Серед можливих варіантів розв’язання суспільно-політичної кризи, яка виникла в Україні після оголошення євроінтеграційної паузи, провалу на Вільнюському саміті й силового розгону Євромайдану в Києві, оглядачі досить часто називають круглий стіл.
За ним мають зібратися моральні авторитети, представники влади й опозиції, а також впливові міжнародні арбітри, які мають виступити гарантами досягнутих домовленостей.Вихід із глухого кута шляхом перемовин непримиренних опонентів – це зовсім не екзотика для вітчизняного політичного процесу. Щось схоже в Україні (з різним успіхом) уже відбувалося в 2004 і 2006 роках.
Практика компромісів
Під час першого круглого столу, в розпал Помаранчевої революції, завдяки посередництву європейських і російських політиків (Александра Кваснєвського, Валдаса Адамкуса, Хав’єра Солани, Яна Кубіша, Бориса Гризлова) вдалося зняти градус протистояння влади й опозиції. Тоді, нагадаємо, сторони політичного конфлікту домовилися про повторне голосування на президентських виборах (так званий «третій тур»), проведення конституційної реформи, що означала перехід до парламентсько-президентської форми правління, та, дуже ймовірно, гарантії недоторканості для президента Леоніда Кучми, який ішов з посади під акомпанемент гасел Майдану «Кучму – геть!» і «Бандитам – тюрми!».
Завдяки домовленостям у Маріїнському палаці Віктор Ющенко виграв президентські вибори. Але вже за рік, 2006-го, він позбувся значного обсягу владних повноважень, вагома частина яких перейшла до Верховної Ради й формованого нею Кабінету Міністрів. Запровадження політреформи й результати парламентських виборів дали можливість опозиційній (на той час) Партії регіонів законно повернутися до влади, а її ще донедавна опальному лідерові – отримати портфель прем’єр-міністра.
Правда, для того, щоби вдруге очолити Кабмін, Вікторові Януковичу довелося знову сідати за круглий стіл, який ініціював президент Ющенко. Кепські результати «Нашої України» на парламентських перегонах (13,95%) стали для її почесного лідера неприємним сюрпризом, адже вчорашній кумир Майдану сподівався на кращі показники і прагнув мати «свого» прем’єра, а не колишнього опонента з біло-блакитного табору. Закон, проте, був на боці регіоналів та їх сателітів з антикризової коаліції (СПУ й КПУ), і саме вони мали право висувати кандидатуру глави Кабміну. Президентові ж залишалося тільки зробити формальне подання до парламенту. Ющенкові було складно на це погодитися: цілковито зігнорувати процедуру демократичний гарант не міг, але і здати владу лідеру ПР без жодних умов він також не бажав. Тому перед невідворотним затвердженням Януковича на посаді прем’єра президент скликав загальнонаціональний круглий стіл.
Його основна відмінність від закритих засідань у Маріїнському палаці зразка 2004-го полягала в тому, що все відбувалось у прямому телеефірі. Чи не вперше президент, прем’єр, спікер і лідери всіх фракцій (ПР, БЮТ, НУ, СПУ та КПУ) за участю авторитетних представників громадськості (Леоніда Кравчука, Івана Плюща, Мирослава Поповича, Євгена Сверстюка, Бориса Олійника, Ігоря Юхновського, В’ячеслава Брюховецького, Євгена Захарова й Михайла Згуровського) публічно обговорювали розв’язання політичної кризи («коаліціади»), спільне бачення національних пріоритетів розвитку і шляхи їх реалізації. Під час цих перемовин, за яким пильно стежило суспільство, був напрацьований Універсал національної єдності, котрий мав би гарантувати незворотність демократичного курсу України та проведення реформ.
Ваш президент, наш прем’єр
У план дій забезпечення національної єдності, що складався із 27 пунктів, президентові Ющенку, попри сподіваний спротив частини переговірників, вдалося включити принципові для нього положення про «всебічний розвиток і функціонування української мови як державної та мови офіційного спілкування у всіх сферах суспільного життя на всій території України – як основи самоідентифікації народу і держави»; «поважне ставлення до об’єднавчих прагнень віруючих усіх православних церков без втручання держави та політичних сил у цей процес»; «продовження курсу європейської інтеграції України з перспективою вступу України до Європейського Союзу» і «вирішення питання щодо вступу до НАТО за наслідками референдуму, який проводиться після виконання Україною усіх необхідних для цього процедур».
Документ, який не мав жодної юридичної сили, а був швидше декларацією про наміри, підписали всі лідери фракцій, за винятком Юлії Тимошенко, яка назвала Універсал «актом капітуляції помаранчевого табору» і перейшла в опозицію. Тим часом Ющенко, крім високих завдань національної єдності, подбав і про включення до «регіонального» Кабінету Януковича восьми «нашоукраїнських» міністрів, причому навіть тих, що не входили до його формальної квоти (тобто не лише МЗС і Міноборони, а й МВС, МНС, Мінюст, МОЗ, Мінкульт, Мінмолодьспорту).
Утім, досягнуті домовленості швидко знівелювали. У вересні 2006-го Янукович у Брюсселі – ні сіло ні впало – заявив, що Україна не готова до виконання Плану дій щодо членства в НАТО (подібно до того, як Азаров на «вікопомному» засіданні уряду приголомшив країну новиною про паузу в переговорах з ЄС). Згодом список невиконаних умов лише збільшувався. Про жодне «створення збалансованої системи стримувань і противаг» (на тлі узурпації владних повноважень Кабміном) чи «недопущення корупції у політиці» (на тлі масового «тушкування» парламенту) вже не могло бути й мови. Універсал був потрібен ПР тільки для легалізації себе у владі, а не для втілення національних пріоритетів, нав’язаних їй Ющенком.
Право сили
Схоже ставлення до нехай навіть символічних актів яскраво ілюструє дуже специфічну політичну культуру команди, що керує Україною з 2010 року. Компромісів там не сприймають апріорі. Поступки для регіоналів – це прояв слабкості. З опонентами вони готові розмовляти лише з позиції сили (і тільки таку мову визнають), а якщо й досягнуть якоїсь домовленості, то не втратять шансу, аби «кинути лохів» чи, як висловився один парламентський «златоуст», «развести их, как котят».
Та й із правовими нормами у ПР поводяться вкрай брутально: формують більшість шляхом «тушкування», бо в легітимний спосіб зробити цього не можуть; переносять місцеві вибори-2010-го, бо не ще підготували ґрунт для перемоги; через ручний Конституційний Суд відновлюють президентську форму правління, бо їм замало влади; повертають змішану систему на парламентських перегонах, бо відчувають, що за пропорційною моделлю зазнають поразки; підвищують прохідний бар’єр, щоб відсікти конкурентів; карають неслухняних нардепів позбавленням мандату за рішенням «незалежних» судів (з подачі «правдоборця» Юрія Кармазіна) тощо.
Сідати з ними за круглий стіл й обговорювати компромісний шлях виходу з кризи, в яку загнала країну «команда професіоналів», – це все одно, що грати в карти з шулером або, як недавно сказав Віталій Кличко, читати «лекцію про вегетаріанство вовку». Одного разу, 2004-го, в Януковича вже «вкрали» перемогу і, пам’ятаючи про це, поступатися він, схоже, не збирається. Особливо за круглим столом з «екстремістською» опозицією, та ще й у присутності моральних авторитетів і міжнародних спостерігачів, на європейські вуха яких гарант звик вішати донецьку локшину. Президенти Кокс і Кваснєвський, єврокомісари й міністри закордонних справ країн-членів ЄС не дадуть збрехати. Тому опонентам режиму, вочевидь, доведеться шукати інші, більш дієві інструменти впливу на владу, ніж діалог і компроміс.