Перше, що викликає подив, – це вихідний догмат Мостової про «богообраність» журналістики. Звідси, як на мене, починаються серйозні проблеми ідентичності цієї давньої професії.
Витяги з виступу заступниці головного редактора «Дзеркала тижня» Юлії Мостової під час семінару у Львові, хоч і мають фрагментарний характер, проте здаються чи не найвичерпнішим діагнозом катастрофічного становища української журналістики.Ба більше: деякі фрази пані Мостової можна було б викарбувати на кам’яних скрижалях – настільки її погляди відверті, а слова чесні. Втім, набагато ціннішим шляхом інтерпретації її висловлювань, на мою думку, могло би бути не їхнє некритичне сприйняття як цитатника (в українській мові є більш влучне поняття для такого штибу повідомлень – «правильник»), а як приводу для дискусії.
Перше, що викликає подив, – це вихідний догмат Мостової про «богообраність» журналістики. Звідси, як на мене, починаються серйозні проблеми ідентичності цієї давньої професії. З одного боку, існує висока місія, що її журналіст покликаний виконувати будь-що (навіть ціною зламаних ребер і відтятої голови) задля інформування суспільства. Він мусить ногою відчиняти двері кабінетів влади. Він мусить виводити на чисту воду корупціонерів і сміливо викривати тіньові схеми. Для цього йому потрібна трибуна, однодумці, добрі зв’язки, розуміючий головний редактор тощо.
З другого ж боку, журналіст – особа реальна і збіса конкретна, а тому беззахисна перед багатьма спокусами й загрозами цього світу. Пані Мостова малює нам образ журналіста ідеального в умовах недорозвиненого громадянського суспільства і корумпованого політикуму, висуваючи неможливі професійні вимоги. Її ідеалізм, здавалося б, має реальне підґрунтя, адже політичний блок її видання міг правити за приклад такої «богообраної» журналістики. Якби не одна обставина: інсайдерська журналістика українського зразка неможлива без зрощення з політикою. Приблизно такого ж небажаного у своїй суті, як зрощення політики та бізнесу. Точніше, в цьому випадку журналістика й перетворюється на чистий бізнес. Хто кому і коли зізнається, яку ціну платить журналіст за витік або злив інформації? І чому один журналіст «богообраний» отримати ексклюзив із перших рук, а другий – ні? Невже це питання професійних якостей і сумління? Ні, аж ніяк.
Пані Мостова не каже про необхідність створення ситуації, коли «інформація для всіх», прозора і доступна – це вихідна норма, а не звитяжний подвиг журналістської одиниці, яка володіє винятковою здатністю знайти потрібні зв’язки задля шляхетної мети інформування суспільства. Така журналістика ніколи не буде чесною, тому що volens nolens журналіст і політик стають членами одного клубу, де, висловлюючись метафорично, вони разом п’ють каву, грають у гольф і дають пожертви на сиротинці. Тому, як на мене, не варто змішувати теорію із практикою лише заради ефекту і прихованої самореклами. Адже Бог створив журналістів різними – так само, як і всіх людей. Чи вищий журналіст-інсайдер перед лицем суспільства від журналіста-аутсайдера, що отримує інформацію з других і третіх рук? Чи не головне питання в тому, яким чином потім цієї інформацією скористатись і – головне – як її проінтерпретувати?
Юлія Мостова риторично запитує: «Де серйозні аналітичні статті, де серйозні розслідування? Хто пише про те, як відбувається відмивання грошей «Нафтогазу», як відбувається це на залізниці, митниці, під час повернення ПДВ?». Мабуть, ці питання цілком резонні, але ставить вона їх так, ніби сама знає на них чіткі відповіді. Не я – ім’ярек, який до великої журналістики не має жодного стосунку, а вона, журналістка з великої літери, знає як відмивають гроші в «Нафтогазі» і як повертають ПДВ. Знає, але чекає цих розслідувань від когось іншого. Либонь, від учасників семінару. Бо я, наприклад, про всі ці виразки суспільства – ні сном, ні духом, тому що ці серйозні розслідування неминуче призвели б як не до гучних кримінальних справ, то до відставок конкретних чиновників. А так – ні розслідувань, ні відставок. Хіба має право журналіст-інсайдер замовчувати такі речі? Чи й у його випадку крізь ідеальний обрис «богообраного» прозирає тінь реальної особи з плоті й крові, якій можуть спалити хату? – питання також цілком риторичні.
Журналістку переповнює пристрасне бажання щось змінити у професії, посіяти зерна всезагальної відповідальності й знайти винних. Це, безперечно, річ шляхетна. Так само симпатичним є й самовикривальний патос – «це ми навчили», «це ми привчили» наших громадян до ганебних і неправильних речей. Мостова видає простий рецепт: «винні всі». Це той вихідний пункт, від якого ми маємо почати великі зміни в собі і світі навколо. Однак, на мою думку, проблема в тому, що у природі не існує ні богообраних професій, ні богообраних людей, ні богообраних суспільств. Це також варто прийняти як постулат і припинити тішити себе ілюзіями, мовляв, по наших гордих кістках прийде нове покоління чесних і гідних журналістів, які відкриють і викриють, які будуть з ще більшим нахабством відчиняти ногами двері чиновницьких кабінетів у пошуках гарячих новин.
На мою думку, криза журналістської професії та ідентичності журналіста – це всього лише продовження і породження суспільної кризи. Бо не може журналіст бути кришталево чесним у ситуації, коли чесними не можуть бути всі громадяни цієї країни. Ці речі, на жаль, є діалектичними. Варто, мабуть, визнати, що журналістика в цій країні –– це наразі лише бізнес, а не чин богообраних істот. Або, як писав Владімір Лєнін: «Жити в суспільстві і бути вільним від суспільства неможливо».