Крим: повзуча легітимізація анексії

«Примус силою до братських відносин»

20:00, 27 лютого 2020

Шість років тому Росія розпочала активну фазу окупації Кримського півострова. Зранку 27 лютого 2014 року добре озброєні «зелені чоловічки» в новітніх одностроях без знаків розрізнення почали захоплювати адміністративні будівлі в Сімферополі. Потім з’явилося кримське псевдоополчення, бойовики якого взялися за блокування військових частин ЗСУ.

Відомо, що Москва вже давно готувалася до анексії Криму, фактично з моменту розвалу Радянського Союзу. Просто раніше їй було не до того.

Свої кримські інтенції російські автори часто висловлювали в художніх та історичних книжках. Не пригадую вже автора однієї з псевдоісторичних книг, у якій описувався інцидент з лінкором Чорноморського флоту ВМФ СРСР «Новороссийск». Той самий, що до 1948 року входив до складу італійського ВМФ під назвою Giulio Cesare («Юлій Цезар»).

І от вночі на 29 жовтня 1955 року під корпусом корабля, який був пришвартований поблизу Севастополя, пролунав вибух. Корабель почав кренитися і, зрештою, перекинувся через лівий борт. Сотні людей, вишикуваних на палубі, впали у воду і були накриті корпусом лінкора. У катастрофі загинуло 829 осіб, разом з рятувальними командами з інших кораблів ескадри.

Так-от, автор книжки переконує, що всьому виною передача Криму Україні. Залишив би, мовляв, Микита Хрущов півострів у складі РСФСР, то нічого б схожого не трапилося, не було б того бардаку, через який нібито й не вдалося запобігти теракту.

Зрозуміло, що це твердження – суцільна маячня, оскільки з перепідпорядкуванням Криму жодних змін у військовому командуванні, порядку охорони, системі військової організації тощо не відбулося ні в армії, ні у ВМФ загалом, ні в Севастополі зокрема. Однак така думка нав’язувалася російському обивателю ще задовго до моменту, коли Москва зважилася на реальну окупацію та анексію.

Ще очевиднішими інтенції Кремля щодо Криму стали під час президентської кампанії 2012 року в Росії. Нагадаємо, що тоді керівником штабу фактично безальтернативного кандидата в президента Владіміра Путіна був відомий російсько-радянський режисер Станіслав Говорухін. Нагадаю, що останній сказав тоді про Крим: «Передача Криму Україні є найяскравішою історичною несправедливістю щодо Росії і російського народу». Тобто такі слова проголошує фактично спікер Путіна – на той момент прем’єр-міністра і кандидата у президенти РФ.

Далі Говорухін почав розглагольствувати про ймовірні методи повернення Криму «домой». А що його патрон? Путін не стримує свого підлеглого, а той далі розсипається у філіппіках: «Крим можна повернути тільки разом з Україною. Вже сьогодні, коли ми подаємо голос на захист росіян у Криму, росіяни в Одесі, Луганську, Харкові запитують: а як же ми? Найкраще з того, що ми можемо придумати: зробити все, щоб Україна збереглася в загальному економічному, релігійному, культурно-історичному просторі з Росією. Суверенітети можна потерпіти, відсутність спільної історичної долі – ні».

Нагадаю, що йдеться про 2012 рік. При владі в Україні – Віктор Янукович, котрий змінює Конституцію і повертає собі диктаторські повноваження. Українське керівництво відмовляється від руху до НАТО, підписує ганебні Харківські угоди. А Кремль безсоромно заповнює посади в українському уряді лояльними до себе людьми.

Представники української розвідки ще задовго до лютого 2014 року неодноразово попереджали керівництво країни, що Росія фактично готує повзуче захоплення півострова. Йшла масована пропаганда, серед кримчан роздавалися російські паспорти, Москва нарощувала свій військовий контингент у Криму.

Проте навіть з появою «зелених чоловічків» мало хто передбачав, що Кремль готує саме окупацію й анексію півострова. Українські й західні аналітики схилялися до думки, що росіяни радше прагнуть посилити свої позиції на перемовинах з Києвом, коли справа дійде до питання базування Чорноморського флоту РФ у Севастополі.

Та й дійсно, виходячи зі стандартного мислення, можна було впевнено стверджувати, що Росії не вигідно ні в політичному, ні в економічному аспекті анексувати Крим. Це ж порушення Будапештського меморандуму, Гельсінських домовленостей, договору про дружбу між Україною та Росією 1997 року і ще багатьох міжнародних угод і норм. Захід, навіть якби захотів проігнорувати таке російське зухвальство, то не зміг би. Міжнародні санкції настали б так чи інакше. А вони неминуче вдарили б по соціально-економічній ситуації в самій Росії, яка на той момент переживала чи не найтлустіші свої роки.

Нещодавно наше видання публікувало інтерв’ю з відомим російським політичним філософом і журналістом Олександром Морозовим, котрий останніми роками мешкає в Європі і є співдиректором празького Центру російських досліджень Бориса Нємцова. Свого часу він теж висловив здивування зухвалими діями Росії в Криму. За словами Морозова, якби Путін не взяв Крим, а потім і не намагався влаштувати «Новоросію», то в нього і його оточення були б чудові шанси та нічим не обмежене зростання впливу й капіталів в умовах, коли в Білому домі укріпився Дональд Трамп, а Європу роздирає Brexit.

«Але тепер путінізм – це не просто “ковбої”, а “ковбої, котрі крадуть чужих коней”. Тому кризові явища в світі або якісь чинники “нарощування невизначеності” не працюють на їхню користь, хоча вони і обманюють себе надією на цю невизначеність і всіляко намагаються її генерувати. Гарного обличчя у цієї банди вже не буде. На деескалацію вони не підуть. Як не крути, а Росії врешті-решт доведеться пред'явити світові якусь іншу банду. Тому що конкретно ця не допасувалася до довгострокового становища Росії в світі», – стверджував російський філософ.

І лунають ці всі думки цілком логічно. Утім у Кремля власна логіка. Російська гебістська влада не сиділа склавши руки, вона своїми активними діями, грошима за енергоносії, залякуванням тощо зуміла нав’язати багатьом на Заході думку, що не такий вже й гріх для ковбоя – красти чужих коней.

Хтось просто втомився від України та її проблем, хтось втратив пильність, а хтось завжди був за те, щоб співпрацювати з Кремлем, байдуже, що він робить у «зоні своїх інтересів», до яких нібито й належить, зокрема, Україна. Яскравим доказом цієї тези стало оприлюднення на Мюнхенській безпековій конференції плану врегулювання конфлікту на Донбасі «12 кроків до посилення безпеки в Україні».

Наше видання вже аналізувало текст документа, написаний ніби за кремлівськими методичками. Звернімо ліпше увагу на двох підписантів плану. Ідеться про організатора Мюнхенської конференції з безпеки Вольфґанґа Фрідріха Ішинґера і колишнього головнокомандувача сил НАТО в Європі генерала Філіпа Брідлава. Обидва добре обізнані з безпековою ситуацією на сході України, завжди виступали на боці Києва й жорстко критикували Москву. Ще такий характерний момент: обоє чи не від самого початку російсько-української війни виступали за надання Україні летальної зброї. А що ж сталося з ними тепер? І перший, і другий втратили пильність, зм’якшили свою позицію, готові на умиротворення агресора?

Так, більшість західних політиків досі заявляє, що не акцептує анексію Росією Криму, не пробачить їй агресії на Донбасі. Але чи дійсно вони готові відстоювати цю жорстку позицію?

Європейська Унія позбулася Великої Британії – країни, яка найпослідовніше виступала проти російської агресії. Анґела Меркель, котра досі вважалася головним лобістом антиросійських санкцій, нині вже є кривенькою качечкою. І досі невідомо, що за особа очолить незабаром Німеччину. Француз Емманюель Макрон чітко став на позиції умиротворення агресора. В Італії найпопулярнішими політичними силами є прокремлівські партії... Того й дивись, що як не нині, то завтра «ковбої-крадії» здобудуть індульґенцію.

У цій ситуації досить знаковою є публікація інтерв’ю колишнього російського «куратора України» Владислава Суркова. У ньому експомічник Путіна без жодних докорів сумління заявляє: «України немає. Є українство. Тобто, специфічний розлад умів. Дивним чином доведене до крайніх ступенів захоплення етнографією. Таке криваве краєзнавство. Сумбур замість держави. Борщ, Бандера, бандура є. А нації немає. Брошура “Самостійна Україна” є, а України немає».

Він, очевидно, висловлює ті думки, що крутяться у Кремлі і в самого Путіна в голові, про безсуб’єктність України. А раз України фактично нема, то з нею можна робити, що заманеться.

Далі Сурков відверто проголошує суть кремлівської політики щодо України: «Примус силою до братських відносин – єдиний метод, історично довів ефективність на українському напрямку. Не думаю, що буде винайдено якийсь інший». Ось так, ні більше, ні менше.

Що ж, для Києва це інтерв’ю може стати навіть доволі корисним, коли знову виникнуть на міжнародному рівні дискусії про умиротворення агресора, коли хтось з провідних західних політиків закликатиме Україну помиритися з Росією, забувши старі суперечки. А ми їм: «А Суркова ви читали?».

Бо що ще в такій ситуації залишається Києву? Нагадувати Заходу про агресивну суть актуального Кремля. І в цьому контексті досить правильним кроком є заснування Дня спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя. Відтепер він відзначатиметься в Україні 26 лютого, у день, коли в Сімферополі 2014 року під будівлею Верховної Ради Криму відбувся мітинг під українськими і кримськотатарськими прапорами за єдину Україну.

Президент України Володимир Зеленський, оголошуючи про засування Дня спротиву, зазначив, що повернення півострова є не тільки метою і мрією України, а й запорукою безпеки на планеті. «Цей день обов'язково настане, і наш чемпіон Олександр Усик проведе бій у Судаку, Джамала дасть концерт у Коктебелі, Олег Сенцов представить нову стрічку в Ялті. А Меджліс кримськотатарського народу зможе повернутися до Сімферополя, на вулицю Шмідта, в будинок № 2, у свою рідну і законну будівлю. Ми обов'язково відзначимо цей день біля пам'ятника Лесі Українці в Ялті і Ісмаїлу Гаспринському в Сімферополі. Усе це обов'язково буде», – оптимістично запевнив Зеленський.