Прикрі новини надходять останнім часом з партійно-політичного поля Німеччини. Навіть важко сказати, для кого вони прикріші: для самих німців (точніше критично мислячої частини суспільства) чи для нас, українців. Ідеться про правопопулістську, ксенофобську партію «Альтернатива для Німеччини» (АдН), яка останнім часом почала стрімко нарощувати свій рейтинг.
Для України ж ця політична сила неприємна й небезпечна передовсім своєю проросійськістю, чи точніше прокремлівськістю. Саме вона сконцентрувала у своїх лавах найбільшу кількість так званих «путінферштеєрів». Відомо, що «альтернативники» не лише наполегливо впроваджували кремлівські наративи в німецький політичний дискурс, не лише виступали за скасування антиросійських санкцій та примирення з Москвою, а й реально допомагали ворогові окуповувати Україну. Наприклад, у період з 2014 до 2021 року вони неодноразово приїжджали до Криму та на неконтрольовану Києвом частину Донбасу, легітимізовуючи російську окупацію українських територій. Ба більше, інколи навіть виступали спостерігачами на псевдореферендумах.
Отримують «альтернативники» фінансування з Кремля чи просто є його «корисними ідіотами» (а радше одне і друге) – для нас не так вже й важливо. Значення має те, що посилення політичної ролі АдН потенційно загрожує військовій, фінансовій та організаційній допомозі Україні від Німеччини, а відтак і від цілої Європейської Унії. І загроза така стає чимраз реальнішою.
Посудіть самі, на останніх виборах до Бундестаґу у вересні 2021 року АдН, набравши 10% голосів, опинилася на п’ятому місці. «Альтернативники» поступилися і соціал-демократам, і хадекам, і «зеленим», і навіть лібералам. Проте свіжі опитування громадської думки у ФРН демонструють кардинальну зміну електоральних преференцій на користь АдН. Нині, як засвідчують оприлюднені 23 червня результати опитувань громадської думки, проведених центром Deutschlandtrend на замовлення телеканалу ARD, за неї вже готові проголосувати 19% (за деякими соціологіями, навіть 20%) німців. Це означає, що АдН вибилась на друге місце, відсунувши на третє Соціал-демократичну партію Німеччини (СДПН), тобто головну урядову партію країни, яку наразі готові підтримувати лише 17% німців. Нагадаємо, що на вже згаданих парламентських виборах соціал-демократи набрали понад 26%.
Щобільше «Альтернатива», якої ще відносно недавно взагалі не існувало в партійно-політичному ландшафті Німеччини, нині навіть планує вперше висунути кандидата на посаду федерального канцлера на майбутніх виборах до Бундестаґу. Про це офіційно заявила співголова партії Аліс Вайдель (Alice Weidel).
Особливу популярність «Альтернатива для Німеччини» має, як відомо, у східних федеральних землях, тобто в колишній Демократичній Республіці Німеччині. Якби зараз вибори приходили лише на землях колишньої НДР, то партія з 32% вийшла б у виразні фаворити.
І тут у мислячих людей міг би виникнути як не когнітивний дисонанс, то принаймні велике здивування: чому найпрокремлівськіша партія в Німеччині стала найпопулярнішою на теренах, які найбільше постраждали від цього ж Кремля? Адже через те, що ця територія після капітуляції Третього Райху потрапила в радянську зону окупації, вона довгий час була найменш заможною, найменш розвиненою і найбільш репресованою частиною Німеччини.
Пригадуєте, як наприкінці 1980-х років саме ендеерівці виходили на багатотисячні мітинги проти тодішнього свого прокомуністичного керівництва, саме вони найактивніше валили Берлінський мур і домагалися об’єднання Німеччини, щоб здобути той же рівень життя, що мали їхні співвітчизники по той бік паркану.
Можливо, східні німці, яким нині за 50, згадують свої молоді роки за стабільного німецького соціалізму. Для цього з’явився навіть такий спеціальний термін «остальгія» (Ostalgie=Ost+Nostalgie). Вони нарікають на нинішнє життя, з усіма його невизначеностями. Забувають про бундесівські пенсії, нові автостради, відремонтовані федеральною владою будинки і ще багато люксусів, які стали доступними лише після об’єднання Німеччини.
Пам’ятаю, як один мій знайомий німець чи то жартома, чи то всерйоз запитав: «Знаєш, скільки часу існувала Німецька Демократична Республіка?» Я почав згадувати, підраховувати. НДР була створена 7 жовтня 1949 року. Фактично днем її політичної смерті можна вважати 9 листопада 1989 року, коли було зруйновано Берлінський мур. Формально НДР агонізувала ще рік й «акт про смерть» отримала 3 жовтня 1990 року. Саме цю дату тепер святкують як День об’єднання Німеччини. «Майже 40 років», – відповів я на запитання. «Помиляєшся, – усміхнувся він, – лише чотири роки. Після 1953 року Східна Німеччина знову перетворилася на радянську зону окупації, як це було й до 1949 року».
«Окупаційна зона»? Ви це серйозно? Я мимоволі пригадав свої перші відвідини Німеччини (звісно, Східної). У 1980 році ми цілою сім'єю приїхали до наших знайомих, що мешкають у Саксонії. Золотий час східнонімецького застою за правління Еріка Гонекера. Мені, тоді ще школяреві, після «щасливого дитинства» у «країні Ради» здавалося, що я потрапив у рай на Землі. Чисті, несмердючі потяги, прибрані вулиці, милі кнайпи. Ну, і, звичайно ж, мрія радянської людини – крамниці... Очі розбігалися після радянської дефіцитної торгівлі.
Коли потім у школі на уроці німецької мови захоплено розповідав про свої враження від відвідин НДР, моя вчителька невдоволено буркнула: «Це їх так розбещують, щоб вони знову Гітлера не захотіли».
Отже, розбещували східних німців. Ну просто живи і тішся життям. Але ендеерівці чомусь не були задоволені ні Гонекером, ні загалом рівнем свого життя. Бо зі західнонімецького телебачення (вони ставили антену «на Бундес», як ми свого часу «на Польщу»), з розмов із родичами, яким пощастило опинитися у «правильній зоні окупації», вони знали, що по той бік муру їхні земляки насолоджуються ситим і вільним існуванням, перед ними відкритий цілий світ з усіма його благами…
Але повернімося до 1953 року. Чому раптом саме цей рік хтось вважає останнім для НДР? Бо саме тоді східні німці спробували переломити хід історії.
Зрештою, рік загалом був цікавим, чи не так? Це ж помер багаторічний радянським диктатор Йосип Сталін, владу в Кремлі тимчасово захопив Лаврентій Берія. Багато істориків стверджує, що він мав намір радикально змінити відносини СРСР зі Заходом, тобто ініціювати таку собі «перебудову» на три десятиліття раніше.
Водночас за владу змагалися й конкуренти Берії – Хрущов, Маленков, Молотов. Кожен хотів оголосити саме себе спадкоємцем «великого вождя та учителя».
А в керівництві НДР виникла повна розгубленість. Перший секретар ЦК Соціалістичної єдиної партії Німеччини Вальтер Ульбріхт чекав вказівок з Москви, а їх не було.
Навіщо Ульбріхтові знадобилися вказівки? Бо ситуація в НДР виходила з-під контролю. Економічна криза в країні поглиблювалася. Її причиною стало те, що керівництво СЄПН взяло курс на те, щоб «наздогнати і перегнати» ФРН. Великі стратеги не придумали нічого кращого, як збільшити виробничі норми, і в такий спосіб лише загострили й без того напружену ситуацію в соціальній сфері.
Розпочалися стихійні протести. Заворушення і страйки спалахнули у Східному Берліні, Саксонії, Саксонії-Ангальт і Тюрінґії. За приблизними підрахунками, в активних протестах взяли участь близько мільйона громадян НДР. Демонстрації почалися під соціально-економічними гаслами. Але доволі скоро в руках протестувальників з’явилися транспаранти з чіткими політичними вимогами: «Геть диктатуру СЄПН! Геть Ульбріхта! Уряд у відставку! Вільні вибори!». Лунали навіть заклики до виведення окупаційних радянських військ із території Німеччини та об'єднання країни.
Протести досягли апогею 17 червня, коли в центрі Східного Берліна на алеї Сталіна пройшла масова демонстрація. Її очолили будівельники, які саме зводили будинки на згаданій алеї. Демонстранти почали штурмувати офіційні будівлі. Вони вимагали не лише скасування підвищення норм, а й суспільно-політичних змін.
В одній із поширюваних тоді листівок містилися такі вимоги: «Вимагаємо негайної відставки уряду, який прийшов до влади завдяки маніпуляціям на виборах, формування тимчасового демократичного уряду, вільних та таємних виборів через чотири місяці, відходу німецької поліції від зональних кордонів та негайного проходу для всіх німців, негайного звільнення політичних ув'язнених, відмовитися від покарання страйкарів, негайного розпуску так званої народної армії, дозволу на організацію партій, які є в Західній Німеччині».
Страйкарі взяли в облогу та спробували штурмувати понад 250 державних будівель, серед них були п’ять окружних установ Міністерства держбезпеки, два окружні комітети СЄПН, одна районна дирекція народної поліції, офіси профспілок, поліцейські дільниці та канцелярії бургомістра. Із 12 в'язниць було звільнено близько 1400 ув'язнених. Якісь молоді відчайдухи скинули з Бранденбурзьких воріт червоний прапор і розірвали його під схвальні вигуки натовпу.
Але тут у справу жорстко втрутилися радянські війська. Танки з червоними зірками почали розстрілювати протестувальників і чавити їх гусеницями. Після цього влада остаточно перехопила ініціативу. Протягом наступних тижнів радянська армія та східнонімецька поліція жорстоко придушували всі осередки протесту. Щонайменше 55 людей були вбиті, понад 10 тисяч заарештовані, 1,5 тисячі засуджені до тюремного ув'язнення. Багатьом вдалося втекти до ФРН.
Комендант радянської зони окупації оголосив надзвичайний стан у Східному Берліні. Були заборонені всі публічні зібрання, а кордон зі Західним Берліном закрито.
Так перше повстання у країні комуністичного табору було втоплене у крові. Потім буде Угорщина, Чехословаччина, Польща.
Дуже прикро, що нинішні спадкоємці демонстрантів з алеї Сталіна зовсім забули про події 70-літньої давнини. Кров їхніх батьків та дідів їм чомусь зовсім не пече. Чомусь вони готові приятелювати з нинішнім російським диктатором. Їм не ріжуть вухо заяви на кшталт «можем павтаріть», «танкам візи нє нужни», «снова на Бєрлін» тощо. Прямо якийсь Стокгольмський синдром. Зрештою, як і в угорців, які зазнали від Москви ще кривавішої розправи 1956 року.