Памʼятаєте, у перемоги багато батьків, а поразка – сирота. На ранок 24 лютого Україна стала свого роду сиротою для своїх донедавна численних родичів. Припинилися заяви «опозиції», зникли з горизонту патентовані рятівники нації і навіть кудись пропали ті, хто звинувачував президента Зеленського та його команду в проросійськості. Очікуючи швидкої поразки України, записні патріоти затаїлися й задумалися над варіантами порятунку себе і своїх капіталів. Бо це для них справа першочергова. Загроза збройного завоювання України їх не тішила. Ризики були гігантськими. З Путіним не всі домовилися б.
Хоча ще зовсім недавно вони з ним тісно співпрацювали, піддаючи президента Зеленського нищівній і безпідставній критиці. Готували переворот і планували усунути Зеленського від влади. Але як тільки стало зрозуміло, що Україна вистоїть і дасть відсіч ворогу, традиційні «прилипали», критики і контролери знову вишикувалися у стрункі ряди й розпочали атаку на українську владу. Саме про те, хто ці люди, яка їхня остаточна мета і якими засобами й методами вони працюють, і йтиметься у цій статті.
З часу президентської виборчої кампанії Володимир Зеленський став найбільшим ворогом тих, що згодом стали називати себе «національною опозицією». Вони змушені були себе так іменувати тому, що опозицією до Зеленського оголосила себе й прокремлівська ОПЗЖ. Відокремитися потрібно було хоча б формально, бо ідейна і стратегічна єдність з ворогами України була вражаючою. Зрозуміло, що монобільшість президентської сили в парламенті не давала «опозиції» сильно нашкодити курсу Володимира Зеленського. Але факт, що в «опозиційному» таборі опинилася ледве не вся культурна та інтелектуальна еліта України, спікери громадянського суспільства, різноманітні активісти та розкручені експерти, творив видимість чужорідності та тимчасовості влади Зеленського. Змушував його постійно оглядатися та дезавуювати різного роду інсинуації, обережно поводитися зі змінами й реформами, щоб остаточно не зруйнувати своєї крихкої позиції.
Крихкість позиції Зеленського полягала в тому, що ледве не весь управлінський апарат не був лояльним до нього. На прокуратуру, суди, МВС, Нацгвардію, військо надії було мало. Основний медійний ресурс перебував у руках олігархів та в прямому розпорядженні агентів Росії. Зеленському довелося робити ставку то на одного, то на іншого олігарха, по черзі використовуючи їхній ресурс. Йому доводилося лавірувати з олігархічними депутатськими групами і боротися з перекупом олігархами депутатів його фракції. До всього додавалася постійна загроза вуличних протестів, щедро інспірованих «опозицією».
Зеленський змушений був відбиватися на всіх напрямах. Доводити, що він не ворог і не зрадник України. Доказувати свій патріотизм так, щоб не втратити підтримки електорату на сході і півдні країни. І весь час рука об руку проти нього працювали партія «Європейська Солідарність», Опозиційна платформа за життя і Росія. Їхня риторика була таким собі пінг-понгом на піддавки, щоб знищити рейтинг Зеленського, позбавити його електоральної бази. Хоча заяви ПЄС, Порошенка та його «прикормлених» експертів й активістів про зраду Зеленського ні разу не підтвердилися, ті ж люди й зараз безпідставно його атакують. Якщо зібрати до купи увесь «зрадницький» мотлох, який вони спродукували, то стане зрозумілим, що їм і тоді, і тепер ідеться тільки про реванш.
Якщо раніше подібні спроби реваншу, хоч і проводилися підлими та непристойними методами, все ж відбувалися в рамках певного політичного поля, то в умовах війни вони розкривають справжню суть і бажання старих корумпованих еліт. Бо критикують Зеленського ті самі «специ» і за тими ж надуманими підставами. Збити рейтинг і повалити чинного президента хочуть ті самі політичні сили. Це ті ж люди, правда, дехто вже сидить під арештом, як, наприклад, Медведчук, які готували восени минулого року переворот. Які проводили таємні наради щодо організації дострокових парламентських виборів і того, як найбільше обмежити владу президента. Виявилось, що вони наполегливо розхитували ситуацію в країні напередодні нападу Росії на Україну. Що беззаперечно тягне на державний злочин. Тому справа осіннього перевороту має бути обовʼязково розслідувана, а учасники і причетні до заколоту – покарані.
Серед тих, хто працював на невідворотність війни, багато таких, хто якщо й не координував свої дії з Росією, то принаймні переконував Путіна в катастрофічному падінні рейтингу Зеленського. Демонстрував слабкість української влади і неспроможність організувати спротив. Поширював чутки, що Зеленського у Збройних силах України щонайменше не поважають. Що Зеленський не рівня західним політикам і з ним ніхто не захоче мати справу. Говорили про те, що ЗСУ не модернізовані. Також говорили про відсутність мотивації в українських воїнів боронити «таку Україну».
Всі ці особи мають свої конкретні прізвища. Відомі також їхні роль, функції і завдання. Відомий також масштаб завданої ними шкоди. Серед іншого те, що Путін наважився на повномасштабну війну проти України. Більшість з них – це звичайна обслуга і штабні заробітчани. Багато впійманих на марнославстві. Але є й свідомі агенти зі званнями і погонами. При сучасній цифровій фіксації інформації досить легко відтворити їхню підривну діяльність. Цих людей треба покарати, принаймні позбавити права працювати в медіа за тим самим принципом, за яким було заборонено будь-яку діяльність пропагандистам з відомства Ґьобельса. І це не буде полювання на відьом.
Доведеться прийняти також нові закони, щоб запобігти повторенню руйнівних впливів на подальшу історичну політику та комеморативні практики таких політиків, як депутат від ПЄСу Володимир Вʼятрович та відданий зброєносець цієї політичної сили Віталій Гайдукевич. Як журналіст Вахтанг Кіпіані. Треба детально проаналізувати «творчість» Віталія Портникова, Тараса Березовця, Тараса Чорновола, Софії Федини, Олександра Бригінця. Показати в ретроспективі їхні «передбачення», «аналіз» та «страшилки» й порівняти з тим, що насправді відбулося.
Пора покінчити з партійним телебаченням, яке під виглядом інформаційного плюралізму підступно проштовхує свою недолугу пропаганду, яка часто зовсім не перетинається з дійсністю. Роботу з очищення інформаційного простору від партійного телебачення треба обовʼязково продовжити. І зробити це так, як вчинили з ворожими каналами Медведчука: ZiK, NewsOne та 112 Україна. Бо хоча ефект від партійної пропаганди на каналах «непорошенка» не значний, суспільству треба донести, що це критика не заради верховенства демократії і плюралізму думок в Україні. А що це немічні партійні спроби примазатися до успіху і відкусити хоч щось для себе. Що це критика з конкретним партійним підтекстом.
Можна було б дати спокій інформаційній челяді Порошенка. Залишити її на поталу тим, хто сліпо їй вірить і не перестане цього робити. Залишити їх в межах одного замкнутого харчового ланцюжка. Напевно, так і буде. Але людям треба пояснити вже, що ця критика нічого спільного з демократією і свободою слова не має. Що блюзнірські «вболівання» порошенківської інформаційної свити за долю заблокованих мешканців Маріуполя, за вивід цивільних, за майбутнє військових на «Азовсталі» – це тільки привід атакувати Зеленського. Атак безпідставних, бо команда президента прикладає гігантських зусиль, зокрема дипломатичних, і таких, щоб не зірвати звільнення людей. Те саме стосується вимог публічно прозвітувати про боєготовність та воєнні поразки (!) наших збройних сил.
Те саме стосується зведення наклепу про нібито корумпованість української влади, про розкрадання зброї, яку Україні надають західні союзники. Усе це для того, щоб приховати гігантську корупцію за часів попередників та хоч якось «замастити» сучасників. Насправді цих критиків дуже легко вивести на чисту воду. Головне – це поставити запитання, а для чого ця критика і яка її мета? Суспільство вже втомилося від дешевих пояснень і прикривань боротьбою за демократію і протидією авторитарним тенденціям у Зеленського. Про це суголосно з українською «опозицією» ще зовсім недавно співала російська пропаганда. Насправді ж критики за всіляку ціну намагаються збити рейтинг Зеленського.
З точку зору поведінки політичних конкурентів, воно нібито й резонно. Але якою ціною! Україна перебуває в стані жахливої війни. Їй вкрай потрібна міжнародна солідарна підтримка, високоточна зброя і фінансова допомога. То як саме можуть допомогти Україні критики, які поширюють фейки про розкрадання зброї, про зраду на Чонгарі, про відсутність взаєморозуміння між Зеленським і Залужним? Якщо придивитися, то саме це прагне «донести» до Заходу і Росія. Хоче показати, що позиції Зеленського не такі певні. Що зброю Україні не варто давати, бо її вкрадуть. Хай як дивно, але разом з Росією стараються і прихильники «опозиції».
Проте караван уже пішов. Захід повірив в Україну. Сталося це завдяки команді Зеленського. Україна своєю самовідданою боротьбою, безстрашними діями ЗСУ та згуртованістю громадянського суспільства продемонструвала світові нову якість, яка стане новим взірцем для наслідування. А критикам, особливо тим, які сподіваються знову щось «намародерити», не позаздриш. Їхні патрони перетворилися на гротескних персонажів, які незабаром постануть перед судом. Після суду, але вже перед людьми, доведеться відповідати й штатним та добровільним пропагандистам попереднього режиму. Як і самопроголошеним контролерам, які зробили статки і карʼєру на імітації контролю за владою з боку громадянського суспільства. Доведеться відверто поговорити про критиків та контролерів родом з минулого.
Варто сказати, що питання контролю за владою з боку медіа, громадських організацій та різноманітних активістів після перемоги буде одним з найважливіших. Бо не можуть залишатися провідними медійниками в оновленій країні Наташа Влащенко, Дмитро Гордон, Віталій Портников та Матвій Ганапольський. Звичайно, вони й надалі планують надавати послуги олігархам, заможним політикам та лобістським групам. Вони переконуватимуть, що здатні зробити неймовірне – забезпечити своїм спонсорам можливість залишитися у владі. Хоча це марна справа, бо нема зараз такої сили, яка могла б позмагатися зі справжніми рятівниками України.
Не можуть далі фігурувати як громадські контролери особи, які разом з колишньою владою провалили реформи правоохоронних органів, суду, прокуратури. Вихолостили нові антикорупційні інституції. Вони себе вже показали. Настав час інших. І такими контролерами влади мають стати ті, що пройшли горнило війни. Ця війна покладе край фейковим активістам, котрі, по суті, займалися рекетирством. Виявить самозванців і виведе їх на чисту воду. Покаже інтелектуальну неміч багатьох публічних інтелектуалів та відсутність твердих моральних принципів у так званих моральних авторитетів. Одне слово, Україну чекають величезні зміни. А з ними зʼявляться й справжні критики та контролери.