Відтепер випускники кримських шкіл не зможуть вступити до українських вишів. Таке рішення прийняли в Міністерстві освіти, посилаючись на закон про статус тимчасово окупованих територій. За законом, будь-які документи, видані окупаційною владою, є недійсними – в тому числі шкільні атестати. Єдиний вихід – пройти екстернат у будь-якій українській школі, отримавши наше свідоцтво про середню освіту.
«Жодні документи, на яких зверху написано "Республика Крим РФ" не можуть визнаватись, бо їх визнання означає визнання окупації Криму», – пояснює Інна Совсун, заступник міністра освіти. З формальної точки зору, нема до чого прискіпатися. Позиція України в кримському питанні має бути послідовною не лише на словах, але і на практиці. Зокрема у сфері освіти. Але є у цієї принциповості і зворотний бік.
Головними жертвами цього рішення стали кримські школярі. Причому саме ті, які між російськими і українськими вишами планували зробити вибір на користь України. Формально, українська сторона надала їм можливість отримати атестат державного взірця – на сайті МОН навіть висить «Дорожня карта для випускників». Але з поправкою на кримські реалії скористатися нею дуже непросто.
Почнемо з того, що для навчання екстерном потрібно виїжджати з Криму на українську територію. За відсутності нормального транспортного сполучення це неабияка пригода навіть для дорослих, не кажучи про неповнолітніх. Школярам доведеться або тимчасово проживати на українській території, або мандрувати туди-сюди, паралельно закінчуючи дві школи – кримську і екстерном українську. Не кажучи про всі інші перешкоди, яких чимало.
Випускникам з окупованих районів Донбасу ще скрутніше. Через особливості пропускного режиму виїхати з «республік» набагато складніше, ніж з Криму. В принципі, всіх цих проблем можна уникнути, просто переїхавши на українську територію. Але життя переселенців просте лише у звітах Мінсоцполітики. Дозволити собі почати нове життя можуть далеко не всі, причому з суто матеріальних причин.
Таким чином, кримські школярі, які планували вступати до українських ВНЗ, стали жертвами двічі. Вперше – після російської окупації, в умовах якої зберегти зв‘язок з Україною стало щоденним подвигом. Як стверджують речники МОН, іншого виходу у них не було – визнати кримські атестати означає визнати легітимність кримської влади і погодитися з анексією. Але подібні твердження маніпулятивні.
Як справедливо зазначають критики рішення міністерства, визнавати кримські атестати і не треба. Достатньо дозволити абітурієнтам з окупованих територій вступати до вишів просто за результатами ЗНО. Поступка не така вже й велика: при калькуляції конкурсного балу вступника бал за атестат становить не більше 10% основного балу, а визначальну роль відіграють результати ЗНО. Але схоже, що окупація – не привід перераховувати формули і вносити поправки до законів.
Ініціаторами змін могли б стати депутати, але у Верховній Раді більше переймаються долею валютних позичальників, ніж української молоді в Криму. Тому білборди «Крим – це Україна» від Мінстеця важко сприймати всерйоз. Так само, як любов «патріотичного» політикуму до кримських татар, яка розквітла щойно після окупації. Навіть статус корінного народу кримські татари отримали заднім числом, коли Крим вже вийшов з-під контролю Києва.
Прибічники жорсткої блокади окупованих територій праві лише частково. Ізоляція справді ускладнює роботу окупаційної адміністрації: зростають видатки, накопичується суспільна напруга. Але водночас ізоляція відштовхує тимчасово окуповані території від України. Це не вигадки маніпуляторів з «Опозиційного блоку» – послухайте хоча б кримських татар.
«Ізолюючи Крим від материка, Україна ризикує залишитися незрозумілою своїми ж громадянами. Якщо метою є якнайшвидша інтеграція Криму до Росії, то тоді методи обрані правильно», – критикував блокування транспортного сполучення з Кримом Аслан Киримли, заступник голови Меджлісу. Суголосно з ним висловлювався і голова Меджлісу Рефат Чубаров. Система освіти – не менш важливий інтеграційний чинник, ніж залізниця. Кому, як не українцям, це знати.
Століттями метрополії висмоктували з України талановиту молодь. Москва, Петербург – туди утікали в пошуках перспектив, кар‘єри, слави. Зрештою, утікали від провансальства колонії. В тому числі – через університетські шпарини. Микола Гоголь, Сергій Корольов, Дмитро Бортнянський, Михайло Зощенко, Ігор Сікорський – список можна продовжувати дуже довго.
Сьогодні, коли Крим опинився у геополітичній пастці, Україна могла б стати прихистком для прогресивної кримської молоді. І кращого інструменту, ніж університети, годі шукати. Перекривати транспортні артерії змушує терористична загроза – твердять українські посадовці. Коли ж ідеться про освіту, проголошення Києво-Могилянської народної республіки можна не боятися. Зате можна напряму працювати з кримською молоддю, яка в майбутньому стане опорою українства на півострові.
Та й зрештою, не в українстві справа. Навіть якщо Крим навічно залишиться російським, Україна не має права відмовлятися від своїх людей, яких незаконно зробили громадянами іншої держави, провівши блазенський «референдум». Не полишати своїх громадян у біді – це також питання принципу. Якщо ми не можемо допомогти їм в Криму, то потрібно створити для них якнайсприятливіші умови в Україні.
Але поки що схоже, що слоган «Крим – це Україна» поволі перетворюється на ритуальну фразу, яку українські політики та посадовці повторюють, відповідно до політичного етикету. На порядку денному – війна, вибори, конституційна реформа, децентралізація та інші питання. А тимчасом Росія спокушає кримську молодь щедрими преференціями, запрошуючи до своїх вишів. Невже Москві вона потрібніша, ніж Києву?