Українці народ дуже телевізійний. При чому в любові до телевізора між українцями нема особливих, ні регіональних, ні мовних, ні конфесійних відмінностей. Любов ж до серіалів набула всеохоплюючого масштабу.
З огляду на таку пристрасну любов, було б дуже дивним, якби відповідальні за державну пропаганду люди не скористалися цією слабкістю українців.
Як городи стали фазендами, а телята Луїсами-Альберто
Наприкінці 1980-х років радянське телебачення заполонило небачене дотепер диво – латиноамериканські серіали. Кіно з нехитрими сюжетами про кохання, страждання і обов’язково із щасливим фіналом відразу припало до душі українцям. Фільм про «попелюшку» Марію, яка виросла в бідноті, але завжди мріяла про своє велике щастя і досягала його, вражав просто в серце всіх, і змучених на колгоспних ланах, і продавців магазинів, і працівників сфери побуту і навіть радянську інтелігенцію. Сюжети цих безконечних серіалів були дуже простими: жила собі бідна дівчина, мучилася у злиднях, страждала і поневірялася без власного дому, аж тут у неї закохався мільйонер, та ще й неймовірний красень. І вже в сто п’ятдесятій серії вона також почала відчувати до нього симпатію, але на перешкоді стояла її бідність і плебейське походження. Не біда, у двісті п’ятдесятій серії обов’язково правда брала гору і виявлялося, що бідна нечупара – позашлюбна донька найшляхетнішого і найбагатшого чоловіка в місті. Фінал – щасливе весілля.
Переглядаючи такі фільми-казки легковірним і романтичним українцям здавалося, що багатство може будь-кому впасти з неба на голову. У одних може об’явитися перестарілий вуйко-одинак у Канаді, іншим старенька казково багата тета зі США заповісти усі свої статки. Тут варто додати, що це було покоління, виховане на радянських казках типу «По щучьемувелению, по моемухотению», тобто з переконанням, що статки не можна заробити важкою працею, що багатим можна стати тільки за допомогою дива. От всі й чекали на диво від серії до серії, починаючи плутати своє життя із життям кіногероїв. На час перегляду чергової серії завмирали цілі вулиці сіл і містечок, закривалися магазини в містах: народ разом з кіногероями чекав дива.
Перегляд чергового серіалу, наприклад, якоїсь «Рабині Ізаури» тягнув за собою перейменування всього навколишнього світу: городи трансформувалися у фазенди, молочні Зіроньки на Ізаур, а особливо симпатичні бичечки удостоювалися імені Луїс Альберто. Від латиноамериканських серіалів особливої шкоди не було. Трохи додалося яскравих барв у побут селян, а згодом і ядучо-кольорового пластику біля фігурок Діви Марії та на цвинтарях. Напевно, одним із найбільш негативних впливів на свідомість українців стало плекання абсолютної пасивності та безініціативності щодо своєю подальшої долі. Тобто, латиноамериканське кіно формувало в українців переконання, що єдиним виходом з бідності є диво.
Біла спальня і зачіски від Крістал
Наступним етапом в обсеріалювальні українців стали американські кіноповісті про багатих: «Династія» і «СантаБарбара». Ось тут і відбулася перша зустріч українців з «диким капіталізмом». То нічого, що обидва серіали були про багатих і дуже багатих американців, українські глядачі взялися масово наслідувати стиль життя американських мільйонерів. Українським глядачам вдалося дивовижно легко перескочити від латиноамериканської до американської віртуальної реальності. Тут варто особливо наголосити, що ставши багатими, кіногерої вже американських фільмів не перестали плакати. Просто зникла, така близька українцям латиноамериканська наївність і сентиментальність, натомість додалася мертва хватка акул американського капіталізму.
Попри реальну бідність і розруху, які були характерними для перехідного періоду початку 1990-х, українці кинулися наслідувати у всьому дуже багатих американців. Жінки замовляли розкішні сукні, чоловіки лізли зі шкіри, щоб побудувати величезний власний будинок з колонами, вежками та внутрішніми сходами. Особливим шиком стало облаштування білих спалень, де ніхто не спав, але які потрібні були «на показ», як демонстрація достатку сім’ї. Жінки стали ще більше наслідувати кіно-героїнь, накладаючи на себе все більше непотрібного макіяжу, та замовляючи вибілені пергідролем зачіски а-ля Крістал. До вже існуючої латиноамериканської естетики, додалася ще й американська.
З приходом в українські домівки американських серіалів почали також змінюватися поведінкові моделі. Багато хто, спостерігаючи за суцільними інтригами та обманом на екрані, починав розуміти, що для досягнення успіху підходять усі методи. І знову ж таки, пересічному глядачеві було не до того, щоб задумуватися над тим, наскільки художній кіно-вимисел відповідає реальному життю американців. За кінообразами губилася релігійно-консервативна Америка, її громадянське суспільство та принципи правової держави. Натомість наріжним каменем у сприйнятті життя американців ставали жорстокі інтриги, підступ та прагнення досягнути мети будь-якими методами.
Мєнти, злочинці-романтики, Робін Гуди навиворіт і всяка інша нечисть
Святе місце порожнім не буває. Першою на засилля іноземної кінопродукції відреагувала Росія. Там зберігся основний потенціал не тільки кіновиробництва, але й головні спеціалісти з пропагандистської діяльності. Російські пропагандисти швидко оговталися і почали творити свій новий продукт. Починали із безневинних детективів, де на відміну від «чорнушних» фільмів про страшну кримінальну реальність, стали показувати таких собі простачків у міліцейських погонах та своїх рубаха-хлопців, які ніколи не припиняли війну з криміналітетом. Завданням серіалу «Менти» було показати, що міліція якось бореться з криміналом, але їй всього бракує. Щоб не показувати зрощування правоохоронних органів із злочинним світом, серіалові надали трохи анекдотично-іронічного звучання. Цей сміх мав оберігати глядачів від суворої реальності, яка їх оточувала в повсякденному житті.
З часом російські серіали почали множитися як гриби після дощу. Вони не тільки стали самоокупними, але й почали приносити значні прибутки продуцентам. З приходом до влади в Росії Владіміра Путіна державна пропагандистська машина запрацювала на повну силу. Кремлівські пропагандисти прекрасно усвідомлювали, що за допомогою такої кінопродукції вони зможуть не тільки маніпулювати свідомістю своїх громадян, але й контролювати уми людей на пострадянському просторі.
Російська пропаганда взялася за допомогою кіно-серіалів пояснювати своїм реципієнтам те, як так сталося, що в суспільстві запанували бандити, нема справедливості, хто за це відповідальний і як повернути справедливість.
Перші меседжі послав серіал «Бригада». Головний герой кінострічки мав бути законослухняним громадянином. Відслужив строкову службу в прикордонних військах, повернувся з надією навчитися на вулканолога. Але все пішло шкереберть, бо батьківщину розбестили злії вороги: кохана стала повією, товариші подалися в рекет, а рідним містом заправляє кримінал. Пригадую, коли в спецхрані бібліотеки мені до рук потрапив додатковий том енциклопедії Брокгауза, де були надруковані біографії головних партійних бонз НСДАП. Біографія Адольфа Гітлера починалася словами: «Він хотів стати художником, але…» От і Саша Бєлов не втримався і пішов мстити, сколотивши бандитську бригаду.
«Бригада» став чи не першим російським серіалом, коли на час його трансляції знову почали вимирати вулиці, тепер це стосувалося вже тільки «слов’янських республік» колишнього СРСР. Романтизована подача бандитського розбою не могла пройти безслідно. В містах від Камчатки і до Чопа почали з’являтися підліткові банди, які мріяли стати в майбутньому справжньою бандитською бригадою. Змішання в сюжеті елементів «робінгудизму» і справжнього криміналу дало несподіваний ефект – серіал став одним із найулюбленіших на пострадянському просторі.
А далі в хід пішла важка артилерія. Один за одним посипалися серіали про злочинну романтику, показ яких розтягнувся на ціле десятиріччя. Серед них: «Ментовські війни» (2004-2013), «Вулиці розбитих ліхтарів», «Убойна сила», «Бандитський Петербург» (2000-2007), «Каменська», «Тайни слідства» (2000-2012) та ще без перебільшення десятки інших серіалів. За десять років ці серіали стали невід’ємним атрибутом реальності. Якщо уявити, що деякі з них тривали так довго, що дитина, пішовши в перший клас на початку серіалу, закінчувала школу з виходом на екрани останніх серій. Її правова свідомість громадянина формувалася на серіальних принципах: чия сила – того й правда, справедливості не існує в природі.
Головним завданням цих серіалів було переконати глядачів змиритися з думкою, що кримінальна система непереможна, до неї можна тільки пристосуватися. Поява цих фільмів стала такою собі публічною легітимізацією існуючого беззаконня. Фільми ніби обіцяли, от і ти, якщо візьмеш хабар, вкрадеш, або вчиниш не за законом, то й тобі нічого не буде. Масове серіальне зомбування підштовхувало глядачів до одного висновку – треба змиритися і прийняти бандитські правила гри.
Постійні глядачі російських детективних серіалів мали всі шанси досконально вивчити злочинний жаргон, чудово зорієнтуватися у так званих кримінальних «понятіях». Мало того, що російські серіали перетворилися на специфічні бандитські саги, вони пропонували детальні моделі поведінки в банді, в тюрмі, в «тьорках», правила спілкування з «братанами» і з «лохами». Наскрізною лінією усіх російських серіалів є специфічні правила поведінки керівників з підлеглими, в сфері обслуговування, вдома. Характерною ознакою цих розмов є зверхність начальника, підвищений тон в розмові з підлеглими, вимагання неймовірного, постановка неадекватних завдань. Часто ці розмови переходять на крик. У всьому цьому чітко проглядається стара російська культура відносин між керівництвом і підлеглими. Найгірше, що ці поведінкові моделі дуже легко через серіали переходять у наше повсякденне життя.
Окремі кіногерої, представники кримінального світу, були настільки любовно виписані авторами, що глядач під час перегляду тільки до них й відчував симпатію. Дуже часто сценаристи в пошуках таких романтизованих образів вдавалися до минулого. Так з’явилися серіали: «По імені барон», «Життя і пригоди Мішки Япончика», «Сонька Золота ручка» та інші. Романтизація злочинного світу та виведення певної бандитської традиції мали на меті показати незнищенність цього негативного явища. Змушували зжитися з думкою, що правова держава – це міф.
Проте, зміцнивши свою авторитарну владу, Путін більше не хотів демонструвати безсилля державних органів перед злочинним світом. Новий тренд відразу підхопили спритні сценаристи та режисери. На екрани вийшли серіали, де поруч зі зрощеними з кримінальним світом «ментами» з’явилися принципові борці за справедливість. Щоб більше не сіяти в суспільстві апатію та ще більшу недовіру до правоохоронних органів, з’явилися серіали «Слід» і «Меч». Серіал «Слід» присвячений неіснуючій, видуманій експертно-криміналістичній службі, яка за однією волосинкою здатна знайти злочинця. Зрозуміло, що це банальний переспів американського серіалу. Але, якщо в Америці дійсно існують такі служби, оснащені за останнім словом технічних досягнень, то в Росії нічого подібного нема.
Серіал «Меч» випадає із загального тренду сучасного російського кіновиробництва. Зрозуміло також, чому таких «творів» не може бути багато, оскільки цей серіал пропагує самосуд. Мова йде про групу правоохоронців, колишніх і теперішніх, які в силу обставин почали мститися корумпованим суддям, прокурорам та міліціонерам. В дозованому, майже гомеопатичному вигляді, цей серіал був допущений на екрани, але, зрозуміло, що продовження не буде. Бо продовження може спонукати громадян Росії до вчинення самосуду.
Український слід кримінальних серіалів
Описані російські серіали заполонили майже весь ефірний час українських каналів. Окремі з них умудряються протягом дня, з перервами на рекламу, показати усі серії. Багато фільмів знімається в Україні, бо тут дешевше. Часто в них знімаються українські актори. Попри таку тісну співпрацю та розрахунок на широку українську аудиторію, більшість серіалів містять масу антиукраїнських стереотипів і кліше, а то й відвертих випадів.
В серіалі «Глухар» коханою одного з головних героїв є повія-українка. Фільм без будь-яких куртуазностей пропагує переконання, що українки в Москві – це виключно повії. Що українські чоловіки в Росії – це виключно заробітчани, при чому малоосвічені, некультурні, хитрі і підступні. В багатьох серіалах негативні персонажі наділені українськими прізвищами. Наприклад, в одному серіалі маніяк і злочинець називався Ющенко. Чи варто уточнювати, що серіал знімався під час президентства Віктора Ющенка? Злодії, підступні зрадники та вбивці, як правило, мають в російських серіалах українські прізвища, розмовляють ламаною українською мовою. У них підла душа і вони відразу пасують перед потужними і цілісними російськими натурами, починають до них примазуватися, придобрюватися і готові продати рідну матір, але щоб вибратися з несподіваних тарапатів.
Найбільше таких образів українця є в російських історичних серіалах та фільмах про війну в «гарячих точках». Проте, це тема для вже наступної статті.
Замість висновків. Нове керівництво України подбало про те, щоб зупинити хвилю брудної антиукраїнської пропаганди, яка ллється з російських державних каналів, рекомендувавши вимкнути їх ретрансляцію в кабельних мережах. Проте, на всіх українських комерційних каналах, на яких в кутику красується синьо-жовтий прапор і напис «Єдина країна. Единая страна» транслюється і надалі російський кримінальний бруд. Цей бруд продовжує засмічувати голови українських громадян і утверджує в думці, що ми й надалі «Единая криминальная страна».