Війна на Донбасі значною мірою відвернула увагу України та світу від іншої, не менш важливої, проблеми – окупації й анексії Криму, яку торік з особливим цинізмом здійснила Росія. Та легковажити і нехтувати питанням про долю загарбаної автономії аж ніяк не можна. І ось чому...
Кримський прецедент
Брутальний вчинок російського керівництва є серйозним викликом не лише для України, в якої «стратегічні» сусіди відібрали частину території, а й для усієї системи міжнародного порядку, що склалася після Другої світової війни і нині поставлена під сумнів. Тому що замість сили права починає домінувати право сили, продиктоване особистими амбіціями, комплексами й ресентиментами окремих лідерів, упевнених у власній безкарності.
«Півострів став тією історією, яка руйнує всю архітектуру «дозволеного» і «забороненого», – слушно зазначає кримський публіцист Павло Казарін. – Якщо заплющити на нього очі, то виходить, що всім можна все. Що силовий переділ кордонів є припустимим, що міжнародне право нічого не вартує, а настрої населення самі по собі є достатнім фактором для одностороннього перекроювання політичної карти світу. У світі немало заморожених конфліктів – і якщо допустити силовий перегляд кордонів у випадку Криму, то всі вони цілком можуть стати гарячими.
Одного разу світ уже дозволив заплющити на це очі – й заплатив надто високу ціну».
Уже тільки через це питання Криму не повинно сходити зі світового порядку денного – аж до моменту повного звільнення окупованого півострова і його повернення під юрисдикцію України, що напевно не буде швидким і легким процесом. Та, врешті-решт, він має відбутися, і бажано домогтися цього набагато раніше, ніж проанонсував прем’єр-міністр Арсеній Яценюк: «Якщо Господь Бог нам допоможе, ще при нас всіх ми повернемо контроль над Кримом. Якщо ні, то це зроблять наші діти або внуки».
Але так довго чекати не готові ні співчутливі материкові українці, ні десятки тисяч вимушених переселенців з АРК, ані тим більше ті, хто залишився в окупації, але зберіг вірність Україні (в т.ч. відмовившись від російського паспорта), що потребує особливої мужності й відваги. І саме цій категорії найважче, тому що їй постійно доводиться жити в умовах ворожості, несвободи і репресій, що з кожним днем набирають обертів у підросійському Криму.
Поділяй і владарюй
Найбільш нелояльним до окупаційної влади місцевим елементом виявилися кримські татари – 300-тисячний корінний народ Криму, в якого іншої Батьківщини, крім нього, немає. З ними найактивніше борються як бандитські загони «самооборони», так і всі федеральні силовики (та й за правління Януковича підрозділ СБУ «Альфа» розглядав їх як потенційну загрозу державній безпеці). З минулого року зникли безвісти понад 20 кримських татар, деякі з них були потім знайдені мертвими. Причому не обов’язково всі вони були політично активними і становили небезпеку для нового режиму.
Хоча маховик репресій зачепив не лише пересічних громадян, а й таких відомих і вагомих персон, як національний лідер кримських татар Мустафа Джемілєв і голова національного уряду (Меджлісу) Рефат Чубаров. Окупанти офіційно зробили їх персонами нон-ґрата в Криму і взяли курс на розкол кримськотатарського руху. Для цього вони грають на особистих амбіціях деяких членів Меджлісу і спеціально фаворизують лоялістів, підкуповуючи їх посадами та закликаючи народ до конструктивної співпраці з федеральною владою, яка начебто неможлива під керівництвом Джемілєва і Чубарова.
Щоб змінити розстановку сил на свою користь і призначити «правильного» лідера Ремзі Ільясова, росіяни арештували заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза, якому інкримінують організацію та участь в мітингу біля Верховної Ради АРК наприкінці лютого 2014 р. Тобто ще тоді, коли Крим ще був у складі України, що є повним абсурдом з точки зору права та здорового глузду. Приблизно ж цього розряду – арешт режисера Олега Сенцова, звинуваченого в підготовці теракту в Криму і проти його волі записаного в російські громадяни. І вже на цій підставі запротореного до справжнього російського СІЗО «Лефортово», де утримують ще трьох кримчан (авжеж, «правосеків»).
Але в сучасному російському Абсурдистані трапляється ще й не таке, якщо депутати Держдуми сумніваються в легітимності об’єднання Німеччини, тому що там не було референдуму, а передачу Криму УРСР у 1954 р. вважають вибриком п’яного генсека Микити Хрущова, який зробив цей подарунок нібито з порушенням процедури.
Постійний тиск на собі відчуває не лише Меджліс. Об’єктом пильної уваги силовиків і контролюючих органів є також єдиний у світі кримськотатарський телеканал ATR. Він став утіленою мрією корінного народу, який, повернувшись із депортації, над усе прагнув відродити свою мову і культуру на рідній землі. Канал створює якісну продукцію, котра виходить в ефір трьома мовами – кримськотатарською, російською і українською.
При цьому ATR не приховував своєї симпатії до України, що особливо було відчутно на тлі драматичних подій минулого року. У Криму звичні для української телеаудиторії гасла «Єдина Країна» і «Единая Страна» органічно доповнювали слова «Bir Devlet». Але нові політичні реалії змушують канал змінити контент з неблагонадійного інформаційно-політичного на безпечний культурно-просвітницький. Що, втім, не заважає силовикам навідуватись з обшуками на ATR і тримати у напрузі телекомпанію, котра досі не отримала нову ліцензію за російськими законами. Хоча це ще нічого в порівнянні з тим, що сталося з «Чорноморською телекомпанією», яку окупанти вичавили з півострова на материк і нині вона мовить із Києва на кнопці «Соціальної країни», приділяючи значну частину ефіру обговоренню проблем Криму.
Тріумф маразму
Зачистка від непотрібних елементів триває і в освітній галузі, де вивчення української зведено нанівець і лише у 20 школах є класи з українською мовою викладання. Вшановувати річницю народження Тараса Шевченка стає небезпечно, навіть якщо це санкціонована акція. Відплатою за принесену заборонену українську символіку може бути і стає 40 годин громадських робіт, а на додачу – звільнення з роботи викладача історії за профнепридатність. Незважаючи на те, що прізвище твоє звучить «очень по-русски» – Кузьмін. Затримати Шукурджиєва і Кравченка? Само собою.
У не набагато кращому становищі й умовно кримськотатарські школи. Конституційно закріплена норма про три державні мови в Криму, що справді не була чітко прописана в Основному Законі АРК 1998 р., на практиці виявилася пустопорожньою декларацією. Тому що істинні інтернаціоналісти й антифашисти не вивчають мов сусідніх народів і своїх співвітчизників, бо їм так зручніше, зате вимагають від решти «нацменів» опанувати їхню власну.
Варто лише згадати, як спікер ВР АРК Володимир Константинов кілька років тому обурювався, що йому з Києва приходять документи (подумати тільки!) українською мовою. Якщо вже тоді він, працюючи держслужбовцем в Україні, не міг терпіти «эту мову», то навряд чи полюбить її на посаді голови «Государственного Совета Республики Крым». Певно, тому Константинов з такою радістю особисто змінював дорожні знаки з українських на російські, бо це питання для нього, виявляється, «важливіше за хліб».
Ані кримським татарам, ані фактично геттоїзованим етнічним українцям у російському Криму легше і краще жити не стало, хоч якби не намагалися довести протилежне всілякі «гобліни» й «путлери», котрі улещували потенційно нелояльні групи населення обіцянками таких прав і гарантій, яких за української влади вони ніколи не бачили. Замість цього почастішали візити ФСБшників у мечеті та релігійні школи (медресе) у пошуках забороненої, буцімто «екстремістської», літератури.
Розперезане канонічне «кАзацтво» чатує біля «неблагодатних» і ворожих «Русскому миру» храмів УПЦ КП, на земельні ділянки яких претендує всевладне ФСБ – треба ж десь у Сімферополі будинок для чекістів будувати. Несолодко живеться пастирям і парафіянам УГКЦ, які змушені служити в Криму мало не вахтовим методом. Одним словом, як писав класик, «здесь русский дух, здесь Русью пахнет». Поступово під юрисдикцію РПЦ переходить Кримська і Сімферопольська єпархія УПЦ (МП), що до останнього трималася над політикою, а деякі її представники, зокрема протоієрей Георгій Коваленко, мали зухвальство стверджувати «крамольну» думку: «Як громадяни України ми вважаємо так само, як і наш уряд і все світове співтовариство: Крим – це територія України і його має бути повернено». Утім консервативне церковне начальство УПЦ (МП), схоже, тяжіє нині до іншої думки.
А якщо до цього додати ще й відкриття в Лівадії пам’ятника Рузвельту, Черчиллю і Сталіну, заради якого, власне, все й затівалося, пропозиції перейменувати Сімферополь у Путінославль і фашизоїдні смолоскипні акції пропрезидентських байкерів у Севастополі, то картина тріумфуючого маразму вийде ще більш вражаючою і похмурою. Ті, хто побував в окупованій автономії (у відрядженні чи у гостях) відзначають, що зараз там важко дихати і за кілька днів перебувати там стає нестерпно. Що вже тоді казати про відчуття тих незгодних, які живуть там постійно і часом мріють поїхати на материк, хоча б на Херсонщину, аби просто вдихнути вільне повітря.
Непосильний тягар
Хоча за цим тужать, звісно, далеко не всі, адже багатьом кримчанам, насамперед пенсіонерам, бюджетникам, чиновникам і силовикам, справді дуже подобається в новому Криму, де їхні пенсії та зарплати нарешті наблизилися до омріяних високих російських стандартів. Правда, при цьому любителі «халяви» сподівалися, що ціни на все будуть, як за України, і доступні, якісні товари постачатимуть безперебійно – так само, як і воду для сільськогосподарських підприємств і хімічних заводів на Півночі Криму, чи електроенергію. Ну і потяги з автобусами будуть справно їздити через територію України.
Однак реальність виявилася суворішою, ніж здавалося на початку. Ейфорія після «повернення Криму в рідну гавань» потроху минає – ціни ростуть, а доходи – ні. Курортний сезон-2014 провалений. Пляжі порожні. Не допоміг навіть добровільно-примусовий відпочинок російських бюджетників (і для чого тоді стільки грошей «вбухали» у Сочі?). Українці, ясна річ, не поїхали минулого літа у Крим, іноземці – теж. Бізнес «загибається», «віджимається», націоналізується або, рятуючись, перереєстровується на материку.
Півострів, як був, так і залишається дотаційним регіоном. Тільки якщо за нелюбої української влади АРК у 2013 р. отримувала 75% бюджетних вливань, то у 2014 р., після «возз’єднання» з РФ, цей показник склав 95%, а в 2015 р. запланований на рівні 75%. Окрім того, російські громадяни вже нині змушені платити додатковий податок 1% на підтримку путінської авантюри, а кошти, заплановані на потреби інших стратегічних інфраструктурних проектів (міст через р. Лена і порт Тамань), віднедавна спрямовують у новий «взірцево-показовий» суб’єкт федерації.
Але довго годувати нахлібника за рахунок решти своїх громадян керівництво Росії не зможе. Тому що в держави – під тиском західних санкцій і падіння цін на нафту – вичерпуються фінансові ресурси. Промовистий приклад – невизнана 500-тисячна Придністровська Молдавська Республіка, на існування якої у «всемогутньої» РФ на 2015 р. не знайшлося якихось 100 млн. доларів. Тим більше у РФ немає грошей для 9-мільйонної Білорусі, з якою вони навіть створили ефемерну Союзну державу. І де тоді взяти гроші на Крим, зокрема на «будівництво століття» – мосту через Керченську протоку, коли вже наближені до Володимира Путіна олігархи і китайські партнери відмовилися від цієї ідеї?
Злочин і кара
Саме це, економіка, і має лежати в основі стратегії повернення Криму під юрисдикцію України, адже силою автономію не відбити – надто не рівний військовий потенціал супротивників. Чисельність контингенту Збройних Сил РФ зросла з 12,5 тис. до 22 тис., а планують його довести до 32 тис. Марні сподівання і на збройне повстання кримських татар, чого від них дехто чекав ще торік, абсолютно не беручи до уваги винятково мирний, ненасильницький характер спротиву, який після депортації сповідує їхній національний рух.
Зате можна і треба зробити перебування АРК у складі РФ непомірно обтяжливим і виснажливим. Інструментами такого впливу, на думку експертів фонду «Майдан закордонних справ», повинні стати: витребування компенсацій від РФ за незаконне використання майна і ресурсів України; запровадження власних секторальних та персональних санкцій (на додачу до західних); перехід на високі ринкові ціни за постачання води, електроенергії, продуктів харчування. Це може вдарити і по лояльному до України населенню, але воно готове навіть до блокади, тільки б швидше скінчилася окупація.
Водночас слід працювати у правовому, організаційному, ідеологічному й військовому аспектах. А для втілення і координації стратегії необхідний виконавчий орган – наприклад, Міністерство у справах Криму (до речі, таке створене в Уряді РФ), реінтеграції чи ба навіть Рада міністрів АРК при Кабміні, що стане тимчасовою адміністрацією Криму після повернення півострова.
Формально подібний орган при КМУ існує: у липні минулого року була створена Державна служба у справах Криму, але досі не призначений її голова. Немає і віце-прем’єра з питань Криму, проблемами якого лише почасти опікується без того навантажений «гуманітаркою» і «соціалкою» В’ячеслав Кириленко. При Адміністрації президента діє офіс Уповноваженого у справах кримськотатарського народу, котрий очолює Джемілєв. Але він не охоплює всієї повноти питання і не є органом виконавчої влади, маючи дорадчі функції. У парламенті зареєстроване міжфракційне об’єднання «Крим» на чолі з одеситом (!) Олексієм Гончаренком. Чому хоча б не Сергій Куніцин?
Офіційна влада здебільшого обмежується деклараціями в дусі «Крим – це Україна, як не крути» і поки що нереальними обіцянками у виконанні екс-міністра оборони Валерія Гелетея про «парад перемоги в українському Севастополі». Хоча слова солідарності з кримчанами, виголошені президентом Петром Порошенком напередодні річниці анексії автономії, були очікуваними і важливими для них, як і окремі месиджі у новорічному вітанні гаранта. Натомість активно працюють неурядові організації: «Крим-SOS», «Євромайдан-Крим», «Майдан закордонних справ», Кримська польова місія з прав людини, Free Crimea. Вони замість влади здійснюють волонтерську й експертно-аналітичну роботу, готуючи підґрунтя для повернення Криму.
Запорукою деокупації АРК стане не лише побудова успішної, реформованої України, але й зміна (чи крах) нинішнього політичного режиму в РФ, який має відповісти за свої авантюри. Після щиросердного зізнання, зафіксованого в стрічці «Крым. Путь на Родину», російський президент може зіграти прощальну роль у новому документальному фільмі «Путин. Путь в Гаагу». Чи як варіант, що його запропонував Яценюк, «Крым. Преступление и наказание».