Є люди, для котрих важлива обгортка. А є й такі, для котрих важливий зміст. Є ж ті, для кого не має значення ні перше, ні друге. Їх хвилює, як усе подадуть і чи ся церемонія відбудеться, згідно з канонами.
Народ сієї країни завше норовив будь-яку подію перетворити в ритуал. У напівсвященне дійство, нашпиговане традиціями та обрядами, церемоніальними промовами та сакральними жестами, де руки нічого не крали, по вусах текло, в рот не потрапило, але шлунок ще довго по тому зоставався набитим.
Тут завше відбувалися якісь перемішування: переселення народів, зміни влад і кордонів, тому людність потребувала якоїсь постійності. Чогось, що б означувало дійсність цих теренів, що б символізувало стабільність, дозволяло закріпитися й вкоренитися. Тому вхопилася з усіх сил за традиції, аби і їх в неї не відібрали. За обряди та ритуали, аби не втратити тотожність. Для цього довелося чимось жертвувати й на вівтар збереження ідентичності поклали причинно-наслідкові зв’язки. Тому в сій країні важлива церемонія чи традиція, а не її зміст. Од того сам ритуал перетворюється на магію, котру тут так люблять. Весь цей магічний реалізм, а ще лотереї, вибори та інші клоунади. Тому чекають якогось чуда чи то якогось дива чекають замість того, аби щось робити самим. Тому будь-яка реальна поміч скидається на магію або шарлатанство. Бо за тим не годен розгледіти сліду й зв’язку.
Християнство у сій країні почувається, мов риба у воді, бо колись зрозуміло, що сей народ інакше не розташуєш до себе, тому погодилося на збереженні місцевих ритуалів, перезачинанні традиції, інкорпорації їх у нову віру, аби врешті розірвав зв’язки із язичництвом.
Але Церква не врахувала, що ритуал тут все одно важливіший за віру, тому люди так легко змінюють конфесію, а хто не змінює, тому йдеться про зміну ритуалу, точніше – її неможливість.
Тому тут так люблять свята, в котрих велику роль грає не так родина, як обряди та магія. Це накопичення традицій та ритуалів різних народів і культур, вірувань та епох, впереміш із примовляннями й забобонами. Особливо в Галичині та інших пограничних регіонах країни, бо що сильніша мішанка, то важливіші ритуали як елемент тотожності. Хай навіть вони суперечать тій домінуючій ідентичності, бо належать до традицій та обрядів інших народів й культур. Часто ж самі ці ритуали є взаємновиключними, бо поєднують язичницькі практики, котрі здійснюються во хвалу монотеїзму. Ліплять низьке до високого або навпаки, від чого ні одне, ні друге не виграють, а розмиваються та деконструюються. Тому в житті сієї країни так багато еклектики, змішувань, нашаровувань, імітації.
Тут усе давно розкусила телевізія, тому екранна дійсність, як святкові традиції, переповнена співами й танцями. Тому тут так люблять кіно з Боллівуду, де співи і танці, церемонії та обряди, де нічого незрозуміло, але так традиційно та ритуально. Так по-нашому. Од того відчуття спорідненості, мабуть, декотрі воліють себе кликати аріями.
Обряди для сього народу стають важливішими за їхній зміст. Тому таку велику роль грають прислів’я, приказки й забобони. Часто ті, хто їх проказує, не мають уявлення, що це все означає, але це не має сенсу, бо важливий сам акт промовляння. Ритуал повторення дії, котру вже багато століть поспіль скоювали ваші предки. Бо неодноразове повторення рано чи пізно має призвести до настання цього в реальності. Інакше ж не може бути. Такий вже ритуал. Предки ж мудрі, вони не вигадали б абищо.
Тому тут не мала шансів Реформація і так сильно не люблять раціональних людей. Тому єдиний їх шанс увійти в довіру традиційної людності – се якимсь ритуалом. Тому тут не люблять усе нове, якщо се не новий ритуал, що містить у собі якісь ознаки старого.
У сій країні не варто розраховувати на успіх політикам із раціональними програмами та готовністю до дій. Тут куди важливіший ритуал виборів, а не те, що йде після них. Електорат більше переймається передвиборчою кампанією, ніж скупкою та підрахунком голосів та діяльністю Ради. Через те до парламенту пролазять традиційно мудаки, котрі добре розуміються на передвиборчих ритуалах, а дурнуваті закони не вбиваються в зародку, бо вже стали традицією. Од того народ мусить вдаватися до обряду Майдану – боротьби за владу, точніше, боротьби проти влади. Протест, по вінця наповнений ритуалами – танцю, співу, протесту, гнівного шпацеру, пісні, конкурсів та героїзму.
До цього, правда, вдаються лиш у крайнім випадку, бо влада тут – зберігач та носій ритуалів, здебільшого найдурніших, особливо під час вихідних та червоних дат календаря. Тому такими сакральними вважаються усілякі «лінійки», «перші дзвоники», «поїздки глав адміністрацій» (ритуал об’їзду володінь господарем та ритуал з’яви самого «царя-батюшки» перед народом), «розрізання стрічки», «закопування капсули», «викопування труб», під час яких виголошуються церемоніальні промови, відірвані од реальності, абсолютно відірваними од тієї ж реальності бюрократами.
Через майже суцільну ритуалізацію дійсності тут не проводять реформ та не поборюють корупцію. Вони поза традицією, на відміну од хабарництва та кумівства. Зате обов’язково відбувається ритуальне антикорупційне дійство: костюмований маскарад, палкі промови, загальний екстаз, хліб та видовище. І ніяких наслідків. Од цього всього страждає економіка, страждає народ. Через що тут процвітають салони ритуальних послуг, а старше населення збирає гроші на пишний похорон. На ритуал відходу.
Тому єдиний порятунок од цього всього – не битися з вітряками, а увійти в становище, стати своїм в дошку, аби зрозуміти, що потрібно піддатися традиційній хвилі й придумати ритуал повернення причинно-наслідкових зв’язків. Аби клином вибити клин, себто ритуалом відвернути од ритуалів.