Мешканці цієї країни завше чогось чи на щось чекають: з моря погоди, як рак на горі свисне, коли дощик в четвер випаде. Чекають, бо очікування – один із ключових ритуалів сієї країни, що зостався у спадок зі совкових часів і набув свого особливого виміру. При цьому всім чудово відомо, що нічого доброго очікувати не варто, але все одно чекають: вдома не печі, на роботі, коли врешті почнеться обід чи закінчиться робочий день, чекають потяг у залі очікування чи своєї черги до каси, бо в когось на роботі таки почався обід, коли закінчаться уроки, аби могти почергувати.
Вся ця країна, наче зависла в режимі очікування, стоїть на паузі. У нотній грамоті її можна було б передати саме знаком паузи. Либонь, паузи половинної в мелодії розміром ¾, де ще на все інше відведено цілу чверть. Паузи, бо вся дійсність цієї країни обертається довкола речей, котрі затримують час, крадуть хвилини, розтягують короткотермінові справи до безконечності і по суті своїй не означають нічого путнього. Тому інші країни воліють поставити стосунки з нею на паузу, а ніхто з політиків тут не успішний настільки, як різні каліфи-на-час, тимчасові проекти та перехідні уряди і далі за списком.
Од цього всього тут дуже погано з рухом. Потяги цієї країни, котрі й визначають її ритм, пересуваються вкрай повільно і постійно запізнюються, застрягають та змушують себе очікувати. Тому дійсність сього народу часто обертається довкола вокзалів, де одні очікують на поїзди чи автобуси, що запізнюються, аби врешті поїхати звідси, інші – зустрічають когось, а ще хтось умудряється не встигати на потяги та буси, котрі запізнюються, тому мусять чекати наступних рейсів. Остання ж категорія громадян очікує, коли три попередні врешті покинуть вокзал і звільнять для них зали очікування. Поки ж вони займають черги за квитками, просто, аби десь це все перечекати, бо вже давним-давно квитки можна купувати в інтернеті.
Уся ця чекальна субкультура призвела до обростання вокзалів спеціальною інфраструктурою, що має на меті начебто зменшити очікування, але насправді їх тільки помножує. Основу цієї дійсности становлять різні базари, що перетворюють вокзали на місця торгівлі подобовими квартирами та тілом, кращими роками свого життя та всього-в-три-дорога, фаст-фудами та сумнівними булочками з м’ясом, так само сумнівним ще й за таку суму, що вони наганяють сум та сумніви в доцільності такої покупки, а часом і поїздки.
Зате там завше можна спробувати вбити час, зайнявши якусь чергу. Часто це робиться за кілька хвилин до відправки рейсу, саме тоді втомлені продавці надумують кудись відлучитися, і їх підміняють люди з черги. Врешті більшість таки не встигає придбати необхідне в дорогу, тому розчаровується містом, на вокзалі котрого це все відбувається, країною, в котрій се місто знайшло собі місце, і хочуть покинути її якнайшвидше.
А що таких охочих багато не лише з цієї причини, то для такої втечі неодмінно потрібно простояти ще не в одній черзі: у паспортному, в банку, знову в паспортному, ще в банку, потім у консульстві чи візовім центрі, за купою довідок, од чого злість на весь світ зростає у геометричній прогресії. А потім ще й постояти в черзі на кордоні. Постояти, поки потяг змінить колію, від чого всі ці нестиковки із Заходом.
Знання з англійської у тих, хто від’їжджає, часто варіюється в діапазоні між фразою “who is on duty today?” та словосполученням “duty-free”. Іноді виникає враження, що дехто заради duty-free й здійснює подорож, займаючи за алкоголем черги, ледь не спізнюючись на свій рейс.
Тому чудово в цій країні живеться тим, хто вміє крутитися: займати місця одразу в кількох чергах або лізти без черги. Правда, з тих, хто «без черги», «мені тільки спитати», «я на секунд» чи «я від Ліди» вишиковується паралельна колєйка. Тоді найспритніші пролазять без черги в позачерговій черзі, ризикуючи отримати за це по морді. Тоді їдуть писати заяву черговому у відділку.
Найкраще ж ведеться тим, хто зрозумів всю систему й створює ці самі черги, аби потім продавати в них місця. Іноді виглядає, що держава не відмовилася б од монополії на черги, бо вся бюрократія побудована так, аби їх плодити і з них користати.
Через усю цю систему, цілісіньке життя в корках та чергах, пунктуальність тут сприймається за дивацтво та ґандж, а дедлайни – як щось необов’язкове, розпливчасте, нечітке, що можна поставити на паузу.
Кожного разу, коли відкривається якесь вікно можливостей, країна поспішає зайняти до нього чергу. Летить на всіх парах, а потім чекає. Чекає того, кому можна спродати своє місце під сонцем. Чекає, аж поки вікно не закриється. Од того народ, звісно, страшенно розчаровується, бо не виправдалися очікування й не знайшлося дурного, кому можна було впарити місце і самому з можливістю теж не вдалося скористатись. Але не переживає через те сильно, не побивається з горя, бо знає, що рано чи пізно вікно знову відчиниться, і тоді можна ще раз спробувати продати своє місце. Заходити ж у відчинені двері народ і влада не поспішатимуть, боячись втратити такий надійний спосіб заробітку.
Та й невідомо, що там за дверима. Неочікуване лякає. І не лізти ж поперед батька (Бацька?) в пекло. Треба перечекати. Тому ця країна завше перша в черзі (за ринковою економікою, за асоціацією з ЄС, за безвізовим режимом), але на цьому шляху її швидко всі обходять. Це не загальмованість, а посилання розвідників, час «на подумати», врешті-решт пауза.
Усім, хто їде в сю країну, потрібно знати усі ці закони, але не менш важливо вивчити й інші чергування, бо все це дійшло і до мови, тому чи не найскладніші випадки в українській – це чергування голосних та приголосних. Так само потрібно вивчити, як Кобзаря, напам’ять усі перезмінки та чергування, а також пам’ятати, що у всіх графіках, правилах та законах часто трапляються зміни.
Було б добре якось поставити на паузу всі ці очікування, запізнення та творення черг, тільки пульт завше в руках не тих, хто стоїть у чергах та сидить у залах очікування, а тих, хто сидить на потоках.