Цього скандалу було годі уникнути. Історична політика Польщі останніх років балансувала на межі здорового глузду, непрофесіоналізму та етноцентризму. Єдине, що хоч якось виправдовувало її – це боротьба з перекосами в українській актуальній політиці пам’яті з її глорифікацією ОУН та УПА й спробами релятивізувати історію з етнічними чистками проти польського населення Волині. Спроби Українського інституту національної пам’яті «списати» жертви серед цивільного польського населення на «другу українсько-польську війну» наштовхувалися на посутню критику з польського боку. Польська критика недолугої української історичної політики виводила її саму на рівень нормальності та представляла у більш проєвропейському світлі. Складалося враження, що полякам вкрай необхідна саме така українська політика пам’яті, бо робила їх більш компетентними та «цивілізованими» в очах світової спільноти. Постійна критика невдалих моментів української історичної політики свого роду виводила з-під удару польську.
Те, що новий курс польської історичної політики, засигналізований інтерв’ю сенатора та історика Яна Жарина, веде поляків у глухий кут майже ніхто з його співвітчизників не хотів визнавати. Критика, яка виходила з ліберального середовища не сприймалася правлячою елітою, а на закиди з українського або литовського боку ніхто не збирався реагувати.
Риторика сенатора Жарина про Україну була просто скандальною. Ведучи мову про українців, сенатор не соромився називати їх «історичними варварами», які не мають права належати до римської (західної) цивілізації. Заявляв, що поляки мають цивілізаційну місію перед незрілими українцями. В іншому інтерв’ю він відверто говорив про необхідність наступальної польської історичної політики, щоб показати людству, що поляки – нація, яка найбільше постраждала, яка, немов єдиний моноліт, боролася з нацизмом.
За Жариним, поляки – нація-жертва, а німці – народ-кат. У ката були свої поплічники, до яких він однозначно зараховує українців. Отже, українці тепер не мають права голосу, бо сенатор Жарин вважає, що народ-кат не має права позиціонувати себе жертвою. Щоб вивести польську націю за межі будь-якої критики, професор Жарин подає таке куце тлумачення подій Другої світової війни: євреїв під час війни планово вбивали німці, поляки ж їх тільки рятували. Таким чином відповідальність знімається з польських «шмальцовніків», котрі за гроші продавали нацистам нещасних євреїв. За таких підходів потрібно також забути про єврейські погроми, влаштовані польським населенням ще до приходу німців або ж відразу після Другої світової війни.
Для професійного історика направду дуже дивним виглядає використання польським професором таких термінів, як «польська історична правда», «як було насправді», «оббріхана ворогами правда» та «ворожий наклеп на націю».
Але тоді, коли сенатор Жарин тільки проголошував свої «ідеї» та «задумки» щодо майбутньої історичної політики під проводом ПіСу, мало хто з професійних істориків вірив у те, що таку маячню можливо легітимізувати в ХХІ столітті. Виявилося, що можливо. Свідченням цьому є останні законодавчі ініціативи польського Сейму. Поправки до закону про Польський інституту національної пам’яті, під прикриттям необхідності покарання за вживання терміну «польські табори смерті» (цілком справедливо), значно розширили коло тих, хто може постати перед судом.
Згідно з новими поправками, особа, котра публічно звинувачує Польщу в злочинах, скоєних під час Голокосту, в пособництві нацистській Німеччині, воєнних злочинах або в злочинах проти людяності, може бути засуджена до ув’язнення або штрафу. На практиці це різко обмежує академічну свободу, звужує дослідження і піддає сакралізації польську націю. Також прийняття цього закону є до певної міри ревізією Голокосту. На що в жодному випадку не погодиться Ізраїль (про що піде мова в наступній статті).
Як не дивно, але і сенатор Жарин з ПіСом, і фракція KUKIZ15, яка ініціювала ці зміни, виглядають точними копіями творців путінської та сучасної української історичної політики. Справа в тім, що путінська Росія, щоб захистити сталінський канон про так звану Велику вітчизняну війну вдалася також до законодавчих ініціатив і просто заборонила «викривлення» у трактуванні Другої світової війни. Також Верховна Рада України, під виглядом декомунізаційних законів, ухвалила перелік героїчних організацій і осіб, критична оцінка діяльності яких, завуальована під нешанобливе тлумачення, також може привести до суду. Зашморг на шиї українсько-польських взаємин затягнули українські закони (2015), які глорифікували ОУН й УПА, і оголошення польським Сеймом цих же організацій відповідальними за здійснення етнічних чисток з елементами геноциду проти поляків під час Другої світової війни. Законодавче закріплення цих позицій зробило українсько-польський діалог позбавленим змісту.
Таким чином, і в Росії, і в Україні, а тепер і в Польщі творці історичної політики вдалися до гальванізації і законодавчого примушування дотримуватися одного історичного канону. При чому кожен претендував на виняткову правильність власного погляду.
На практиці ж це були взаємовиключні та непримиренні підходи. Вони вели до поділів в середині суспільства і провокували міжнародні конфлікти. При цьому всі творці політики пам’яті звинувачували своїх противників у пропаганді та фальсифікуванні історії. З часом історична політика в сусідніх державах стала використовуватися у внутрішньопартійній боротьбі. Прикладом чому може слугувати інструменталізація «української теми» в Росії та Польщі. Але в цій статті нас більше цікавить польський контекст.
«Українську карту» в Польщі використовували не тільки праві та «кресові» середовища, але й ліберальні та демократичні. Як би дивно це не звучало, але проукраїнські польські демократи та ліберали також долучилися до того, щоб в польському суспільстві утвердилася асоціація: Україна – це Бандера, ОУН та УПА. Справжня мета у всіх була однаковою – мобілізація електорату та встановлення нібито історичної справедливості. Те, що боротьба за справедливість, а тим більше історичну, є справою дуже суб’єктивною, нікому не треба пояснювати. Особливо небезпечною вона стає, коли базується на дихотомії: наші обранці – герої, а чужі призначенці – злочинці. Тим більше, якщо вдаватися до надмірних узагальнень аж до величини цілої нації і приписувати багатомільйонним колективам риси властиві окремим індивідуумам.
У Польщі в розпал президентської виборчої кампанії українська тема раптом стала топовою. Тоді опозиційний ПіС почав по крупинках збирати всіх ображених та покривджених політикою Громадянської платформи (ГП). Дуже багато їх виявилося серед тих, хто носив у собі невиліковний біль за родичів, котрі загинули в етнічних чистках на Волині. Політики від ПіС спробували пояснити цим людям, що ГП свідомо заграє з «бандерівською» Україною. А підтвердженням цієї тези стала історична політика Віктора Ющенка та поява на Євромайдані червоно-чорних прапорів та гасел, які використовувала ОУН.
І тому в Польщі багато внутрішніх процесів та суперечностей починають тлумачити через «прикликання» української теми. Наприклад, партія Право і справедливість та близькі до неї середовища роблять заяву про те, що «бандерівська» Україна ніколи не увійде до складу Європейського Союзу, поки українці не покаються за заподіяне під час Другої світової війни. І це тоді, коли в самій Україні ще не відбулося внутрішньої дискусії на ці дражливі теми. Тобто вся українська історична політика одним махом отримує тавро «бандерівська», а отже така, що не має права голосу, а політичні противники ПіСу – такими, що потурають «бандерівцям».
А тут ще й Верховна Рада України одразу після виступу президента Польщі Броніслава Коморовського в її стінах, ухвалює три закони, в яких йдеться про героїзацію ОУН і УПА. «Українська карта» спрацювала. Рейтинги Коморовського поповзли донизу. Переміг кандидат від ПіСу – Анджей Дуда.
Зрозуміло, що на досягнутому зупинятися не можна. І польська правиця продовжує педалювати бандерівську тему. Піком, якої стали останні поправки до закону про ІНП, а саме «пеналізація бандеризму». Тобто, заборона пропаганди (і будь-яких позитивних чи нейтральних оцінок) ОУН і УПА.
Справа в тому, що термін «бандеризм» не має юридичного визначення. Це дуже широке, штучне поняття, яке доведеться польським суддям довільно трактувати. Очевидно, працівники ІНП будуть виступати в ролі історичних експертів, але «бандеризм» – це настільки розмите поняття, що в судах рано чи пізно настане хаос, а в рішеннях – повний суб’єктивізм.
Не відставали від ПіСу й ліберальні та демократичні середовища. Наприклад, ні сіло ні впало ліберальна Gazeta Wyborcza опублікувала «інтерв’ю» з Юрієм Шухевичем. Польським читачам не відомо, що Юрій Шухевич є, м’яко кажучи, особою марґінальною в Україні, малознаною і маловпізнаваною. Що він обраний в парламент від популістської Радикальної партії, яка не має нічого спільного з інтегральним націоналізмом та спадщиною ОУН і УПА. І тоді закрадається думка, для чого газета скомпонувала з кількох різних шматків інтерв’ю з Шухевичем? Виключно для того, щоб позлити проурядовий табір ПіС чи для того, щоб насолити своїм «нацикам»? Польська публіка зовсім інакше реагує на прізвище Шухевич, а тим більше на слова сина головнокомандувача УПА. Полякам може помилково здатися, що Юрій Шухевич є рупором всієї України, що його позиція і позиція української держави тотожні. А отже українську тему вкотре було використано для внутрішньої міжпартійною боротьби. І знову маємо підтвердження для негативного образу українців в Польщі.
Або, наприклад, коли Rzeczpospolita публікує велике інтерв’ю з речником розкрученого російського пропагандою «Правого сектора», який озвучує територіальні претензії на Перемишль і виголошує масу нісенітниць, потрібних хіба що російським медіа та їхнім сателітам в Польщі. Знову ж таки виникає питання, а для чого такому поважному виданню брати інтерв’ю в українського політичного марґінала, який ще кілька років тому спокійно жив у Москві, був громадянином Росії? Потім раптово став українським націоналістом, переїхав до України й прибрав собі псевдо «Скоропадський». Складається враження, що такі штучно сконструйовані і делеговані Україні концепції більше потрібні самим полякам. Що це звичайна імітація дружби, прихильності й боротьби.
І ще одне. Подібність політичної культури обох народів вражає. Спостерігаючи за діями поляків і українців, складається враження, що мова йде про двох кровних братів, котрі ворогують через те, що дуже подібні між собою. Потрібний третейський суддя. Хтось позбавлений національної зашореності й без власного інтересу.
PS. Завтра читайте продовження статті «Поляки: випробування Ізраїлем».