Альфад та Ельміра Галімови [на головному фото] – татари з Криму. Ось уже майже як рік живуть на заході України в Ужгороді. Переїхати сюди змусила війна, яку Росія розпочала проти України. За плечима – роки життя в далекому Узбекистані, повернення на рідну землю і втрата її з анексією Криму, переїзд до Ірпеня та запеклі бої за місто. Нині вони знову переселенці.
Одного дня, гуляючи в ужгородському парку з онуками, подружжя помітило іржавий фургон. Місцева влада дозволила його викупити. Зробили там ремонт. Тепер це «Ірпінь-кафе». Продають каву і бельгійські вафлі. Кафе на колесах, адже знають, що одного дня поїдуть звідси до дому – до Ірпеня, а звідти у звільнений український Крим. А може й далі – в Європу – розповідати людям історію України та правду про свій народ.
Їхній звичний робочий день починається із заливання бензину в генератор. За день йде до 10 літрів. В Ужгороді, як і по всій Україні, часто вимикають світло. Звук генераторів та запах бензину в повітрі уже нікого не дивує. З часом його не помічаєш, це стає буденністю країни, яка переживає майже як рік жорстоку війну.
Однак біля кафе Галімових в повітрі витає ще й інший запах – свіжозмеленої кави та вершкового масла, яке додають до своєї випічки. На вулиці йде дощ, а у фургоні віє теплом від вафельниці. Там немає жодного стільця. Весь день, без вихідних, власники на ногах. Перепочивати нема коли. Час від часу покупці стукають у невелике вікно і роблять замовлення. Тоді нашу розмову перебиває шум кавомашини та потріскування тіста.
«Кримська традиція – подавати гостям каву, – усміхається Ельміра. – На Закарпатті як в Криму – всі її зранку п’ють. Якщо говоримо про традиції, то коли у нас, мусульман, закінчується піст, треба обов’язково щось підсмажити, аби в домі вийшов запах масла. Це можуть бути чебуреки, янтики, млинці. Сусіди і родичі приносять в тарілках свої страви і ми обмінюємось. От прикрию зараз очі і одразу бачу мій дім в Криму, де я більше 20 років прожила. І моє піаніно. У дворі фруктові дерева. По сусідству сестри живуть. А ще – південний берег Криму – море і гірська зелень».
Географічно Галімових відділяють сотні кілометрів від Криму, але вони зуміли створити його міні-версію у своєму кафе на колесах. На зовнішній стіні можна прочитати історію їхньої родини з фотографіями дітей та онуків. Для них це уже давно не лише кавова точка. Це, як самі зауважують, місце духовного заспокоєння для зранених сердець. А їх в Ужгороді чимало. Тут є переселенці зі всієї України – Маріуполь, Херсон, Харків, Бахмут... Багато хто підходить, щоб розповісти свої історії. Виговоряться – і легше. В когось рідні загинули, хтось став інвалідом, або дім втратили, яке все життя будували. Рідко почуєш нарікання, зауважує Альфад. Люди зберігають гідність. Її росіянам не вдалось знищити.
«В Ірпені у нас був невеликий кіоск в парку, – пригадує Ельміра. – Його зруйнував снаряд. Там у мене була професійна духовка. Син Акім подарував. Дуже її бракує. Пекла у ній баліш – татарську перепічку за рецептом моєї бабусі. Сусід, продавець чебуреків, ще просив аби рецептом поділилась. А я жартувала, що це сімейна таємниця. Також з Криму привезли пару ляльок в національних костюмах. Наш символ. Не встигли забрати. Десь під завалами тепер або в руках мародерів».
Сім’я не вірила на початках, що в Україну прийшла велика війна. Покидаючи в лютому Ірпінь, в холодильнику залишили м'ясо на баліш. Думали, за два дні вернуться. Альфад – офіцер запасу. Розумів, що як цивільні вони уже почали заважати українським військовим. Треба було їхати. Дорогою на захід періодично лунали вибухи. Пригадують, що зупинялись вночі на заправці. Паніки не було. Всі проявляли неабияку людяність, пропонували допомогу. Така солідарність українців вразила.
Історія Галімових – це збірний образ кримськотатарського народу, поневіряння якого не починається і не закінчується анексією Криму чи війною з Росією. Воно сягає в далеке минуле, де кожному поколінню є що розповісти.
Для Ельміри такою початковою точкою колонізаторської політики Москви щодо її народу є 30-ті роки 20 століття, період колективізації. В дідуся по лінії матері Абдурахмана Усманова був свій магазин в Башкирії (нині – республіка Башкортостан у складі РФ – ред.), кінна ферма. Радянська влада відібрала все. Родина пухла від голоду. За таке «багатство» хотіли відправити в Сибір на заслання. Втікає з рідними в Узбекистан. Там, в період Другої світової війни, його призивають до лав Червоної армії. Доходить до Німеччини, де і помирає в 1945 році.
Друге покоління – батько Ельміри Акім. Його 16 річного в 1944 році, як і решту кримських татар, депортували з Криму до Центральної Азії та деяких північно-східних регіонів Росії. Радянська влада вивезла понад 200 тис. осіб. Офіційна причина — «колабораціонізм з нацистськими окупантами». Неофіційна — позбутись раз і назавжди нелояльних до режиму громадян. Тоді загинуло від третини до половини тогочасного кримськотатарського населення.
Акім потрапив до Узбекистану. Оселяється в містечку Алмалик, що за 60 км від Ташкенту. Тільки через три роки знайшов своїх двох сестер. Все життя мріяв вернутись до Криму. І от коли йому було 60 років в 90-х ця мрія нарешті стала досяжною. Кримським татарам дозволили вернутись на рідну землю. Чоловік відправив речі та перевіз сім’ю, але так і не встиг сам там пожити. Від інфаркту помирає в Узбекистані. Там його і поховали.
Кримських татар на засланні використовували як дешеву робочу силу. Поселяли в таборах під військовим наглядом. Батька Ельміри ледь не посадили на 20 років за те, що поїхав без дозволу відвідати дружину в пологовий. Розмовляти рідною мовою також забороняли, як і співати народних пісень.
Цього року Альфад та Ельміра святкують сорок третю річницю подружнього життя. Хоч вони і народилися в Узбекистані, здобули там освіту, одружились, але після розпаду Радянського Союзу в 1994 році вирішили оселитись на своїй історичній батьківщині. Було відчуття, що ось нарешті чорна смуга закінчилась. Побудували дім в Сімферополі. Однак з приходом Росії до Криму в 2014 люди розділились. Більшість татар опинилась на боці України. Не забувся той терор, який Росія уже в минулому вчиняла щодо кримців.
Нині історія повторюється, переконані вони. Сказав щось проти Кремля, чекай нічних обшуків. Підкинуть заборонену літературу і все – ти злочинець. За думку, що «Крим – це не Росія» 15 років в’язниці.
Кримських татар ніхто не запитував хочуть вони бути в складі Росії чи ні. Їхні пенсії перевели в рублі, видали нові паспорти, на автівках поміняли українські номерні знаки на російські. Встановили кордони.
«З нас зробили людей поза законом, – говорить Альфад. – Ми чекаємо, коли Крим звільнять, тоді вернемось. З тими, хто за Росію, не спілкуємось і не збираємось. Колаборанти поїдуть, не зможуть там жити, а решта прийме Україну, не сумніваюсь. Адже всі бачать, що Москва перетворює Крим у свою військову базу, не більше. Рано чи пізно все вертається в початкову точку. Кримських татар депортували, а вони все одно вернулись на рідну землю. Хіба це не диво? Крім того, Україна нарешті ухвалила закон про корінний статус кримськотатарського народу. Це означає, що за нами майбутнє цього регіону. Є за що боротись! Коли ти садиш дерево, чи обробляєш землю, то знаєш, що тут будуть жити твої правнуки. А всі ті, кого сюди заселили з РФ, тимчасові люди. Також відкрите питання – покарання винних за депортацію. Людям треба вернути те, що у них вкрали. І вернути це має Росія як правонаступниця СРСР. Суть цієї держави – знищувати свій народ і не давати спокою іншим. Прийде час, коли й там зноситимуть пам’ятники всім цим катеринам, петрам першим, суворовим. Адже вся їхня історія брехлива. А за нами – правда і справедливість. Вона переможе. Ми в це віримо».
Матеріал підготовлений за сприяння медіа організації n-ost