяки депутатам Європарламенту, які взяли його в кільце і вивели з летовища.
Після втечі Януковича та зміни влади грузинський екс-президент почав шукати себе в українських політичних реаліях. Він охоче давав інтерв’ю, виступав на телеефірах і передвиборчих мітингах, висловлювався на підтримку Юлії Тимошенко й Петра Порошенка. Залучення такого VIP-агітатора, за ідеєю, мало б підвищити рейтинги кандидатів на посаду глави держави і надати їм реформаторського флеру. Водночас місце самого Саакашвілі у владній ієрархії довгий час залишалося невизначеним. Посада простого президентського радника явно не відповідала його амбіціям і калібру особистості.
Натомість команда Порошенка вирішила використати досвід інших грузинських реформаторів і зважилася на нестандартний крок, надавши їм за прискореною процедурою українське громадянство та запросивши на керівні посади. Лобістом цієї ідеї називають екс-главу Адміністрації президента Бориса Ложкіна. Отже, в результаті натуралізації експатів Олександра Квіташвілі призначили міністром охорони здоров’я, Еку Згуладзе – першим заступником міністра внутрішніх справ, Гію Гецадзе – заступником міністра юстиції, Давида Сакварелідзе – заступником генерального прокурора. Подейкували, що важливий портфель міг отримати батько грузинського економічного дива, легендарний Каха Бендукідзе, який нібито мав курувати здійснення реформ, але ці плани перекреслила його раптова смерть.
Кадрова революція
Призначення грузинів у владу пояснювали тим, що вони мають успішний досвід перетворень на Батьківщині, іншу філософію управління й абсолютно невключені в українську систему, просякнуту кумівством і небажанням змінюватися зсередини. Зламати цю відпрацьовану схему якраз і були покликані «легіонери», які отримали найвищу політичну підтримку й довіру президента. Згодом знайшлося місце у владній конструкції і для Саакашвілі, котрого навесні 2015 року Порошенко призначив головою Одеської облдержадміністрації. Як бонус Міхо отримав своїх начальника обласного управління поліції Георгія Лорткіпанідзе і прокурора області Сакварелідзе, який недовгий час поєднував цю посаду із портфелем заступника генпрокурора.
Українці з цікавістю спостерігали за новими чиновниками із симпатичним грузинським акцентом і тішилися, коли ті намагалися говорити українською або хоча б з її вкрапленнями. Із не меншою пильністю суспільство придивлялося до їхньої професійної діяльності, сподіваючись на позитивні зрушення. Грузини і справді надали українській владі драйву, виявивши особливу активність у правоохоронному та силовому блоці.
Згуладзе та її радниця Хатія Деканоїдзе стали «мотором» створення нової патрульної поліції, створеної за американськими лекалами та покликаної «служити й захищати». Рівень довіри до українських «копів» не йде у жодне порівняння зі ставленням до старої міліції, багато співробітників якої не пройшли переатестації. Начальником Департаменту внутрішньої безпеки Нацполіції став Гога Грігалашвілі, а Гізо Углава – першим заступником новоствореного Національного антикорупційного бюро. Сакварелідзе зайнявся реформуванням місцевих прокуратур, потрапити на роботу в які отримали шанс кандидати з-поза системи. Не менш важливим стало й очищення своїх лав від хабарників, завдяки чому країна довідалася про справу «діамантових прокурорів» Шапакіна та Корнійця.
Натомість міністр Квіташвілі не міг похвалитися здобутками у галузі охорони здоров’я. Чи не всю каденцію він перебував у конфлікті із профільним парламентським комітетом, погляди якого на медичну реформу не збігалися з позицією очільника МОЗ. За таких умов Квіташвілі не міг втілювати у життя свої плани й дуже швидко попросився у відставку, в котру його так і не відправили аж до завершення роботи другого Кабінету Арсенія Яценюка.
До речі, до зміни уряду значною мірою був причетний Саакашвілі, який розгорнув надзвичайно активну кампанію з дискредитації тодішнього прем’єра і його політичної команди, звинувачуючи їх у тотальній корупції та при цьому оминаючи увагою оточення Порошенка. Група палких прихильників Міхо заснувала «Рух за очищення» і вирушила у всеукраїнське турне, під час якого звалювала відповідальність за всі соціально-економічні негаразди на уряд Яценюка. Так ніби це був кабінет, сформований персонально ним, а не коаліцією із п’яти партій та безпосередньо президентом.
Під тиском звинувачень у корупції депутатський мандат склав один із спонсорів «Народного фронту» Микола Мартиненко, та цієї «жертви» було замало. Мав піти і Яценюк. Протистояння Міхо з «фронтовиками» вийшли за межі форумів та телеефірів, перемістившись у стіни канцелярії президента, де відбувся «обмін люб’язностями» і сумнозвісний «склянковий скандал» з главою МВС Арсеном Аваковим зі з’ясуванням того, хто з них більший українець. Саме там на адресу Саакашвілі з уст Яценюка прозвучали непарламентські характеристики «трепло» і «гастролер».
Кипуча активність голови Одеської ОДА, як зазначають політичні оглядачі, мала на меті не так уявну боротьбу з корупцією, яку нібито очолив Яценюк, як реальну зміну незручного для президента прем’єра на більш зрозумілого і лояльного. Можливо, в АП цей портфель пропонували Саакашвілі, зігравши на його амбіціях і настроях частини суспільства, котра зареєструвала на сайті глави держави петицію про призначення Міхо очільником уряду, а за його віртуальну іменну партію навесні 2016 року були готові проголосувати 12% українців. Але, схоже, «губернатора» Одещини просто використали як «таран» проти Яценюка: новий уряд, попри всю критику, «Блок Петра Порошенка» сформував із «Народним фронтом», а нових дочасних виборів до Верховної Ради, на які покладали надії записні «антикорупціонери», так і не призначили.
Саакашвілі, одначе, не втрачав надії на політичний реванш, який цього разу пов’язував із парламентськими перегонами-2016 у Грузії. Екс-президент щиро сподівався, що його опозиційна партія «Єдиний національний рух» здобуде перемогу над правлячою «Грузинською мрією», і він повернеться у Тбілісі тріумфатором. Іще не дочекавшись фіналу виборів, Міхо заявляв, кого він призначить в уряд (ішлося, зокрема, про Деканоїдзе на посаді глави МВС). Однак «націонали» програли вибори і за списками, і за «мажоритаркою». Пройти у парламент не вдалося навіть дружині Саакашвілі – Сандрі Рулофс. «Мрійники» Іванішвілі здобули конституційну більшість. На тріумфальне повернення найближчим часом годі й сподіватися.
Зазнавши чергової поразки, Міхо вирішив піти з посади на Одещині, яка була для нього затісною. Відставка виявилася гучною (їй передувала відставка начальника обласного управління Національної поліції Лорткіпанідзе). Не стримуючи себе, Саакашвілі заявив про спротив реформам і незнищенну корупцію, зокрема й у президентському оточенні. Він поскаржився на те, що не мав інструментів впливу на ситуацію в області, хоча де ще в Україні голова ОДА отримував такий карт-бланш на кадрові призначення поза його вертикаллю? Хіба він, приймаючи пропозицію Порошенка, не знав, який обсяг повноважень має керівник області?
Уряд та президент не стали зволікати з відставкою одеського «губернатора» і задовольнили його заяву, навіть не заслухавши звіту про виконану роботу. Показово, що Порошенко звільнив свого студентського товариша не тільки з посади голови ОДА, а й із посади радника, побажавши Міхо нових успіхів в опозиційній ніші, яку він для себе обрав. Там його чекає серйозна конкуренція, адже за лаври найбільшого опозиціонера і захисника народу нині змагаються чимало партій – від «Опозиційного блоку» до «Батьківщини» та Радикальної партії Ляшка, які, що важливо, мають для висловлення своєї позиції парламентську трибуну й осередки в регіонах. У ліберальному сегменті також є гравці (скажімо, «Демократичний Альянс»), які, втім, не відкидають можливості об’єднання з партією «Хвиля», до котрої причетний Сакварелідзе й опальні екс-члени «БПП».
Вільний від посад Саакашвілі заявляє, що створюватиме нову політичну силу, в якій не буде «старих облич», і добиватиметься проведення дочасних парламентських виборів. Парадокс ситуації полягає у тому, що сам Міхо може стати лідером партії, проте балотуватися до парламенту – ні, бо не жив в Україні протягом останніх п’яти років. Гіпотетично він може працювати в уряді, але, знов-таки, тільки якщо його партійний проект увійде в коаліцію. А для цього спочатку треба виграти вибори.
Відставка Саакашвілі стала резонансною, хоча була не першою і не останньою серед натуралізованих грузинів. Раніше за нього з МВС пішла Згуладзе, наказом генпрокурора Віктора Шокіна звільнений Сакварелідзе. Нещодавно кабінет глави Нацполіції залишила Деканоїдзе. Більшість із них мали амбіції змінити довірену їм галузь, але не змогли повністю реалізувати все задумане через опір системи і політичний вплив. Почасти – через неготовність до непомітної рутинної роботи чиновника, що не приносить миттєвих дивідендів. Грузинський період в українській політиці (за незначними винятками), схоже, добігає кінця.
Проте ще недостатньо апробованим залишається досвід польських реформаторів, на який також часто посилаються в Україні. Без надання громадянства у Києві працюють екс-міністр фінансів і голова Нацбанку Лєшек Бальцерович (представник президента у Кабінеті міністрів, співголова стратегічної групи радників з підтримки реформ), екс-очільник Польської залізниці Войцех Бальчун (голова правління «Укрзалізниці») й екс-міністр транспорту і водного господарства Славомір Новак (віднедавна в. о. голови «Укравтодору»). Багато польських експертів діляться досвідом реформи місцевого самоврядування. Маємо також на посадах у МОЗ та «Укрпошті» діаспорних українців, які, покинувши благополучну Америку, у важку хвилину вирішили прислужитися історичній Батьківщині.
Чи вдасться їм реформувати сектори своєї відповідальності – покаже час, але не варто чекати дива і сподіватися, що «варяги» чи «легіонери» зроблять за українців їхню домашню роботу. Досвід іноземців (тим паче, близьких сусідів) може бути у чомусь корисним і продуктивним. Утім, занадто наївно, легковажно і безвідповідально покладати всі надії лише на це.