Нині адвокати Кремля стверджують, що Росія ледь не сама змушена боротися зі світовим тероризмом і власними грудьми захищати Європу, воюючи в Сирії з «Ісламською державою». Ці люди закликають країни ЄС створити разом з Росією єдиний фронт, щоб перемогти ісламський радикалізм.
Критики Кремля, своєю чергою, наголошують, що російська влада співпрацює з «Ісламською державою», купуючи в неї нафту. Так, приміром, стверджує Реджеп Таїп Ердоґан. Він підкреслює, що це відбувається через неназваних людей з близького кола Башара Асада. Дехто навіть припускає: оскільки теракти в Парижі сталися у дуже сприятливий для Кремля момент, то це є свідченням того, що Москва впливає на політику «Ісламської держави».
І, як це часто буває, жодна зі сторін не має рації. Росія в Сирії – навіть якби вона справді воювала з ісламістами, а не з іншими противниками Асада – боронить не Європу, а власні інтереси. Яким є її головний інтерес? Збереження влади в самій Росії. Щодо співпраці Москви з «Ісламською державою» в організації терактів у Парижі, то таке ж абсурдне звинувачення можна зробити спецслужбам США, Ізраїлю, Польщі чи Чехії. Всі ці країни могли б мати агентів серед терористів. А якщо мова йде про посткомуністичні країн, то їх, імовірно, рекрутували б із середовища соратників Саддама Хусейна, котрі потрапили в лави ісламістів. Ми ж не повинні плутати цинізм російської влади з психічною недугою.
Мобілізація
Кремль цілком по-іншому використовує терористів. Вони потрібні Владіміру Путіну для зміцнення своєї влади в самій Росії, а також для подальшої мобілізації та мілітаризації російської економіки. Ця мобілізація для оточення президента є синонімом монополізації. Використання тероризму в своїх цілях проглядалося, зокрема, в четверговому виступі Путіна (мова йде про послання президента РФ Раді федерації).
Сигнал, посланий президентом, був простий: війна з тероризмом вимагає використання всіх сил, а щоб ця війна була успішною, все суспільство має об'єднатися навколо влади. Таким чином, вияви опозиції можна вважати зрадою, а ті, хто цього не розуміє, будуть притягнуті до відповідальності. «Щоб боротися з терористами, ми мобілізували наші збройні сили, розвідувальні служби і правоохоронні органи. Тим не менш, усвідомлювати відповідальність, яка лежить на нас, ми всі повинні: уряд, політичні партії, громадянське суспільство, засоби масової інформації». Після проголошення цих слів президент перейшов до наступного питання – парламентські вибори, які відбудуться 2016 року.
Використання тероризму як приводу для чинення тиску на опозицію не є нововведенням. Не Путін це вигадав, але він використовує цей інструмент з 1999 року. Тоді на хвилі страху і ненависті, яка взяла початок із вибухів у Москві та Волгодонську, Путін і його соратники взяли під контроль парламент і Кремль. Те ж саме було після трагедії в Беслані. Смерть дітей призвела тоді не до посилення боротьби з тероризмом, а дозволила провести «реформи»: було скасовано прямі вибори губернаторів. Це настільки змінило відносини між Москвою і регіонами, що Росія залишилася федерацією тільки за назвою.
У драматичні моменти російське суспільство просто не змогло протистояти владі, а опозиція побоювалася, що її звинуватять у підтримці терористів. Зрештою, влада дала опозиціонерам це досить чітко зрозуміти. Вони мовчали, мовчали й губернатори.
Далекосяжні плани
Нині історія повторюється. Кремль, починаючи з лютого 2014 року, «мобілізує» і «мілітаризує» суспільство та економіку. Та все ж наштовхується на опір. Посполиті росіяни можуть сказати, що вони підтримуватимуть свою армію, яка воює за кордоном. Але, як засвідчують соціологічні дослідження останніх двох років, 75 відсотків з них згодні лише на коротку, звитяжну війну, яка не принесе Росії жодних втрат.
«Мобілізації» також опираються рештки російського бізнесу. Підприємці також бачать (на прикладі долі авіакомпанії «Трансаеро» й багатьох інших), що кремлівська «мобілізація» – це монополізація. Кремль захоплює приватний сектор і передає його або в руки державних менеджерів (наприклад, Роснефть) або «друзів Путіна» (таких, як Борис і Аркадій Ротенберги). Тому бізнес, як і раніше, намагається схилити Кремль до проведення хоча б поміркованих реформ. Він (російський бізнес – Z) прихильно поглядає на колишнього міністра фінансів Росії Олексія Курдіна як на людину, до якої Володимир Путін дослухатиметься.
Утім президент не збирається нікого слухати. Він має далекосяжні плани. 2016 року його команда має виграти парламентські вибори. 2018 року (за чутками і, можливо, роком раніше), він мав би вчергове вибороти крісло президента. Потрібно також модернізувати армію. А «Ісламська держава» є хорошим приводом для того, щоб змусити цілу країну схвалити ці плани. А противники будуть проголошені союзниками терористів. Путін такої оказії на проґавить.
Іван Преображенський – російський політолог, постійний учасник німецько-російського форуму «Петербурзький діалог» і російсько-польського експертного дискусійного клубу PL-RU.
Текст опубліковано у межах проекту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia. Попередні статті проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво.
Оригінльна назва статті: Kraj w stanie gotowości („Nowa Europa Wschodnia”)