Уже майже два роки Крим живе під російською окупацією, а офіційний Київ і досі не сформулював адекватної й ефективної позиції держави щодо її анексованої автономії. Якщо, звісно, не брати до уваги ритуально повторюваного гасла «Крим – це Україна», від промовляння котрого проблеми півострова та його мешканців не вирішуються. Саме брак політичної волі й осмисленої стратегії повернення Криму є головною проблемою української влади, переконаний публіцист родом із Сімферополя Павло Казарін. В інтерв’ю ZAXID.NET оглядач «Радіо Свобода» розповів про комплексні причини анексії, «постреферендумні» реалії на півострові й особливу важливість боротьби Києва за покоління кримчан, народжених за незалежної України.
«23 роки Крим був українським, але ментально Україною він не став»
– Чому на півострові вдалося реалізувати сценарій «Кримської весни»? Там справді були значні проросійські чи, як Ви кажете, більше прорадянські настрої? Чи все це – результат прямого збройного вторгнення Росії?
– Почну з останнього питання. Якби у справи не втрутилася Росія, у Криму нічого не було б. Нагадаю, що навіть восени 2013 року, коли Віктор Янукович вів Україну в Європу та говорив, що ми обов’язково підпишемо Угоду про асоціацію з ЄС, у Криму не виник російський Майдан із проросійським порядком денним. Ідеться не так про чиновників, як про низові настрої. Крим ніколи не був суб’єктом ухвалення рішень. Він завжди погоджувався з тим, що йому спускали згори. Така специфіка півострова. Так, 2005 року, після перемоги на президентських виборах Віктора Ющенка, у Крим прислали «варяга» на посаду голови Ради міністрів Анатолія Матвієнка. Якийсь час він там побув, показав свою некомпетентність і поїхав.
До чого я це кажу? Якби не втрутилася Росія, мітинги у Криму ще потривали б кілька тижнів, і все б затихло. Збройного протистояння та сепаратизму не було б. Увесь попередній досвід Криму у складі незалежної України підтверджує цю думку.
Другий момент. Чому це відбулося саме в Криму? Тут є кілька чинників. Якщо ми подивимося на карту, це зручно суто географічно. Умовно кажучи, перекрити перешийок із материком – і все. А Донецька й Луганська області мають величезний кордон з Росією. Якби провернути кримський сценарій на Донбасі, уявіть, скільки там потрібно було б виставити російських прикордонників, аби перекрити рубежі, відгородивши анексовані території від інших областей України. У Криму це суто логістично зручніше. Є військова база, армійська інфраструктура, вузький перешийок і, звісно, символічний аспект.
Тому що для російської свідомості, перепрошую, Горлівка та Єнакієве не мають такого значення, як міста-герої Севастополь і Керч або південне узбережжя Криму з царськими палацами. Тут справа у чому? 23 роки Крим був українським, але ментально Україною він не став, на відміну від Херсона, який завжди був українським.
– Після «приєднання» Криму до РФ у частині суспільства була доволі сильна ейфорія: «Что дальше?.. Да хоть камни с неба! Мы на Родине!». Чи йде ця хвиля на спад, чи досі відчувається її інерція, а всі негаразди пояснюють «тимчасовими труднощами перехідного періоду»?
– Треба розуміти, що населення Криму неоднорідне. 20% – це ядро проукраїнськи налаштованих громадян. Сюди входять не тільки кримські татари, але і кримські українці та кримські росіяни.
Друга група – це проросійське ядро. Їх, мабуть, 35-40%. Вони завжди за Росію, незалежно від того, чи вона бідна, чи багата. Точної соціології про це немає, бо останні притомні дані від Київського міжнародного інституту соціології прийшли до нас на початку лютого 2014 року. КМІС тоді запитував респондентів: «Чи хочете ви об’єднання України і Росії в одну державу?», і 41% кримчан відповіли «так».
А третя категорія людей – це ті, хто за стабільність, за повний холодильник і «тільки не було б війни». Їм байдуже, під яким прапором жити. Головне, щоб тканина їхнього існування була більш міцною, комфортною та передбачуваною. Це для них Янукович писав на своїх білбордах фразу «Тому що стабільний». І якщо Росія налякає їх більше, ніж у лютому-березні 2014 року вони злякалися України після Майдану і розстрілу Небесної Сотні, вони прийдуть на референдум і проголосують за українські прапори. Це ситуативна маса, яка вагається. Причому таких людей порівняно багато і в інших регіонах України.
Тому, коли ви чуєте проросійське гасло від когось, треба розуміти, з якої з двох груп воно виходить: із ядрової чи ситуативної проросійської? Бо серед ситуативного середовища помітний високий ступінь фрустрації. Ті, хто звик працювати і самостійно заробляти на життя, у приватних бесідах говорять, що з усіх змін Росія принесла в Крим тільки три речі: тотальне домінування російської мови, російський прапор і російські підручники з історії. А соціальний добробут, відсутність бюрократії, простір для розвитку – всього цього вони не отримали. Але треба зрозуміти: кримчани – не суб’єкт змін, що відбулися на півострові. Якщо завтра вони захочуть в Україну, то ми розуміємо, що російська армія їх не віддасть і геть не піде.
– Як змінився суспільно-політичний клімат на півострові після анексії? Чи став Крим жити за новими правилами? Він став більше Росією, ніж сама Росія, чи вдалося щось зберегти з часів української вольниці: критичне ставлення до влади, право на протест і свободу слова?
– Деякі соціальні практики, які існували в Україні – наприклад, звичка, що з центром можна домовлятися, збереглися. Однак треба зрозуміти, що Крим – це заповідник пізнього Януковича. Якщо Україна пішла далі та якось еволюціонує, то Крим застряг у лютому 2014 року, в тій реальності, від якої Україна намагається дрейфувати і дрейфує.
З одного боку, у кримчан є звичка в якихось речах опонувати владі. Однак вона не настільки тотальна. Порівняно з Пензенською областю відмінність є, а порівняно з Києвом її немає. Усе залежить від того, який регіон брати для точки відліку.
«Коли корабель не має заявленого курсу, йому жоден вітер не буде попутним»
– Які сигнали, крім гасла «Крим – це Україна», повинен дати Київ своїм громадянам на окупованому півострові, котрі вимушено взяли російські паспорти, а частина – свідомо відмовилися від них?
– У Криму живе 2,4 мільйона людей. І практично в усіх із них – російські паспорти. Для того, щоб відмовитися від документа, Росія виділила чотири тижні. Ти пишеш відмову від російського громадянства, а РФ дає тобі посвідку на проживання у Криму на п’ять років. Якщо в тебе є цей документ, можна, як мінімум, влаштувати дитину в садочок, віддати у школу, викликати «швидку» хворій бабусі чи самому звернутися в лікарню. На весь Крим було всього три пункти, де приймали заяви про відмову від російського громадянства. Черги туди стояли значно більші, ніж ці точки могли опрацювати.
Усі інші змушені були отримати російські паспорти, які, до речі, видавали без вилучення українських. Тобто 2,4 мільйона кримчан носять у кишенях по два паспорти. Були ідіоти, які публічно рвали українські паспорти, але від того, що ви їх порвете, спалите чи викинете, українського громадянства не позбудетеся. Це рішення ухвалює президент, а процедура розтягується десь на рік.
Щодо того, що варто зробити. Якби в мене була можливість радити Міністерству освіти і науки, я б рекомендував на пільгових умовах приймати кримських абітурієнтів в українські виші. Адже Росія дає максимальні пільги для кримських випускників. Нинішнє покоління вступників – це люди, які народилися після 1991 року, вболівали за українські футбольні клуби, росли за України та не пам’ятають радянської реальності. Сьогодні Москва намагається це покоління приватизувати, забрати його собі. А Києву варто боротися за 16-17-річних кримчан, щоб їх інкорпорувати в Україну.
У чому ж проблема? У Криму видають шкільні атестати російського зразка, котрі в Україні не визнають. У підсумку виходить, що мешканець Москви може приїхати і вступити в український виш, а сімферополець – ні. Крім того, дуже складна процедура отримання альтернативного українського шкільного атестата. Потрібно виїжджати на материк і там складати ЗНО. Питання ускладнюється ще й тим, що нині немає офіційного транспортного сполучення з Україною, для виїзду дітям потрібен дозвіл батьків.
Якщо Україна хоче боротися за покоління майбутнього, треба давати їм можливість учитися на материку. Розумієте, коли у Криму абітурієнт робить вибір на користь українського, а не російського вишу, то це вже свідчить про позицію його сім’ї, котра не піддається на тотальну пропаганду. Цей момент є надзвичайно важливим. Така проблема є, але її не вирішують.
Окрім того, варто розв’язати бюрократичні питання. Наприклад, якщо у кримчанина народжується дитина, йому видаються російське свідоцтво. Якщо ж зареєструвати новонародженого у Генічеську або Херсоні, можуть виникнути проблеми. До речі, є низка громадських організацій, які курують ці питання, зокрема «Крим SOS». Проблема України в тому, що в неї немає ні політики щодо Криму, ні людей, які б серйозно, предметно ним займалися. Це може бути МінКрим, або Міністерство у справах окупованих територій, або представник президента в АР Крим. Останній інститут є в Херсоні, але він практично не працює.
– Наскільки доцільним і реалістичним може бути проект створення на частині Херсонщини Автономної республіки Крим з усіма владними інститутами (Верховною Радою АРК, Радою міністрів, представництвом президента, міліцією, прокуратурою і Службою безпеки), які після деокупації були б повернуті на півострів?
– Можливість офіційного Києва впливати на ситуацію в Криму практично нульова, крім нот протесту МЗС. Якщо російські силовики когось затримають у Сімферополі чи Севастополі та почнуть судити, як Олега Сенцова, то Україна ніяк не зможе заступитися за ту людину, за винятком дипломатичних каналів, ефективність яких доволі низька. Я не бачу сенсу створювати віртуальний замок на піску в Херсонській області.
Насамперед стоїть питання про інтенсифікацію роботи прокуратур щодо Криму і Севастополю. Але тут узагалі цікавий момент. Справа в тому, що Крим і Севастополь були двома різними адміністративними одиницями. Так-от, прокуратура Криму створена, а Севастополя – ні.
Навіщо створювати на Херсонщині Міністерство ЖКГ Криму, яке ні на що не впливає? Треба мати інститути, в яких є реальний простір для роботи. Це силові відомства, установи, пов’язані з освітою та видачею документів. У Херсоні є постійний представник президента в АРК, але ми з вами не знаємо, чим він займається. Мої колеги, які курують тему Криму, говорять про надзвичайну неефективність цього посадовця.
Дуже важливою є робота з кримчанами, які опинилися у ролі внутрішньо переміщених осіб. Справа не в тому, щоб роздати їм рибу, а швидше – щоб дати вудки. Донині в Україні не вирішена ціла низка правових проблем. Наприклад, кримчани не мають права голосу на місцевих виборах. Хтось вважає це закономірним, хтось гадає, що це просто недопрацювання влади.
Коли корабель не має заявленого курсу, йому жоден вітер не буде попутним. Ми розуміємо, що багато державних інституцій працюють украй неефективно. І нерідко громадянське суспільство підміняє собою державні структури, як ми спостерігали у 2014–2015 роках на прикладі волонтерських рухів. Найбільшою проблемою офіційного Києва є відсутність стратегічного підходу до вирішення проблем Криму, а це вже питання політичної волі.