Коли до звинувачень Юлії Тимошенко вирішили додати ще й участь у вбивстві Євгена Щербаня, прогресивна громадськість (особливо її депутатська частина) зраділа. Нарешті в опозиції з’явився «козир» проти влади: мовляв, дивіться, які вони нелюди, хочуть на нещасну жінку ще й «мокруху повісити».
До того ж, під час розкопування справи майже 20-річної давності почали спливати кримінальні подробиці з життя самих регіоналів. Не скористатися такою нагодою було просто неможливо. І ось вже у відомих журналістів набираються пухленькі «міліцейські папочки», в яких фігурують прізвища топ-персон Партії регіонів, а речники опозиції звинувачують у вбивстві Щербаня самих «донецьких».
Здається, авторитет влади руйнується просто на очах і в 2015-му «регіоналам» вже нічого не світить. Принаймні, так хотілося б вважати опозиції. Втім, ця метушня дуже нагадує передвиборчу кампанію 2004-го, коли Януковича розраховували «поховати», педалюючи тему його кримінального минулого. Але розрахунок не справдився і довелося збирати Майдан. Схоже, що і в 2015-му ця стратегія виявиться провальною. І ось чому.
Справа в тому, що пересічний українець сприймає кримінальні сенсації з життя політичної еліти набагато спокійніше, ніж вважають у партійних штабах опозиції. Злочини як такі давно вже нікого не шокують: співвітчизник дивиться кримінальну хроніку по ТБ, сьорбаючи чай і позіхаючи. Аби вразити суспільство, садисти з Миколаєва мусили колективно зґвалтувати, спробувати задушити і спалити живцем Оксану Макар, а журналісти – на всю країну транслювати її страждання. Пересічну ж «битовуху» українці взагалі не помічають, не кажучи вже про «безкровні» злочини, такі як корупція або махінації з власністю.
Така байдужість – не безпричинна. Не останню роль в криміналізації суспільства відіграє українська судова система: у 2011-му Україна увійшла в топ-10 (з 217-ти) країн за питомою кількістю ув’язнених. У нас цей показник становив 334 ув’язнених на 100 тис. населення, тоді як у якійсь Франції чи Німеччині – 96 та 88 на 100 тис. відповідно. Зрозуміло, що випускники тюремних «університетів», повертаючись додому, нерідко приносять тюремну «науку» на життя по інший бік ґрат. Для тих, хто дивиться на світ крізь призму «понять», кримінальне минуле донецького клану – лише свідчення звитяги «біло-блакитних». Втім, це лише вершечок айсберга.
Відверто кажучи, чи не більшість українців так чи інакше пов’язана з кримінальними практиками, адже злочин – не лише убивство, пограбування чи «розпил» державних коштів в особливо великих масштабах. Співробітник ДАІ, лікар або викладач ВНЗ, які беруть хабара, є так само злочинцями, як і Янукович взірця 1970-х. Також злочинцями є українці, які ці хабарі дають, «підкрадають» на робочому місці, ухиляються від сплати податків, виплачують своїм робітникам зарплатню «у конверті» і т.д. Та навіть банальна вулична бійка чи розпиття пива «на районі» вже передбачають певну міру покарання. Деякі кримінальні практики вже давно рутинізувалися, тобто перетворились на невід’ємний елемент повсякденного життя. Тому викладачі, співробітники ДАІ чи міліціянти-патрульні, з якими не можна «домовитися», викликають у пересічного українця почуття на межі подиву, страху і ненависті.
Звісно, українці усвідомлюють, наскільки глибоко в’ївся у суспільне життя кримінал. Але це не завжди сприймають як щось погане. По-перше, в Україні вже давно не функціонують легальні соціальні ліфти – законних засобів суттєво підвищити свій соціальний статус і добробут просто немає. Тому люди, які використовують «альтернативні» (тобто нелегальні) шляхи, постають такими собі звитяжцями, які вміють ловити за хвіст долю і не «прогинаються» під обставини. Саме тому кримінальний світ має чималу привабливість для обивателя – і винуваті в цьому зовсім не виконавці блатного шансону. Абсолютна недовіра до державних інститутів і надзвичайна слабкість громадянського суспільства штовхають українців на пошуки сили у злочинній субкультурі. Попри жорстокість тамтешніх законів, кастовий поділ і потреба ризикувати життям і свободою, криміналітет краще задовольняє вимоги часу, ніж запліснявіла держбюрократія чи рахітичний «третій сектор».
По-друге, будь-яка помітна діяльність в Україні так чи інакше пов’язана з кримінальними практиками – бізнес, торгівля, виробництво і т.д. Тому дії за межами закону сприймаються як вимушені. «Не ми такі, життя таке» ‒кажуть в народі, перефразовуючи марксистську аксіому про буття, що визначає свідомість. Тож дізнавшись, що якийсь політик 20 років тому «замовив» якогось бізнесмена, співвітчизник максимум знизає плечима. Ніхто не падатиме непритомним і на мітинг не побіжить. Пересічний українець був би радий жити і при бандитах, аби ті «й самі жили, й іншим жити давали».
Про таких напівміфічних персонажів з далеких 1990-х ходять легенди. Приміром, в Луганську саме таким пам’ятають авторитета «Доброслава», у Львові – «Завіню», в Івано-Франківську – «Сюсю». Мабуть, у кожному українському місті є свій легендарний «добрий бандит». Причетність до кримінального світу як така давно вже не є чимось осудним, особливо коли йдеться про «дела давно минувших дней». Як то кажуть, з ким не буває…
Побачити українців такими, які вони є, важко. Особливо для національно-демократичної інтелігенції. Набагато легше приписувати народу всілякі чесноти, а осердям суспільного зла вважати «бандитський режим» – цю доріжку натоптали ще хлопомани ХІХ ст. Зрештою, це стосується і політичних вождів, яким простіше повторювати мантри про диктатуру закону, верховенство права та священну війну з криміналом, аніж знайти слова, зрозумілі реальним людям, а не абстрактному «електорату». Але допоки демократи будуть орієнтуватися на якийсь уявний народ – і демократія у нас буде теж уявна.