Поезія на літок – 2
1. «Комфортний і гостинний світ поезії»
Цитата в заголовку аж ніяк не з вірша Галини Крук. Хоч нерідко буває, що рецензенти виносять у заголовок цитати з рецензованої книжки. Натомість, це визначення із іншої рецензії на «Співіснування». Її автор Андрій Дрозда. І думаю, що якби був конкурс на найкоротший і найвлучніший відгук про цю книжку, то дана цитата стала би однозначним переможцем. Отже, якщо ви справді любите поезію, то вже розумієте, що оминати цю збірку аж ніяк не варто. Що ж у ній можна стріти?
Власне, книжка складається з двох розділів: «Спів існування» і «Співіснування». Вже із цих назв видно, що поетеса любить всілякі мовні ігри, що їй вельми добре вдається:
Легкозаймиста просить тебе: не займай
сірою речовиною залито півсвіта,
та не залито цю литку,
цю латку,
цю позлітку літа –
жінку, що все вже віддавши, очима благає:
іще не займай.
Тексти Галини Крук дуже приємні ще й тим, що в них звучить жвава музика. Нема притаманної «традиційній» поезії сонливості, а таки дуже багато драйву. В голові майже звучить рок-н-рол. І якщо навіть зустрічається щось медитативніше, то це рок-балади. Часом трапляються екзистенційні «оповідання». Більшість з них має дещо песимістичні закінчення. А, проте, це не награна підліткова депресивність, а тверезе поетичне мислення.
«Галка пише про себе так, як про неї міг би написати хіба що родинний лікар – легко, відсторонено й відверто, так що психоаналіз перетворюється на психоделіку з терпкими домішками драйву, якого їй не бракує». Власне, цей відгук Сергія Жадана на задній сторінці обкладинки підтверджує мої враження. Тому читання Галини Крук конче буде живим і свіжим, а свіжість у літню спеку аж ніяк не зайва.
2. Розмови з собою наодинці
Так би хотілося визначити жанр книжки Мар’яни Максим’як «Люди». І не тому, що намагаюся заперечити визначення, подане в книжці під назвою, що це поезії. Бо це ж досить просто сісти і написати кілька десятків віршів і сказати, що це вірші. А потім сформувати з них певну цілість і назвати її поетичною книжкою. Таке моє враження через те, що вміст книжки – це ніби внутрішні медитації, звернені може й лише до себе.
З’ява цього видання не стала гучною подією. Може тому, що книжки вкрай рідко стають подіями. Вони діють тихо і виважено. Власне, це й ознака мудрості, яка кого-кого, а книжку має відзначати. Тим більше, вірші Мар’яни Максим’як не є ані провокативними, ані політичними. Це просто щирі тексти. Щирістю відрізняється поезія від добрих віршів.
коли перестаєш чекати
у тобі проростає гілка
спершу ти не знаєш про її існування
але вона пробивається крізь почуття
і ти відчуваєш коріння
розумієш що чекання
це посіяні зерна
що проростають тоді
коли ти вже не чекаєш
Такі спостереження є живими і людськими. Це не книжкова, а сердечна мова. Адже Остап Сливинський зауважує у передмові: «Подеколи мені здається, що тут, у цих віршах більше подиху, ніж письма, у яви чи бачення». Себто, поезія гола. Без декору і антуражу. Можливо якраз цього й забракне окремим читачам. Але, погодьтеся, набагато страшніше, коли перед тобою постають шати без душі.
Попри невеликий обсяг, книжка охоплює вірші, писані протягом восьми років. За цей час видно емоційне дорослішання авторки. Відтак, у своїй послідовності ці тексти можна сприймати як певну історію. Від дівчачого «і світ став до болю чужим», до «я відчуваю, як стікає час по моїх жилах і на мої скроні». А в підсумку дівочий максималізм: «Жінками не пишуться вірші, жінки читають журнали».
3. «Бджолиний пастух доганяє свій рій…»
Видно, настав час і для перших вибраних-зібраних поетів покоління двотисячних. Так маємо книжку Наталі Пасічник «Пастух бджіл». Її розділи «Портрети доби ренесансу» і «Гра в три руки» – це попередні книжки поетки, які, проте, цілком гармонійно лягли під одну обкладинку з власне новою збіркою «Пастух бджіл», яка є третім розділом книжки. Можливо, це підтвердження тези, що письменник все життя пише одну книжку і з кожним новим виданням вона трохи товстішає. А може це й справді кілька різних книжок, але видавати тонку збірку на сорок сторінок ніби не личить, тому видання має сто шістнадцять.
Так чи інакше, книжка є і вона вийшла в доволі авторитетній поетичній серії «Зона Овідія», яку багато років продюсує Тарас Федюк. Перший вірш нового третього розділу також називається «Пастух бджіл»:
по звіриних слідах по надламаних стеблах
де піском догорає сухий деревій
кисло пахне повітря хитається гребля
то бджолиний пастух доганяє свій рій
зблисне камінь на дні рій окреслить рівнину
і найглибша трава раптом стане нічим
той хто в неї впаде хто володар бджолиний –
з того питимуть мед видихатимуть дим
Це є доволі повна ілюстрація технічної сторони віршів Наталі Пасічник. Вони добре заримовані: переважно три строфи, рідше дві і чотири. Як виняток – десяток верлібрів. Змістовно ці тексти доволі густі. Тематично – «спроби узагальнень і психологізму, метафоричність, апеляції до міфологічно-архетипового, а також схильність до ефектних, майже афористичних формулювань». Таке повідомляє анотація і робить це дуже точно.
Вірші Наталі Пасічник є добрим втіленням уявлення про вірші. По-перше, вони красиві (підозрюю, багато з текстів могли б стати хорошими піснями). По-друге, вони літературні (багато доречних епітетів і метафор, від яких тексти виглядають насиченими і соковитими). По-третє, є класичне заняття літературного твору – розважання над узагальненими глобальними питаннями, які неодмінно протягом тисячоліть постають перед думаючою людиною.