У ці дні п’ять років тому «зелені чоловічки» захоплювали державні й військові об’єкти в Криму, маріонеткова влада під керівництвом Сергія Аксьонова «Гобліна» готувала псевдореферендум, світова громадськість висловлювала стурбованість, а завсідники Кремля клеїли дурника.
Нині вже ні для кого не таємниця, що Москва давно готувалася до анексії Криму, фактично з моменту розвалу Радянського Союзу. Просто раніше їй було не до того. А коли стало «до того», то залишилося тільки дочекатися більш-менш слушного моменту. Він і настав з розвалом режиму Віктора Януковича і революційними пертурбаціями в Києві.
Щоправда, на початку березня 2014 року багато хто навіть з досвідчених міжнародних експертів не вірив, що Москва таки зважиться на анексію. Сподівалися, що обмежиться демонстрацією своїх сил, впливів на півострові, покращить переговорні позиції з новою українською владою, можливо, виторгує для себе кращі умови стаціонування флоту. Не більше.
Навіщо це було робити?
Ну, бо здоровий глузд кричав, що Росії не вигідно ні в політичному, ні в економічному аспекті красти таку валізу без ручки, як Крим. Це ж порушення Будапештського меморандуму, порушення Гельсінських домовленостей, порушення договору про дружбу між Україною та Росією і ще багатьох міжнародних угод і норм. Захід, навіть якби захотів проігнорувати таке російське зухвальство, то не зміг би. Міжнародні санкції настали б так чи інакше. А вони неминуче вдарили б по соціально-економічній ситуації в самій Росії, яка на той момент переживала чи не найзаможніші свої роки. Багатьом досі не зрозуміло: навіщо Владіміру Путіну це було потрібно? Несерйозно ж вірити в задеклароване російським президентом «сакральне значення Крим має для народу Росії».
У цьому контексті хочу навести цитату зі статті російського незалежного політолога Алєксандра Морозова, опубліковану в газеті New Times:
«Якби Путін не взяв Крим, а потім і не влаштував “Новоросію”, то страшнувато уявити собі, які прекрасні шанси та нічим не обмежене зростання впливу були б у нього і у “банди стейкголдерів” в умовах трампізму і ослаблення Європи Брекзітом. Але тепер путінізм – це не просто “ковбої”, а “ковбої, які крадуть чужих коней”. Тому кризові явища в світі або якісь чинники “нарощування невизначеності” не працюють на їхню користь, хоча вони і обманюють себе надією на цю невизначеність і всіляко намагаються її генерувати. Гарного обличчя у цієї банди вже не буде. На деескалацію вони не підуть. Як не крути, а Росії врешті-решт доведеться пред'явити світові якусь іншу банду. Тому що конкретно ця не допасувалася до довгострокового становища Росії в світі».
Отже, в Кремлі вирішили стати на прю з цивілізованим світом. Очевидно в Путіна були свої резони. Морозов називає їх «нарощуванням невизначеності», що, напевно, мало б допомогти Росії поруйнувати укладений після Холодної війни світовий порядок і сформувати новий, де вона зайняла б чільне місце. Тобто добробут країни кидався у пащу глобальних амбіцій російських політиків.
Уже неодноразово експерти намагалися підрахувати, що коштував Росії Крим. Суми виходять просто астрономічні. Видання Eurasianet подає підрахунки фахівців, згідно з якими прямі витрати Росії на утримання Криму (до кінця 2018 року) сягали щонайменше 128,7 млрд рублів на рік (близько $2,3 млрд). Проте наприкінці 2018 року уряд РФ подовжив федеральну програму з розвитку Криму і Севастополя з 2020 до 2022 року, а також збільшив загальний обсяг її фінансування на 40,6 млрд до 877,8 млрд рублів. Ще трохи і справа дійде до трильйона, хай і рублів. Ще вищими є оцінки непрямих втрат від анексії Криму, зокрема від санкцій, вони варіюються від $10 млрд до $50 млрд на рік.
Непереконлива світова вітрина
Можна припустити, що, крадучи в України Крим, Росія планувала перетворити його на зразково-показовий регіон. Приблизно на такий, який описано в альтернативно-історичному романі Василя Аксьонова «Острів Крим». Що ж вийшло насправді, попри шалені витрати? Процитуємо враження від поїздок до Криму бельгійського євродепутата, члена групи «друзів України» Марка Демесмакера:
«Я відвідував Крим двічі, ще до його анексії, зрозуміло. В ті часи це був діамант, перлина на Чорному морі. Був вражений його красою та людьми, які мирно жили разом та поважали одне одного. Після п’яти років російської анексії це більше не перлина. Це виглядає як чорна діра. Ізольована, окупована, анексована Російською Федерацією. Там можна побачите те, що й у решті Російської Федерації – жодної свободи слова, переслідування інакомислення, всіх, хто не погоджується з офіційною політикою анексії та окупації, де багато політичних в’язнів перебуває у в’язницях, як у Криму, так і в Росії».
Комусь може здатися, що пан Демесмакер передає чорних барв. Можливо, але саме російське керівництво й більшість росіян визнає, що світовою вітриною окупований Крим так і не став. Особливо, якщо взяти до уваги, що російська влада за ці п’ять років не стільки дбала про цивільну інфраструктуру, скільки активно нарощувала військову присутність в окупованому Криму. Крим став для Росії стратегічним пунктом для домінування у чорноморському регіоні з потенційним виходом у середземноморський регіон. Підтвердженням агресивних намірів Кремля став інцидент з українськими військовими кораблями у Керченській протоці.
Чотири роки тому Росія продемонструвала собі і світові фільм «Крым. Путь на Родину». Головним елементом документальної стрічки стало, безумовно, вмонтоване в нього інтерв’ю Владіміра Путіна. Все сказане ним, вся його несподівана відвертість щодо подій п’ятирічної давнини може запросто слугувати доказовою базою проти нього ж у Гаазькому трибуналі чи в будь-якому іншому суді, котрий візьметься за справу анексії Криму.
От, наприклад, Владімір Путін оповідає про безпосередню операцію зі захоплення Криму й, абсолютно не ховаючись, зізнається, що брав безпосередню участь у підготовці операції і сам нею керував. «Я дав доручення і вказівки Міністерству оборони – чого приховувати – під виглядом посилення охорони наших військових об'єктів у Криму перекинути туди спецпідрозділ Головного розвідуправління і сили морської піхоти, десантників», – зізнався президент РФ. Ось так на півострові і з’явилися «зелені чоловічки».
Та найбільш вражаючим для західного глядача цього фільму стало, напевно, зізнання Путіна щодо готовності застосувати ядерну зброю під час «кримської кампанії». «Ми готові були це зробити», – впевнено заявив Путін.
Підвищення ціни за окупацію Криму
Можна згрубша припустити, на що розраховував Кремль, зважившись на окупацію українського півострова. Що Захід спершу пообурюється, а згодом «паймьот і прастіт». Причому, якщо не пробачить актуальний західний політикум, то є достатньо важелів, аби поміняти його на новий, лояльніший до Кремля. Припускаю, так міркував російський лідер і його оточення. І слід віддати їм належне, у справі проведення на чільні позиції в західному політикумі «потрібних» людей вони досягли чималих успіхів. Чого вартує вже хоча б вирішальний вплив на результат президентських виборів у Сполучених Штатах. А зміна керівництва в Італії? А сприяння у зростанні популярності правопопулістських (і водночас прокремлівських) сил у Німеччині, Франції, Австрії, Нідерландах тощо.
Однак довести справу до звитяжного завершення Москві не вдалося. Захід поступово почав прокидатися й чинити відсіч «гібридній агресії» Росії. Як виявилося, навіть нині, через п’ять років, окупацію Криму ніхто не забув. Європа й Америка виставляють Росії чимраз вищу ціну за перекроювання кордонів у Європі.
П’яту річницю тих подій США ознаменували ухваленням «Закону про невизнання анексії Криму» (Crimea Annexation Non-recognition Act). Він забороняє адміністрації США «юридично або фактично» визнавати суверенітет РФ над територією анексованого в України Криму.
Тим часом Європарламент ухвалив критичну до Кремля резолюцію про відносини між ЄУ і Росією. Згідно з резолюцією, Росію більш не можна вважати стратегічним партнером Європейської Унії. Однією з головних причин цього названо окупацію й анексію Криму.
Зрештою, нічого дивного немає в тому, що Захід не забув і не забуде про Крим. Москва сама постійно нагадує про нього черговими актами агресії в Чорному чи Азовському морі, порушенням прав кримських татар чи інших мешканців півострова. Крим поступово перетворюється на один з центральних пунктів протистояння Заходу й Росії, один з наріжних каменів нової Холодної війни.
Навряд чи півострів у осяжному майбутньому вдасться повернути під українську юрисдикцію, тим паче, що поки що Київ не репрезентував жодного притомного плану його повернення. Але от кісткою в горлі агресора він ще буде довго: допоки її остаточно не ковтне, або не вдавиться нею. Сподіватимемося на другий варіант.