Популярна фраза «криза – це ще й можливість» викликає в більшості сміх. Але попри свою банальність вона дуже точна. Водночас складається враження, що українці роблять усе для того, щоб спростувати її.
Ще в школі нас вчили, що від правильності поставленого запитання залежить якість відповіді. Але ставити правильні запитання ми так і не навчилися. Тому постійно отримуємо неправильні відповіді і не можемо скористатися тими можливостями, які отримуємо. А вони нам випадають часто. Усіх не розглядатимемо, сконцентруємо свою увагу на кількох найважливіших і найгучніших.
Почнімо з найемоційнішого – волонтерство і допомога тим, які потребують. З одного боку, це хороша риса суспільства, коли воно готове об’єднатися і допомогти. А з іншого боку, таке об’єднання в нас відбувається тільки в час великих криз, а так ми закриваємо очі на сотні проблем.
Чотири місяці тому ми кинулись допомагати лікарням, бабусям і малозабезпеченим. Але хіба всі ці проблеми з’явилися з приходом коронавірусу? Ні! Ми просто закривали очі і робитимемо так після. Бо одна річ – емоційно відреагувати в час великої кризи на потребу когось окремого чи цілої групи, а зовсім інша – ставити питання, чому так сталося і що із цим робити у звичайний час.
Допомагаємо лікарням, але не ставимо питання: чому такий стан, чому на третій рік реформи є ще такі проблеми? Просто дали гроші, щось купили й забули до наступної кризи. Навіть не намагаємося розв’язати проблему, а просто гасимо пожежу. Маски чи костюми – це не питання до міністерства, а конкретного керівника лікарні. Фінансування обласних лікарень – це не проблема державного бюджету, а обласного, чи договору з НСЗУ. А значить ми на місцях можемо вимагати і стежити за ефективністю витрачання коштів, але не хочемо. Бо простіше потім дати 10, 100 чи 1000 грн, ніж вимагати ефективної роботи у службовців на місцях. І останні цим вміло користають, заявляючи, що винен у всьому Київ, Кабмін, міністр, але не вони.
Теж саме стосується армії. Гіркий досвід 2014 року нічого не навчив. Замість спитати, де наші податки (звичайно, якщо ви їх платите), куди йдуть гроші з бюджету, ми кидаємося збирати гроші за першим покликом. Ми любимо жертв і самі готові ними стати за першої ж нагоди. Чомусь у суспільства не виникає інстинкту бути сильними й готовими постійно боротися.
Навіть будучи дорослими, і надалі шукаємо свого Робін Гуда. 29 років незалежності, шість президентів, а ми досі очікуємо на того, хто все робитиме замість нас. Фраза Зеленського «вийди звідси розбійник» викликає сміх і підтримку одночасно. Для більшості (і соціологія це засвідчує) з’явилася людина, на яку вони чекали: президент, котрий бореться з «розбійниками».
Нас не цікавить, як влаштовані органи влади в Україні, що є правоохоронна система і судова гілка влади. Нас цікавить Робін Гуд. Такими, на певних етапах, для нас були й інші керівники держави. Про Порошенка люди думали, що він багатий, а значить не буде корупції, він буде ділитися з нами своїм багатством. Янукович – хлопець з народу, який розуміє наші проблеми і допомагатиме; Ющенко – справжній українець, котрий не пограбує власного народу, а допоможе встати з колін; Кучма – керівник, який сам себе зробив, він дасть всім роботу й допоможе заробити. Не було ілюзії тільки щодо Кравчука, він для нас – просто відрижка СРСР. Ми рідко говоримо про інститут президентства і вертикаль влади, ми хочемо мати турботливого керівника. А тому, коли не відчуваємо його турботи, виходимо на протести і робимо революцію на виборах.
Ми втратили відчуття небезпеки. Нас не лякають проблеми й можливі жертви. І така ситуація прийшла не від того, що в нас війна і ми звикли до смерті. А з нашого розуміння життя і суспільного ладу. Жити в ролі жертви простіше. Ти не ухвалюєш важливих рішень, не береш на себе відповідальності, а чекаєш на те, що хтось все зробить за тебе.
Нам постійно кажуть, що в США найкраща чи одна з найкращих медичних систем, і там людям немає за що переживати. Але насправді це не так. Там люди переживають, що захворіють. Тому що, прийшовши хворим до лікаря, ти не отримуєш миттєвої допомоги, а очікуєш на відповідь страхової компанії про те, чи передбачена та чи та процедура твоєю страховкою. Ти розумієш, що не хворіти значно дешевше. Щоразу зайшовши в лікарню, ти можеш роками тратити десятки тисяч доларів на своє лікування, так влаштована система. Лікування – теж бізнес.
У нас все по-іншому. Ми знаємо, що відповідальні за наше здоров’я чомусь лікар та міністр. Вони мають дбати про те, щоб дитина їла менше цукру, а дорослий – менше жирного. Саме тут криється така любов українців до Уляни Супрун. Вона дбала про нас, писала, що можна, а що ні. І ми не приймали рішення усвідомлено, а користувалися її порадами в соцмережах.
І це не стосується тільки окремих людей, а й цілих процесів, зокрема у бізнесі. Там також є люди, які мають таке ж бачення ситуації. Дарма, що вони мають свій бізнес, повинні бути відповідальні за інших людей та контролювати процеси. Вони постійні жертви. Часто це правда, особливо у 2010–2013 роках. Але за останні 6 років ситуація кардинально змінилася. Якщо ти працюєш легально, усе «біле», то й «зачепити» тебе немає за що. Проте не все так просто.
Мати десятки чи сотні ФОПів для обслуговування своїх закладів, платити тільки мінімальну зарплату офіційно – це також ведення бізнесу не зовсім чесно. Але криза показала, що тепер це може вилізти боком там, де й не чекали. Держава готова підтримати бізнес і ФОПів, але кого і чого підтримувати. Вони ж не можуть показати, що платили більші заробітні плати, що мали більші витрати на працівників. Офіційно все було на мінімумі. Та й самі працівники були не проти отримувати офіційно 4800 грн і ще 10 тис. у конверті. Це ж так зручно, і податків менше платити треба. Але два місяці карантину вони отримували саме офіційну заробітну плату, а ось у конверті вже нічого не давали. Кому поскаржитися? І що робити? Бажання ховати свої кошти від держави, бо та нібито «здирає з нас останнє» призвело до того, що коли потрібна підтримка, від держави ви її не отримуєте.
Після кризи українці мають поставити собі три запитання: 1) Чи готовий я бути відповідальним за себе? 2) Чи готовий впливати на систему (місцеві вибори вже зовсім скоро)? 3) Чи готовий я на суспільний договір з державою?
Останнє найважливіше. Багато процесів можна бюрократизувати і затягнути. Але важливе сприйняття суспільством процесів, що відбуваються. Нам пора усвідомити, що будь-які наші дії матимуть результат і наслідок для нас. Вступати в конфлікт з державою – це воювати зі собою. Якщо ви платите податки, не робите зі себе «жертву системи», то можете вимагати для себе фінансової допомоги в майбутньому, захисту від військової агресії та гарантії надання ефективної допомоги. Але якщо ви не вважаєте, що комусь щось винні, що можете чинити, як заманеться, то не повинні «плакатись», коли, потрапивши в роль жертви, не отримаєте підтримки, безпеки й гарантій. Вам тоді знову будуть потрібні волонтери, які гасять пожежу, і лідери, котрі вказуватимуть, що їсти та робити.