«Понаїхали», «доїжджєючі», «зайди», «східняки», «западенці», «рагулі», «люмпени» – це дрібʼязок зі словникового запасу українського ксенофоба. Це форма вульгарного іншування чужих і водночас спроба зберегти й забезпечити собі винятковий статус у суспільстві. Для надійності цей статус варто закріпити етнічними «аргументами», тобто нісенітницями про «ґрунт і кров», а також автохтонністю і титульністю ледве не від Адама і Єви. Потім треба вибудувати ексклюзивну історичну традицію, де була б одвічна справедлива боротьба «наших» проти «чужих» їхніх. І на підставі цього забити за собою статус локального деміурга – творця всіх смислів, який є еталоном і мірилом справжності та прикладом для наслідування для всіх решти. Освіта, фах, навички, вчинки тут не важливі. Важливим є первісний страх перед чужинцями. Боязнь конкуренції та страхи перед невідворотністю змін.
Історія
Історично склалося так, що в уявленнях української спільноти існує щонайменше дві України. Справжня і не дуже. І тут виникає питання, хто визначав й обирав ці стандарти? Які критерії при цьому застосовувалися: спільна культура, мова, віра або, може, історія? А можливо, спільний досвід? На жаль, відповіді на ці риторичні запитання не можуть бути однозначні. А якщо додати, що довший час плекалися регіональні розбіжності і намагання розвести на різні полюси, то можна зрозуміти, чому так легко політикам вдавалося інструменталізувати історію, мову, культуру і віру для своїх утилітарних проблем. Кожен з них хотів зліпити свою «Україну» і зобовʼязати всіх решту її любити і шанувати.
Причому охочих поживитися завдяки навʼязуванню політично заангажованого історичного, культурного або мовного канону вистачало з обох боків. Так було і в радянські часи, і донедавна. Радянська ідеологічна машина та пропаганда намагалися сформувати стандартний образ правильного радянського українця. Для чого навіть погодилися на гібридизацію української культури: тут козаки в червоних шароварах танцюють «Гопак», тут дівчата у віночках кружляють веснянок, а тут гуцульські трембітарі й мускулисті сталевари зі Сходу застигли у скульптурній групі. Якщо ж придивитися уважніше, то подібна «гібридизація» сформувала радянський культурний кокон, але не заторкнула регіональних памʼятей.
Культурна комунікація між Сходом і Заходом була насправді мінімальною. Їхні уявлення одне про одного були зафіксовані переважно на рівні негативних стереотипів. Причому ці стереотипи вправно плекалися й поширювалися. У свідомості одних, справжній українець – це той, що народився в СРСР, важко працював, будував «світле майбутнє», воював проти фашизму, споруджував ціною неймовірних зусиль індустріальні гіганти і жертвував на них своїм життям і здоровʼям. Досить часто така ідентичність формувалася як антитеза до «неправильних» українців. Тих, які постійно комунікували зі Заходом, не любили радянської системи і майже завжди кооперувалися з ворогами Росії та Радянського Союзу.
На Заході України, попри часту комунікацію з іншими регіонами через сезонних робітників або розподіл після вишів, також накопичувався негативний досвід. Через несприйняття відмінностей у побутовій культурі, різні пріоритети та поведінкові практики. Негативному взаємному сприйняттю з обох боків сприяли масові репресії радянської влади проти національного підпілля та дискримінаційна кадрова політика. Довший час навіть шлюби між «східняками» і «західняками» були рідкісним явищем у Львові, оскільки можна було наразитися на підозри з боку спецслужб через те, що людина перебувала на окупованій території, походила із сімʼї репресованих або мала близьких родичів за кордоном. З часом ці відмінності стиралися, але залишалися на рівні пересудів і жартів. Наприклад, про те, що хлопець з Підволочиська ніколи не візьме собі за жінку дівчину з Волочиська. Хоча ці два міста всього-на-всього розділяє лише річка Збруч. Але історія в них дуже різна.
До всього, писана українська історія, мʼяко кажучи, не завжди збігалася з усною та родинною. Належність до різних держав та імперій істотно позначилася на відмінностях місць памʼяті, так важливих цеглинок у підмурівку історичної ідентичності. Склалося так, що місця памʼяті в різних історичних регіонах виявилися не тільки інакшими, але й антагоністичними. До всього треба додати трагічну історію жорстоко репресованої та забороненої в радянський час Української греко-католицької церкви. Труднощі в період її легалізації та свого роду «релігійну війну» між православними і греко-католиками в перехідний час. Те саме стосується мовної політики, послуговування діалектами та відмінністю звичаєвих практик.
З усім цим, формуючи новий спільний культурний простір, треба було інтенсивно працювати, починаючи з 1991 року. Коли на Всеукраїнському референдумі громадяни УРСР масово підтримали державну незалежність України. На жаль, тоді українці сходу злегковажили національними питаннями, а заходу – соціально-економічними. І знову ж таки в них не виявилося спільної мови. Стара радянська партноменклатура і чиновництво, а також перефарбовані активісти подбали про те, щоб цієї мови так ніколи і не зʼявилося. Хибною виявилась і «місійна» роль «західняків», які вирішили українізувати на свій манер неправильних «східняків», посилаючи в Крим «поїзди дружби». Усе це значно полегшило роботу регіональним князькам та феодалам, а також російській антиукраїнській пропаганді. І відібрало надовго в України можливість розвиватися.
Відсутність міжрегіонального діалогу у вигляді широкої соціальної комунікації, непроговореність історії та плекання негативних взаємних стереотипів – зробили українців легкою здобиччю не тільки недоброчесних політиків, але й російського ворога. Російська пропаганда та штучне протиставляння сходу і заходу практично під час кожних виборів ставили Україну в патову ситуацію. Коли їхні результати буквально роздирали країну навпіл. А потім був Майдан й «Антимайдан». А далі пряма ворожа агресія і кривава війна.
Жорстока реальність
У результаті дії всіх цих чинників та під пресом потужної ворожої пропаганди сформувалася ситуація, коли не тільки певні групи, але й цілі регіони перестали розглядатися як частина українського суспільства. За таких обставин виникла величезна спокуса до спрощень і узагальнень. Це тоді, коли Донбас – означає сепаратизм і зраду. Коли російська мова – мова ворога й окупанта. Коли ледве не всі вихідці з Донбасу сприймаються в кращому разі підозріло, а в гіршому – як вороги.
Ось тут і полягає наш український феномен. Виявляється, формула Карла Дойча про те, що ніщо так не обʼєднує націю, як наявність спільного ворога, може проявлятися тільки частково. Дійсно, агресія Росії, як спільного ворога-чужинця, обʼєднала і консолідувала українців на рішучий спротив. Блискавичний перехід країни на воєнні рейки, організація оборони, масовий запис добровольців до війська, як і безпрецедентна евакуація населення зі зони воєнний дій, показали зрілість української нації. Але водночас продемонстрували, що наявність спільного ворога не скасовує присутності внутрішніх «воріженьків». Наверх вилізла нездорова конкуренція з керівництвом держави. Безпідставна критика і роздмухування надуманих «зрад». Знову посипалися спекуляції щодо справжності і несправжності українців. Ксенофобське ставлення до вимушених переселенців. Коріння якого – з далекого і близького минулого.
І знову ж таки це стало можливим через те, що, починаючи з 2014 року, коли з Донбасу по всій території України стали масово розселятися втікачі зі зони війни, майже ніхто не переймався тим, як насправді вони адаптувалися в нових обставинах. Не давали «по руках» політиканам, які, наприклад, у боротьбі за посаду мера Львова звинувачували чинного голову міста у змові з донецькими сепаратистами. Мовляв, Андрій Садовий набудував стільки нового житла, щоб розбавити «донецькими» кількість справжніх українських патріотів. Щоб у такий спосіб знищити опору українства. Тож утверджувалося апріорне ставлення до українських переселенців з Донбасу як до ворогів України та всього українського. На жаль, такі підходи набули масового характеру, попри те, що мешканці Донбасу, які дійсно ненавиділи Україну, залишилися на окупованій території, а не переїжджали до «націоналістичного» Львова. До Львова їхали ті, кому здавалося, що тут їм буде комфортно і спокійно. А зустрілися з підозрами і недовірою.
Досить частими були тоді і є тепер безпідставні вимоги до переселенців. До яких, на жаль, належить категорична вимога розмовляти тільки українською мовою. Стала поширеною практика не відповідати на запитання, поставлені російською. Причому під таку поведінку підводяться цілі теорії. Мовляв, розмовляючи російською, «східняки» прикликали до себе «рускій мір» і війну, а тепер хочуть ще й нас занапастити. У тому, що частина населення сходу і півдня дійсно голосували за проросійських політиків, винні не так вони самі, як те, що майже 30 років старі радянські феодали і нові українські «патріоти» безпощадно грабували Україну. Винні ті, хто постійно з телеканалів і трибуни Верховної Ради імітував політичну боротьбу, відволікаючи українців від насущних проблем. Зіштовхуючи їх лобами на ґрунті історії, мови, релігії і культури.
Навіть зараз доводиться дивуватися тому, що не знаходиться відважних інтелектуалів, які б пояснити, що Путіну не потрібно було запрошення на війну проти України. Він завжди мріяв її знищити. Що Путін помилився, розраховуючи на масову підтримку Росії населенням східних областей України. Що Росія рівняє із землею Маріуполь і бомбить чудовий Харків не за мовною ознакою. Вони були російськомовними. А тому, що тамтешні українці грудьми стали на захист свого дому. Своєї вітчизни. Тому особливо огидно виглядає мовна дискримінація сімей тих героїв, які продовжують боронити Україну і бити ворога, розмовляючи російською мовою або суржиком.
Тому дико виглядають масові факти і численні публікації в соціальних мережах про поведінку таких собі містечкових «патрійотів» і «патрійоток» про те, чому переселенці зі сходу приперлися в «їхній» тихий рай, що вони мають їх слухатися і підлаштовуватися під місцеві правила. При цьому виставляючи як свою особисту заслугу те, що Путін не руйнує масово міста і села на заході України. Хибно уявляючи, що українська мова і любов та пошанування до умовного Бандери служать охоронною грамотою від російських бомб та ракет. Насправді ж причиною тотального знищення східноукраїнських міст Росією є те, що вони розташовані в зоні досяжності російської артилерії. А до заходу України можуть долетіти тільки дорогі ракети. Ще однією причиною такого тотального знищення є героїчний опір українських військових. Які подиву гідно довго утримували Маріуполь, не дозволяючи ворогу швидко просунутися вглиб країни. Тому що не здався Харків, який фактично перебуває на кордоні з Росією. Тому умовний спокій на заході України – це насамперед завдяки мужності і самопожертві чоловіків і жінок зі всієї України.
Важливо також розуміти, що обовʼязок захищати Україну – це не тільки завдання тих українців, які жили в районі теперішніх бойових дій. Тому часті докори з боку містечкових «патрійотів», що чоловіки зі сходу втекли на захід, а західні мусять замість них воювати, є небезпечною і підступною маніпуляцією. Не всі чоловіки зі заходу воюють. Багато з них так само переховуються від повісток. А бажання негайно «забрити» у військо чужих, сховавши своїх, також зі свого роду ксенофобського арсеналу. У всіх названих випадках чітко проглядається дія стереотипних уявлень, природою яких є уявна загроза з боку іншого. Боязнь втратити свій звичний світ. Страх перед новими викликами і конкуренцією. Переляк від того, що в цій конкуренції можна програти більш кваліфікованим й успішним. А ще свого роду класова ненависть до багатших і успішніших.
Тому під час війни треба зберігати людяність і памʼятати, що всі ми громадяни України. Усі маємо рівні громадянські права. А містечкові «патрійоти», які, з огляду на обставини, опинилися у більш сприятливих умовах, не мають жодного права виставляти іншим претензії, а тим паче намагатися їх дискримінувати. Позиціонування, ніби переселенці зі сходу приїхали в іншу країну і мають підпорядковуватися її законам і правилам, недопустиме всередині української держави. Оскільки це веде до розпорошення сил. Послаблення потенціалу суспільства. І віддаляє нашу спільну перемогу.
І на останок. Нові тенденції в українському суспільстві, викликані війною, чітко вказують на те, що навіть люди, які раніше тяжіли до Росії і розмовляли російською мовою, уже зараз самостійно стають україномовними патріотами своєї української Батьківщини. І тут не треба особливих «наставників», які б їх до цього змушували.