Вибори закінчились і просторами соціальних мереж очікувано поповзло розчарування. Одна відома акторка навіть розродилася гнівним постом у фейсбуку – про «сірі паспорти» для невідповідальних громадян, котрі, мовляв, не можуть мати права голосу через невідповідність інтелектуального розвитку фізичному віку. Взагалі, неймовірно тішать креативи адептів «сірих паспортів» у стилі «на городі бузина».
Не приховуватиму: розчарувався навіть я. Ну, як розчарувався. Скажімо так: мене неприємно вразило голосування за кандидатів на посаду київського міського голови. Вразило, але не здивувало. Я ж прекрасно розумію, що Київ – це не зовсім місто. Фактично це ціла область, причому одна з найбільших у державі. І всередині цієї області немає жодного самоврядування, нижчого рівня, ніж обласне. Кілька мільйонів людей обирають лише одного голову і лише сотню депутатів. А без місцевого самоврядування немає і громади, і відчуття належності та відповідальності за цю територію.
Тому я далекий від звинувачення в усіх бідах неправильного народу. Обставини формують народ, а народ своєю чергою формує обставини – і десь це коло має бути розірване. У нас було вже кілька спроб розірвати це коло – причому спроб саме з боку народу. Так, я кажу про масові акції протесту, відомі в нас як «Майдани». Але проблема полягає в тому, що неофеодальна система, яка сформувалася в Україні, напрочуд гнучка й адаптивна. Вона завиграшки розпадається на складники, щоб потім з легкістю возз'єднатися та відновитися прямо як Термінатор. І вся еволюція цієї системи працює не в бік перетворення її на щось більш цивілізоване, а, власне, на зміцнення та цементування її паразитичних функцій.
І тут я можу лише поаплодувати оптимістичній цілеспрямованості українського народу. Він наполегливо пробував різні варіанти. У 1991 році обрав поміркованого компартійця, щоб уникнути громадянського конфлікту. Вийшло не дуже. Далі була фатальна помилка: переміг кандидат, який обіцяв повернути все назад. Найсмішніше, що не повернув, навіть не спробував, як це зробив його білоруський колега. Натомість збудував абсолютно нову, небачену досі в нашій країні систему, яка існує й понині. Наступною спробою був поміркований, але молодий і проєвропейський політик із сільським центральноукраїнським шармом. Він виявився повним нулем. На тлі цього нуля в країні стався фактично розкол. Західна і центральна частина через розчарування значною мірою самоусунулися від вибору, і президента обрали південно-східні території держави. Вийшло настільки погано, що цей президент навіть не досидів до кінця терміну, а частині регіонів, що його підтримали, взагалі довелося несолодко. І в цьому моменті українці вирішили повірити одному з чільних представників неофеодальної системи, який був на різних владних позиціях від самого початку її формування. Варто сказати, що він досить переконливо вдавав прогресивного феодала. Здавалося: ось, один з них нарешті зрозумів, що далі паразитувати вже не можна. Один з них вирішив встановити нові цивілізовані правила і змусити своїх колег перейти на європейську ширину колії!
Як виявилося, це був театр. Наприкінці свого терміну неофеодал запустив стандартну російську шарманку: мовляв, яка різниця, хто скільки краде, якщо ми встали з колін, у нас сильна армія і своя національна духовність, нас бояться і ненавидять вороги і взагалі ми йдемо своїм шляхом. Виборцям такі трансформації не дуже сподобалися і вони вирішили: хай буде, що буде, оберемо актора-коміка, він бодай не частина цієї системи. Як бачимо, таке сподівання теж спрацювало не найкраще.
Можна довго сперечатися про причини такого стану речей. Я можу припустити, що все насправді дуже банально: станом на 1991 рік ані в українському суспільстві, ані в нашій численній діаспорі не було політичних сил, які знали, що і як треба робити з новопосталою незалежною державою. І проблема тут далеко не тільки в «червоних директорах», хоча і в них також.
Фактично за мовчазної згоди всього суспільства, яке не зовсім розуміло, що відбувається, в нашій державі і зародилася та сама невмируща система, про яку я згадував на початку статті. І тепер люди, які самі не розуміють, що із цим всім робити, звинувачують переважну більшість суспільства в тому, що вона робить неправильний вибір. Особливо це кумедно, якщо врахувати, що ця більшість в минулому обирала й тих, кого самі звинувачувачі вважають видатними державними мужами та рятівниками нації. Чомусь тоді розмов про «сірі паспорти» не було.
Ну і, власне, про ці самі паспорти. Так званий «сірий паспорт» – це естонський документ, який офіційно називається паспортом іноземця. Річ у тім, що 1992 року в Естонії було відновлено функціонування передвоєнного законодавства, яке існувало до початку радянської та німецької окупацій. Відповідно нормальні паспорти отримали всі (зокрема етнічні росіяни), хто мав (або чиї предки мали) естонське громадянство перед війною. А особи, що приїхали до Естонії під час окупації, отримали паспорти негромадян – з можливістю стати громадянином.
І якщо висловлюватися образно, то станом на зараз ми всі – власники сірих паспортів. Так, ми маємо право голосу, але вплив наших голосів на реальне ухвалення рішень не набагато більший, ніж у безголосих сіропаспортних мешканців Естонії. Нам не дісталося готових державних конструкцій з передвоєнних часів, не дісталося політичних традицій і готовності суспільства це все відбудовувати.
Власникові естонського «сірого паспорта» треба скласти іспит з мови, історії та Конституції – і він стане громадянином сучасної європейської держави. Власникові паспорта громадянина України така держава наразі недоступна взагалі. Кожен з нас за певних обставин може опинитися в ролі жертви поліцейського свавілля у роздовбаному пострадянському відділку десь у Врадіївці чи Кагарлику – ситуація, неможлива для особи з паспортом іноземця у Пярну чи Нарві. І всі ми наразі в одному човні: і ті, чий обранець переміг у 2010-му, і ті, чий переміг у 2014-му, і ті, чий переміг у 2019-му.
Вся Україна – це наразі країна з «сірим паспортом», і шанси успішно скласти іспити в неї поки що досить примарні. Хоча надія, звісно, вмирає останньою, чи ж не так?