У назві немає помилки, – це не повтор одного слова (як сприймає комп’ютерний «редактор»), хоча й тавтологія випукла. Це щось схоже на назву вокально-інструментального ансамблю «Duran Duran» або чаю «бора бора».
Мається на увазі, що це критика (дія) критика (людини). Можна було б сюжет назвати «Критика літературного критика» або ж «Літературна критика літературного критика» (щось на зразок назви розділу рецензій на літературознавчі книжки «Література про літературу про літературу» з мого 50-аркушного тому «Дикі думи»). Простіше було б висловитися «Критика Барана», в сенсі – критика (що) Барана (кого). На якихось асоціативно-звукових рівнях вискакує назва давньоірландської поеми «Плавання Брана, сина Кебала», тож і сюжет міг би називатися «Критика Барана Євгена, сина Михайла». Але Лайза Мінеллі наспівує «Нью-Йорк, Нью-Йорк», тож хай буде «Критика критика».
Власне, ідеться про критику самого критика, а не його літературної критики. Адже книжка Євгена Барана «Дев’яності навиворіт» не є літературно-критичною, а презентує його особу. Тобто автор презентує себе в мемуарному ключі, залучаючи літературні факти та персоналії, критичні алюзії та інтерпретації, літературознавчі припущення і визначення. Щоб розібратися у цьому, треба, звичайно ж, прочитати саму книжку, що я й зробив не без задоволення. Можна було б висловити якісь судження стосовно прочитаного, та в цьому сюжеті критика майже обмежуватиметься рефлексією на зображення власної персони.
В історико-літературному плані цікавою видається така історія. Євген Баран пише, що «приязних стосунків між нами не склалося», і це «тягнулося ще зі студентських часів, коли ми з Іваном конфліктували через одну студентку з Рахова, Світлану Криницю». Баранові здавалося, що саме як син «привілейованих батьків» я «дозволяв собі дуже вільну поведінку». Про якусь «привілейованість» моїх батьків годі й говорити, але хлопчині з Джурова всі письменники, мабуть, здавалися «привілейованими». Та зараз не про це. Далі Баран подає один приклад: «Одного разу на колгоспній практиці добре підпилий він [себто Ваш покірний слуга. – І. Л.] встав на ліжку, а спав коло вікна, і справив нужду прямо у вікно». Мабуть, таки малу нужду, та й це цілком можливо, адже чого тільки не бувало замолоду. А історія сталася ось яка, – наводжу її версію у викладі Євгена Барана: «Перебуваючи в колгоспі на збиранні хмелю в Бродівському районі, се була осінь 1981-го [вересень 1982-го, я був після першого курсу, а він після третього. – І. Л.], ми серйозно зчепилися через рахівську білявку, яка нібито симпатизувала мені, а потім віддала перевагу Іванові. Увечері добре підпилий Іван кинув у мене порожню склянку з такою силою, що вона розбилася, й прокоментував: "Гляньте, то не людина, то стовп". Я нарізав хліб на кухні великим ножем, і як стояв, так і пішов із тим ножем на Івана. Зчинився галас, крик, я розвернувся і закрився на кухні». Далі мемуарист додає: «Після цього випадку Лучук, коли заходилося про мене, казав, що Баран хотів його зарізати». Так, я про цю історію деколи розповідав, навіть у присутності самого Барана (за його ж свідченням, це було принаймні в гостях у Петра Ляшкевича), але лише кілька разів. Наприклад, коли восени 2005 року я мав презентацію своєї поетичної збірки «Трохи білого світу» в івано-франківському клубі «Химера», то хтось зі студентської молоді під час зустрічі запитав, чи насправді Євген Баран хотів мене колись зарізати? При тій нагоді я розповів свою версію цього епічного епізоду, яку тут сконденсую до мінімуму-мініморуму. Так-от, це було у вересні 1982 року (як уже підправлено) під час третього трудового семестру в селі Сиданівка під Бродами. Ми там збирали хміль для військово-промислового комплексу, або ж для пивоваріння. Щоправда, я хмелю таки не збирав, бо працював на «блатніших» роботах – на хмелеобробному комбайні, на млині, на бурякових кагатах тощо. Баран теж мав «блатну» роботу – на кухні. Я справді симпатизував Світлані Криниці, але альянсу в нас не вийшло. При тому ж був і залишився також Баран. Але Світлана начебто краще до мене ставилася, зокрема, носила мені загорнуті в рушники гарячі обіди на млин чи на кагати – зрідка, звичайно. І от одного вечора я справді трохи підпив і сиджу собі на колоді біля кухні, вхмеліваю, навіть трішки мене канудило, тож Криниця принесла мені кухоль води, але води я пити не став, а вихлюпнув її позад себе, якраз на Барана, який стояв за мною, пантрував. Можливо, я зробив то навмисно, – точно не пригадую, але от Женя точно кинувся на мене з ножем. До різанини чи лише бійки не дійшло, бо нас розійняли. От і все.
Тут я підсунув історико-літературний план, бо, можливо, просунутим абітурієнтам чи студентам вищих гуманітарних закладів у тестах незалежного оцінювання чи модулях пропонуватимуть питання: «Хто кого на початку 1980-х років хотів зарізати – Євген Баран Івана Лучука чи навпаки?», – із двома можливими варіантами відповіді. Евентуальність помилки у відповіді на це питання для грядущих інтелектуалів матиме шанси п’ятдесят на п’ятдесят.
Варто відзначити виняткову щирість автора у цій книжці. Мемуарний стиль є абсолютно прийнятним в есеїстиці, а деколи навіть і бажаним, також у літературній критиці. На такому стику критичного літературознавства й одвертих спогадів викрешуються цікаві твори. Коли автор оголює себе, як зробив це Євген Баран в есеїстичній книжці «Дев’яності навиворіт» (до слова, таке «оголення» часто собі дозволяє і Юрій Андрухович, хоча б у «Таємниці» чи «Лексиконі інтимних міст», та й деякі інші автори), – то це свідчить про його письменницьку сміливість, критичну відвагу, мемуарну безстрашність. Проте такі речі не позбавлені певної чи навіть випуклої упередженості, – але ж кожен суверенний автор має священне право на свою авторську упередженість, бо це вмотивовано його індивідуальністю. А індивідуальність є наріжним каменем художньої творчості.
Баран Є. Дев’яності навиворіт : есе / Євген Баран. – Івано-Франківськ : Видавець Супрун В. П., 2011. – 172 с.