Ніщо так не визначає циклічність української дійсності, як вибори. Нічого так українці не передчувають, як наближення виборів. Ні підкрадання холодів і снігу (особливо зненацька вони застають місцевих чиновників), ні падіння курсу гривні, ні нападу росіян. У випадку ж виборів нашому люду не потрібні жодні ворожки, що викачують яйця, закочують штани й очі на лоба, гадають на картах Таро і по товщині гаманця. Тут безсилі навіть усі екстрасенси, що б’ються на СТБ в смертельнім двобої добра і зла. Українці і без них відчувають наближення свята. Свята, котре завжди з тобою.
Якщо вам скажуть, що наш народ не любить виборів, знайте – брешуть. Брешуть, бо у виборах містичним чином поєдналося все, від чого отримують дике задоволення мешканці цієї країни. Хліба і видовищ, себто гречки і бійок! І бійок за гречку. І побільше!
Українці люблять обманюватися, а ще – когось підозрювати. А де ж так можна обманюватися та всіх у всьому підозрювати, як не на виборах? Тому, ПІДОЗРЮЮ, вибори – це суто українська вигадка, котру неправильно потрактували в усьому цивілізованому світі й перетворили на щось цілком збочене для нашого люду: з усією цією раціональністю, змінністю влади, чесним голосування, без підтасовок, скупки голосів, каруселей та інших українських національних забав, без котрих вибори перетворюються на якусь нудну дію, щоб не сказати фігню.
Для українців вибори – більше, ніж просто можливість змінити керівництво своєї держави. Це більше, ніж узяти на себе відповідальність. Вибори для українців – це реаліті-шоу, що поступово перетворилося в найпопулярніший у країні серіал.
У них є все, що потрібно для порядної мильної опери типу «Дикої Рози», «Багатих, що теж плачуть», «Марі-Мар» та інших рабинь ізаур. Тому, як тільки з’являються перші товсті пики на біл-бордах, перед екранами телевізорів збирається вся родина в передчутті кайфу від перегляду першої серії нового сезону сіткому «Вибори».
У цім серіалі обов’язково існує заплутана історія доль героїв, усіх зі всіма: хто в кого взяв гроші, хто кому корчив рожі, хто ляльковод, а хто маріонетка, хто кому брат, а хто кому сват, хто кому кум, хто чий комбат, а хто колишній боксер, а хто депутат, хто чий водій і хто чия Віра, хто Попелюшка, а хто мишка сіра, хто радикал, хто з ким спав і хто ще про це усе знав?
Неодмінно існує начебто інтрига: хто буде в Раді і хто тому буде радий. Хоча усі насправді чудово це знають ще до початку кампанії, але все одно спостерігають, пожовуючи кукурудзу, сподіваючись, що цього разу режисери врешті вигадають іншу розв’язку і вдавано подивовуються, коли все по-старому. Вибори, як улюблений фільм, котрий передивляєшся всоте, сподіваючись, що цього разу хтось із другорядних героїв не загине або історія отримає нову розв’язку.
Але цього не відбувається, тому доводиться обирати собі улюбленого персонажа, вболівати за нього і вірити, що цього разу все буде по-іншому.
Проте вибори дають й відчуття співучасті, але не в сенсі єднання в екстазі колективної відповідальності за майбутнє своєї країни, а цілковито навпаки – безвідповідальності. Як-не-як, все в кабінці таємно, спробуй доведи, що то я за Януковича голосував і теж винен в тому, що відбулося в країні. Еге ж, не доведеш.
І ця внутрішня безкарність затьмарюється чуттям іншим – власної ваги. Коли раз на 2-4 роки перед черговими виборами кандидати знову раптово згадують про свого виборця, то він, виборець цей, почувається королем. Думає, що напівбог, а той й повноцінне божество, котре віруючий депутат має задобрити, аби знову потрапити до свого раю під куполом. Має закидати його дарами і жертвами, лиш би добитися прихильності свого гордого жадібного божка.
За це відчуття, коли ти, простий смертний, на кілька місяців перетворюєшся на володаря душ тих, хто весь інший час вирішує долю країни в парламенті, хто б’ється між собою, аби саме ти отримав його порцію грошей чи гречки, українці і люблять вибори. А ще за можливість спостерігати за життям обранців, стежити за сварками та скандалами в їхньому передвиборчому повсякденні, дізнаватися нові подробиці біографії та зарплату всіх членів родини, запам’ятовувати номери автівок, записаних на діточок в податковій декларації, вивчати кількість соток городу та квадратні метри заміської вілли, розглядати в інтернеті тюнінг їхніх яхт і молодих коханок. Потішатися з невдалих біл-бордів та насміхатися з по-дибільному написаної чорнухи на конкурентів, радіти їхнім рейтингам та уважно споглядати за усіма подвигами кандидатів, на тлі яких Геракл видається простим прибиральником стаєнь.
Проте це відчуття власної всемогутності раптово зникає якраз перед самою виборчою дільницею. Особливо – від споглядання портретів Тараса Григоровича, Лариси Петрівни чи кількох Михайлів Сергійовичів в компанії Іванів Яковичів перед своїм носом. Такі виборці одразу маліють й міліють у власних очах, вони задумуються, що насправді ні на що їхній голос не вплине, а кандидати й так всі однакові, хіба що цей трохи кращий, бо не скупий, раз готовий 300 гривень заплатити за таку дурничку. Мовляв, не обрали ще, а вже який щедрий! То що ж то буде, як добереться до заповітного корита?
Українці не вірять в причинно-наслідкові зв’язки. Точніше, не так, проблема українців у тому, що вони в причинно-наслідкові зв’язки якраз вірять, замість того, аби їх розуміти. Тому вірять, що можуть здобути для себе якусь перевагу, щось собі виторгувати. Тому вибори для багатьох українців – це гендель, торгівля: голосом, номером в списку, місцем у комісії, обличчям на екрані чи газетній шпальті. А як добре пішла справа, то й кандидуванням та навіть місцями в агітаційних наметах, безплатними передвиборчими газетками, ручками та календариками, харчовими наборами свого конкурента.
Вибори – це мрія. Це той час, коли можна продавати повітря, про що завше мріяли цілі покоління сього народу, забуваючи, що за небачене потрібно платити небачених розмірів плату.
Вибори для українців – це свято, це магічна церемонія. Священний ритуал постійного наступання на одні й ті ж граблі, що неодмінно супроводжується карнавальними процесіями, фріковими концертами художньої самодіяльності в перемішку із зірками естради, де найжлобськіші кандидати настільки хочуть потрапити в Раду, що розкошелюються на концерти Тото Кутуньйо та Жан-Клода ван Дама у Кагарлику та Умані, а найздібніші співаки встигають виступити на сцені обох головних конкурентів. Все це відбувається під акомпанемент бурхливої роздачі пакунків із крупами, згущеним молоком і пакетиками паршивого дешевого чаю, показових поїздок на БРДМах та шпацерів у бронежилетах і камуфляжних штанах по мирних містах.
Вибори ще не встигають закінчитися, а українці вже за ними сумують. Іноді більшості хочеться переобрати всіх цих мудаків вже наступного тижня, а часом навіть ще в сам день голосування.
А потім, коли оголосять нові вибори, ці ж люди довго нарікатимуть: для чого ці вибори, стільки грошей на все це йде? Потайки ж радітимуть початку нового сезону свого улюбленого серіалу. Вони навперебій обговорюватимуть промахи в кампанії та пліткуватимуть про улюблених і не дуже кандидатів. Роздаватимуть агітки та подаватимуть списки в комісії, малюватимуть емблеми та перемальовуватимуть їх, торгуватимуть голосами й цінностями, засинатимуть з назвами блоків і партій на вустах. Все це для них таке життєдайне, що надаватиме сил прокидатися зранку.
Врешті-решт ще раз проголосують за ті самі обличчя, бо в цьому весь сенс виборів в Україні – вдавати зміни, вдавати обурення, гендлювати, всіх у всьому підозрювати та обманюватися.
Вибори – невід’ємна частина української культури. Тут тобі і весь народний епос з харизматичними героями та божевільними обставинами, прислів’ями і прикметами. Тут змішалися мрії та риси народу. Це водночас система часочислення і святкова пора. Це супутник, довкола якого помилково обертається дійсність планети на ймення Україна.