Мій колега, філософ з Івано-Франківська, Володимир Єшкілєв, ідентифікує специфічний «слов’янський кітч». Він запозичив цю тезу в одного італійського теоретика, який твердить, що характеристикою слов’янського кітчу є «неприроднє» (або нелогічне) поєднання золота, золотих бань-куполів або мозаїки візантійської імперської культури з дешевими матеріалами слов’янського будівництва (чи дизайну), наприклад, глини і дерева. Традиційно, слов’яни жили у напівземлянках чи в дерев’яних будинках, і їхня матеріальна культура відзначалася простотою і невибагливістю. Це формувало певний стосунок до форми. Себто, це було царство безформності, вписане у чудову природу. Як казав покійний франківський художник про наш балаган: «Подивись на оцей безкінечний східноєвропейський степ… на це царство безформності!»
Поєднання високого і дорогого із дешевим і низовим створювало дивні гібриди, які виникли внаслідок історичної взаємодії слов’ян з імперіями, в склад яких вони намагалися інтегруватися або ж з якими вели тривалі війни. Взаємодія периферійної культури, де не було історичного розуміння естетичних форм, з імперською приводила до практики запозичення, копіювання та імітації того, що вважалося цінним чи важливим знаком влади (як от золото). Ближче до імперій запозичення були поетичні-ші, як от у хорватів, далі від імперій – прозаїчні-ші, як от в українців чи поляків. Одна справа, коли периферійні володарі запрошували майстрів з метрополій для створення автентичних і цільних творів (як от Софія київська чи краківський ренесанс), а інша – коли ці запозичені форми повторювалися місцевою низовою культурою (наприклад селянами). Копія, перенесена на чужий ґрунт, знову копіювалася перетворюючись на повторення іншого повторення, де важко було ідентифікувати початок і кінець такого семіозису. Тож однією із характеристик слов’янського кітчу є «ненормальне» чи «ненормативне» комбінування матеріалів та форм, прагнення поєднати дороге (імперське, блискуче і красиве, живописне-picturesque) із дешевим і доступним (дерево, чи сучасні гіпсокартон та пінопласт). Така тривала практика сформувала в Україні певний тип «краси», в якій уява про прекрасне реалізується через поєднання непоєднуваного.
«Слов’янська цивілізація – це цивілізація, яка перетворює людей на монстрів, а простір – на срач. Міста, що виглядають як обдерті колоди, скинуті в болотистий простір, села як безладна складанка дошок. Тут постійно відсутня потреба в якій-небудь естетиці, естетика існує як примха в цьому світі, одночасно хворому на елефантіаз і лишай…»
Непоєднувані поєднання свідчать про брак відчуття форми. У грудні 2017 року громадянин Канади і одночасно українець польського походження написав у ФБ пост про форму, напевно, згадуючи схожу дилему Вітольда Гомбровича… Він згадав в цьому дописі, що кожна людина має довільне уявлення про форму, але часто ми погоджуємся, що форма передає певний внутрішній зміст. Славетний зв'язок форми і змісту! Ми схильні вважати, що видимі феномени передають якусь інформацію, що тіло людини наприклад має якусь вищу логіку. А ще може бути «свідома форма» – це коли ми хочемо надати бажаної форми власному існуванню. Це означає, що навколишній світ чи самого себе за допомогою свідомої дії можна перетворити на форму. Але також може бути маска, яка має на меті прикрити іншу сутність, сховати реальність, приховати безформність. Так от, «слов’янський кітч» народжений світом безформності.
Слов’янський світ безформності
Найкраще слов’янський світ безформності бачать чужоземці, місцеві його або ігнорують, або не бачать. Як колись Польща для багатьох європейців чи Балкани для інших європейців, теперішня Україна – це замінник сільської Америки (для бітників) чи Мексика 1950-х років. Сюди їдуть подивитися на екзотичний світ, на третій світ, відчути, що буває гірше ніж у себе вдома – відірватися і забутися. Як виглядає цей світ? Цей світ, як кітч, він щось імітує і завжди повторюється…
«Чуже місто. Темний вокзал, на якому тусуються покидьки, проститутки і мусора, які виклично дивляться в очі. І різномасті охоронці… Негостинні нутрощі міста, роздратовані таксисти, запах інтер’єрів… Вулиці, які нагадують якісь запліччя, якісь канали між конструкціями для вибивання килимів і смітником, якісь вузькі переходи між двома сліпими стінами, бо на пострадянському просторі класична міська структура «площа-вулиця» сильно порушена. По суті, це нетрища, але ми їх так не називаємо можливо тому, що ніхто тут не чекає нетрищ, бо нетрища - в Індії та в Латинській Америці, а не в колишньому Радянському Союзі. Але це нетрища. Сконструйовані із чого попало…»
Всередині цих нетрощів/нутрощів повно «родинних реліквій і абищиць, якихось порцелянових кольорових дрібничок, які мають одомашнити ці хаотичні простори. Тут душові кабіни є трубами, що стирчать зі стелі, з яких вода стікає у піддон, а не просто на підлогу. Тут двері заввишки і завширшки з людину, та столи за якими ледь поміщаються домашні. Тут треба грати в гру – «напоїти руського»… бо руські завжди п’ють, до забуття, до безпам’ятства… та що там – це поріг світу, далі лише дракони…»
То ж ми живемо за порогом цивілізації, далі за цим порогом - землі грецького титана Ладона, що перетворився на дракона і живе на краю світу…
Форма у цій землі східних слов’ян існує лише як пам’ятка. «Усе це цивілізаційне покривало, яке принесли в Україну останні кількадесят років, є мотлохом. Халабудкою. Якимось постномадизмом». І дійсно, майже вся свята Галичина вкрита дешевими, неякісно збудованими кам’яницями, халабудками із карикатурними фасадами, часто обліпленими потворними прикрасами з потрісканого гіпсу чи пінопласту. Часом частина цих кам’яниць модернізована яскравим польським акрилом, а інша частина залишена вмирати, бо ж ніхто цією старою формою займатися не буде… Коридор та передпокої будинку, в якому я живу у Львові і який залишився нам від «зниклих» юдеїв, є постійним пристанищем старих шаф, диванів, які не хоче мати вдома стара сусідка, але й не хоче викидати, то ж залишає в спільному коридорі… Постномадизм остаточно переміг в старих будинках, які дійшли до нас від старої імперії, або ж ми рятуємо стару форму під товстим шаром олійної фарби…
Думаєте, ці думки чи спостереження – нові? Ні, вони такі ж старі, як Україна. Як поняття про кітч і форму. Ще півстоліття тому Бруно Шульц казав про свій Дрогобич: «Псевдоамериканізм, прищеплений на старому ґрунті підтрухлявілого міста, вистрелив тут буйною хоч пустою й безбарвною порістю базарної і нікчемної претензійності… Старі перехняблені будівлі передмістя розжилися нашвидку склепаними порталами, в яких кожне пильніше вдивляння викривало нужденну імітацію великоміських пишнот…»
В такому світі матеріальні артефакти мають силу і багато чого сигналізують. Наприклад фарба сигналізує незмінність матеріального – «поіржавілі брами, погнуті бильця, прим’яті бляшані огорожі. Усе це пофарбоване грубим шаром фарби, найчастіше жовтої та синьої». Фарбування старих артефактів – це також спосіб привласнення. «Таким чином українці привласнюють свій простір. Після стількох років вони на це заслужили…» Відмова від фарбування і заміна старого об’єкту новим (наприклад старих вікон пластиковими) – це відмова від минулого, втрата пам’яті, зрада…
Відсутність форми породжує дивне сприйняття краси… В Україні люблять усе красиве, але це навіть не удавана краса, це краса суто умовна. Вона діє як сигнал, як signifier але без signified. «Якщо, наприклад, якийсь власник крамнички на Ринку поставив у себе перед дверима старий горщик, насипав у той горщик землі та й в ту землю повстромляв від балди вибрані квіти, це, звісно, не є жоднісінька, б*, краса. Але це є сигналом того, що власник дуже хотів, щоб ми зрозуміли: в цьому місці він хотів поставити щось гарне і зробив те, що міг». Тобто краса і сигнал про красу часто перемішуються як в уяві так і в реальності. Коли мешканець малює свої вікна в рожевий колір на тлі сірої кам’яниці, то це про красу. Коли водій маршрутки вішає в салоні рушники чи пластикові квіти – це теж про красу. Краса належить усім. Краса – це Воля Божа… (далі буде).
Примітки: У цьому тексті брутально вкрадено слова і тексти Зємовіта Щерека («Прийде Мордор і нас з´їсть, або Таємна історія слов'ян», видавництво Темпора, 2014) та окремі думки Гомі Бгабги, Єжи Онуха, Володимира Єшкелєва, Володимира Чернявського, Вітольда Гомбровича, Бруно Шульца та багатьох інших розумних людей. Помилки, плагіат і запозичення, неточності, перекручення, вдавання, імітація та адаптація повністю належать мені.