Колись був дуже популярний радянський анекдот зі серії анекдотів про «товариша старшину»:
- Товаришу старшина, а крокодили літають?
- Звісно ні, а хто тобі таку дурницю сказав?
- Товариш полковник.
- Ну… взагалі літають, але дуже низько.
Вельми погано, що більшість людства вірить політичним авторитетам-популістам, і якщо «товариш полковник» сказав якусь дурницю, то люди це здебільшого сприймають як неспростовну істину. А самі популісти – політики чи публічні особи за жодних обставин не відмовляються від своїх усталених, зацементованих, канонізованих ідей, якими б абсурдними вони не були, і це власне є звичним трендом політичного і загалом публічного життя. Визнати якусь свою помилку – явище майже небачене на політичному Олімпі.
Хтось із біографів Дональда Трампа розповідав, що в молоді роки цього вкрай яскравого і екстравагантного політика напучував якийсь досвідчений адвокат, аби той завжди, якщо це для нього вигідно, заперечував усе, навіть те, що Земля кругла і обертається навколо Сонця, а натомість упевнено й ствердно з дуже розумним виглядом проголошував несусвітні нісенітниці для тієї ж своєї вигоди.
Трамп, як бачимо, виявився чудовим учнем цього адвоката: «Я сонцесяйний і геніальний Трамп! Мене люблять усі – дорослі, старі, діти, навіть немовлята, мене люблять всі жінки – домогосподині, хатні робітниці і навіть одна жінка зубний технік… Я виграв вибори 2020 року, але їх сфальшували демократи, я виграв всі 42 суди щодо фальшування виборів демократами, Що? Це вони виграли ці суди? Це повна брехня, виграв я, не читайте лівацької преси, це все фальшують ліваки, лівацькі елементи. Ніякого штурму Капітолію не було. Що, був? Це його штурмували демократи, ліваки, це вони вбили п’ятьох людей. Якщо б 2014 року президентом США був не цей слабкий інфантильний лівак Обама, а я, то Путін би не наважився окупувати Крим. Під час мого президенства Путін не наважувався на повномасштабне вторгнення в Україну, щойно до влади прийшов цей підстаркуватий лівак Байден, Росія напала на Україну. Якщо б я був президентом 2021 року, США не вивели б військ з Афганістану, якщо б я зараз був президентом, ХАМАС би не наважився напасти на Ізраїль. Кажете, бунт Джорджа Флойда був за мого президенства, але якщо б на моєму місці була ця лівацька особа Гіларі Клінтон, то сьогодні Америки не існувало б взагалі. Я нікого ніколи не ґвалтував, я справно платив усі податки, я відповідально поводився з усіма секретними документами Білого Дому, я нікого не змушував у Джорджії фальшувати результати виборів на свою користь, це все на мене наклепи лівих, ліваків, лівих екстремістів. Якщо я знову стану президентом Америки, я за 24 години припиню війну в Україні. Невже хтось хоч на дещицю має у цьому сумнів? Ви кажете, Орбан не президент Туреччини, хто вам сказав цю маячню? Якщо я, сонцесяйний і непогрішний Трамп сказав, що Орбан президент Туреччини, то він і є президент Туреччини. Просто Ердоган його запросив у порядку обміну правих президентів, які мене підтримують, на рік правити у Туреччині, а наступного року Ердоган на рік стане президентом Угорщини. Угорщина не має спільного кордону з Росією? І ви вірите в цю лівацьку нісенітницю? Роберт Фіцо, який мене підтримує, оголосив кілометрову смугу території Словаччини від кордону з Угорщиною до кордону з Польщею територією РФ, а лідер польських перевізників мій друг Рафал Меклер наказав своїм водіям оточити і перекрити вантажівками кілометрову смугу від кордону зі Словаччиною до кордону з Білоруссю і також оголосив її територією РФ, а Білорусь у складі союзної держави з Росією власне і є територію РФ. І після цього ви будете вірити у лівацькі вигадки, що я брешу, і Угорщина не межує з Росією?..»
Якщо у цій імпровізованій промові Трампа, які він виголошує десятками й сотнями всюди і з будь-якого приводу, і є якісь перебільшення, то їх зовсім небагато. Прискіпливі американські журналісти підрахували, що, наприклад, 2018 року Трамп збрехав 5689 разів. У середньому це майже 16 разів на день; у 2019 році він висунув 8155 неправдивих тверджень. Це в середньому понад 22 рази на день. А станом на неділю, 19 січня 2020 року, а саме у 1095 день його президентства, кількість брехливих заяв Трампа сягнула 16 241. Тобто загалом він брехав і досі безбожно бреше у своїх виступах десь в середньому кожні 3 хвилини і 15 секунд.
Політики і навіть екс-політики ніколи й нізащо не визнають своїх помилок, згадати хоча б супер респектабельну Ангелу Меркель і її останнє розлоге інтерв’ю, де вона переконує, що у відносинах Німеччини з Росією все робила правильно, і ніякого кровожерливого Путіна вона на дешевому газі для німецьких бюргерів не відгодовувала. Звідки взялася навіжена Росія, яка у центрі Європи вщент знищує школи, дитсадки, лікарні і вбиває десятки тисяч невинних мирних мешканців, хто його знає, а вона, Меркель все робила дуже правильно. Не визнають жодних своїх помилок також Обама, Саркозі, Олланд. Може хтось згадає більше прикладів, але серед українських політиків я пригадую лише двох, які публічно визнали свої помилки. Це Тарас Чорновіл, який щодо своєї діяльності на користь Януковича і Партії Регіонів декілька разів заявляв, що «від цього бруду я не відмиюся до кінця життя», і це екс-прем’єр і міністр оборони Юрій Єхануров.
Насправді важко натрапити на політика, який би колись визнав хоч якусь свою найменшу помилку, хоча б якийсь свій бодай мікроскопічний ґандж. У загальному тренді своєї святості, непомильності, непогрішності, незаплямованості діє й надзвичайно яскрава і харизматична політикиня, науковиця, філологиня Ірина Фаріон. (Йой, перепрошую – не політикиня, а політик, не науковиця, а науковець, не філологиня, а філолог, бо пані Ірина чомусь дуже не любить новомодних фемінітивів, які змусили українську мову засяяти новими незвичними й оригінальними барвами жіночої чарівності і ще далі віддалили її від мови російської).
Принагідно варто було б порадити пані Ірині не вживати жодних російських слів, як вона це деколи любить робити, наприклад таких, як «зброд» чи «насєлєніє», навіть «задля колориту» чи «задля хайпу», чи «задля красного слівця», бо кожне російське слово зараз звучить як лайка, і, до речі, є багато гарних, містких і точних українських слів і висловів, якими можна передати будь-яку думку, не вдаючись до гидотної мови агресора. Також дещо різонуло в одній з її останніх промов те, що треба всюди говорити українською, «не важно, де ти і хто ти». Слово «важно» є у так званому білодідівському зросіяніфікованому Академічному тлумачному словнику української мови, воно також фігурує і в творах української колоніяльної літератури, утім його радше можна вважати архаїзмом. І якщо в українській мові є дві паралельні нормативні форми «важний» і «важливий», то краще надавати перевагу власне тій формі, якої немає в російській мові, як це пані Ірина зробила, коли спочатку вживши форму «безконечно», вчасно виправила її на «нескінченно».
Якщо ж узяти всім відомі останні події щодо конфлікту Ірини Фаріон з азовцями Максимом Жоріним і Богданом Кротевичем а також з її подальшим звільненням, то власне тут напрочуд пасує вислів, який заслуговує на реабілітацію після довгого остракізму, що «не все тут так однозначно». Навряд чи, як декому хочеться, лінгвістична експертиза виявить у висловлюваннях Фаріон щодо українських російськомовних вояків щось несумісне з законами України, радше це залишиться лише справою її моральної відповідальності.
Також і Максиму Жоріну хочеться закинути, що в будь-якому разі не варто було героїчному захисникові України ображати матюками жінку-професора, як і будь-яку іншу жінку. Хоча треба віддати йому належне - він таки визнав, що піддався на провокацію пані Ірини і відповідно вчинив неправильно. Тут хоча б часткове визнання своєї помилки личить Жоріну, позаяк він (принаймні поки що) не політик. Варто також припинити вочевидь сплановану акцію брутального залякування, погроз і приниження пані Ірини численними телефонними дзвінками і листами на її адресу, тому що це, по-перше, низько і негідно, а по-друге, вона не та людина, яку можна цим не те, що зламати, а бодай похитнути.
Тепер щодо студента з Криму, якого пані Ірина начебто віддала до рук ФСБ, публічно оприлюднивши його лист з її підтримкою. Ми можемо висувати будь-які версії стосовно цього листа на електронну пошту пані Ірини, вона ж категорично стверджує, що це була проти неї чергова кремлівська провокація, як і все решта, що їй закидають. Мені особисто здалося, що в цьому листі є трохи награності, проте повторюю, що це лише одна з багатьох версій, і колись згодом ми неодмінно довідаємося, чи цей хлопець насправді щирий патріот України, чи учасник чергової маніпуляції Кремля. Тоді вже будемо або вибачатися, або казати, які ж ми були далекоглядні.
У своєму звичному полум’яному стилі святої непогрішності пані Ірина жорстоко картає і тих декілька сотень студентів, які вийшли під стіни політеху з вимогою її звільнення. Вона стверджує, що ідеологічні переконання цих студентів «виростають з кривавих більшовицьких часів і марксистської облуди. Себто під стінами бандерівської Політехніки відбулася реінкарнація більшовизму… це лівацьке осердя, попередники якого призвели до Голодомору та політичних репресій і найбільших трагедій у ХХ столітті».
Навряд чи студенти, які виступили за її звільнення, є послідовниками тих, хто вчиняв Голодомор і криваві трагедії XX століття, а до того вони ще й щиро прагнуть реінкарнації більшовизму, але ж це пані Ірина у своєму звичному репертуарі викривальниці усіх можливих ворогів України. Утім якщо б студенти політеху насправді бажали звільнення своєї викладачки, для цього є простий, як двері, спосіб – бойкотувати лекції чи семінари Ірини Фаріон. Ось вона приходить на свою лекцію… а авдиторія порожня. Ось і все – більше нічого не треба доводити. Було щось подібне? Не було, інакше була би про це інформація і купа відео. От і робімо висновки.
Загалом пані Ірина вміє боротися за свої ідеали, і це не може не викликати захоплення, вона просто роздирає пазурами і вигризає іклами свою єдину святу й непомильну правду, яку нікому на думку не спаде навіть і на якусь крихту піддати сумніву. За роки своєї політичної і громадської діяльності вона вибудувала красиву, грандіозну, височенну, міцну й непохитну споруду свого іміджу унікального борця за національні інтереси України і головно за українську мову. Але у цій споруді була закладена одна крива й неякісна цегла, яка цю споруду добряче підважує, і закладена була ця цегла рівно десять років тому, коли виявилося, що Ірина Фаріон була членкинею (перепрошую, членом) КПРС.
Хтось скаже, ну і що? І Левко Лук’яненко був членом компартії, і Віктор Ющенко також. До речі, в часи президентської каденції останнього на офіційному сайті Президента України в доволі розлогій біографії Ющенка не було вказано, що він був членом КПРС, ніби це він був членом якогось товариства мисливців чи рибалок, не вартого уваги. Утім, ані Ющенко, ані Лук’яненко ніколи не заперечували свого членства в КПРС. Але хто би не був колись членом комуняцької партії, то найбільше це не личить ідеальній полум’яній націоналістці.
Спочатку, коли з’явилася ця інформація, пані Ірина вперто її заперечувала, коли ж з’ясувалося, що є документальне підтвердження цього факту разом із надзвичайно цікавими подробицями про те, що «будучи членом факультетського КІДу (Клубу інтернаціональної дружби), вона неодноразово проводила бесіди з іноземними громадянами з метою кращого вивчення ними російської мови». Ірина Фаріон чомусь не заперечила цих фактів, таким чином визнавши, що «крокодили не літають, навіть дуже низько». Вочевидь, їй варто би було у своєму звичному стилі оголосити, що це, мовляв, нікчемний фальшивий папірець, сфабрикований проти неї Кремлем, утім незламна віра у свою непохитну святість і впевненість у тому, що навіть її членство в КПРС ані на міліметр не похитне корони чи німба на її голові, зіграли з нею злий жарт.
Її запевнення у тому, що «орлиці перед гієнами не звітують» і те, що вона нібито хотіла «розвалити партію зсередини» були такими нікчемними й сміхотворними, що хотілося запитати пані Ірину, а чи часом її вступ до КПРС не був якоюсь надсекретною операцією крайового проводу ОУН, яка мала бути розсекречена лише через 50 років. Це ж треба до такого додуматися – у Львові 1988 року вступити до компартії! Наслідки зневіри багатьох її шанувальників відбилися на виборах 2014 року і на усіх подальших подіях, коли Ірина Фаріон як чинний політик маргіналізувалася.
Насправді шкода, що її не має серед нинішніх чинних політиків, бо її риторика була б тоді більш зваженою і відповідальною, а її фантастична енергія й величезний обсяг знань у царині української історії, мови, літератури дозволив би плідно працювати над законопроєктами про функціонування української мови та й усіма іншими законами, дотичними до питань національної пам’яті. Тим більше, що зараз у процесі просування України до членства в ЄС над українською мовою нависає загроза з боку позиції Венеційської комісії а також євроінтеграційного проєкту про нацменшини.
Роль Ірини Фаріон, визначаючи свою роль, ще більше ста років тому визначив Іван Франко:
Я ж гавкаю раз в раз, щоби вона (Україна) не спала.
Якщо Франко визначав свою роль українського патріота у «гавканні» та ще й у «гарячці невдержимій», то чому ж ми маємо відмовляти у такій же ролі Ірині Фаріон? Треба, до речі, постійно «гавкати» не тільки пані Ірині і не лише у питаннях мови, а й у багатьох інших важливих питаннях нашого державотворення, «щоби Україна не спала», «а то проспить собі небога до суду Божого страшного!» (Тарас Шевченко).