Про різницю між Заходом і Сходом, примирення з українсько-польським минулим і нелюбов до журналістів.
Він не сприймає масової культури, називаючи її низькою. Його фільми, серед яких «Персона нон ґрата», «Серце на долоні», «Життя як смертельна хвороба, що передається статевим шляхом», рідко побачиш на широкому екрані. Він любить протиставляти свої думки загальноприйнятим, провокувати дискусію й таким чином спонукати людей думати. Польський кінорежисер Кшиштоф Зануссі – людина-планета.
Разом із дружиною Ельжбетою, яка походить із роду вінницьких землевласників Ґрохольських, 72-річний Зануссі веде напрочуд активне життя. Кінофестивалі, лекції, виступи, зустрічі, зйомки – від США до Далекого Сходу. Його графік сплановано на місяці вперед, та все ж режисер знаходить час, щоб поділитись досвідом із молодими митцями, журналістами, науковцями. Студентів магістерської програми з журналістики Українського католицького університету Кшиштоф Зануссі запросив на бесіду до свого будинку під Варшавою.
Для мене кіно й телебачення – це єдиний комунікаційний простір. Якщо актор грає тільки в кіно, але не грає у театрі, то який він актор? Я не відчуваю такого поділу професії. Я часто з’являюся на телебаченні, і якщо мені дають вести програму, залюбки це роблю. Бувало, що я знімав картину для кіно, а потім її довго показували по телебаченні, і навпаки. Звичайно, є різниця форматів і підходів до глядача. На телебаченні треба двічі чи тричі повторювати одні й ті самі речі, бо глядач у цей час може підняти слухавку чи піти заварювати чай. У кіно цього не роблять, бо там темрява й тиша. Тому у мене в будинку є кінозал, який я так люблю.
Все, що можна сказати в інтерв’ю, ви вже не скажете у діалогах своєї картини. А це важливо. Тому в інтерв’ю є можливість виговоритися. Мені часто доводиться спілкуватись із журналістами. Буває, що журналіст, який бере у мене інтерв’ю, не дуже розумний. Але я враховую свої інтереси, я не хочу бути у дурня в інтерв’ю таким, як він. Тому сам розповідаю щось важливе, щоб інтерв’ю містило хоч щось пристойне. Скільки у мене накопичилось агресії й ненависті до всіх журналістів! Якби моя воля, то дав би їм усім у лоб (сміється). Але не можу.
Я ще сподіваюся, що мій найкращий фільм попереду. Шкода було б сидіти на пенсії і писати мемуари. У певному віці виникає велика радість від того, що робиш щось уперше. Я почуваюсь молодим, якщо роблю те, чого ще не робив і чого можу навчитися. Це дуже дивно, але я справді є успішним ведучим симфонічних концертів. Я ніч не сплю перед виходом на сцену, хвилююся, а потім, коли публіка мені плескає, дуже радію. Сам не знаю, навіщо я це роблю – це не моя професія, але мені подобається.
Визнання історичних гріхів дається нам нелегко. Останні роки ми жили по-різному: Україна потрапила у Радянський Союз, а ми – ні. І в Польщі не було такого сильного переслідування, не було кривавих міжвоєнних років, як у вас. Ми тоді жили у вільній країні й поводились не дуже добре щодо українців. Як і щодо євреїв. Націоналізм, який тоді в нас піднявся, супроводжувався абсолютно помилковим бажанням паралізувати нацменшини. Полякам легше визнати себе у ролі жертви, а ось усвідомлювати, що ми залишали жертви по собі – це соромно. Та вільна країна визнає свої помилки. А де є свобода, там є змога визнати свої помилки й визначитися, як не повторити їх у майбутньому.
В Україну незалежність прийшла «зверху», а поляки добилися її самі. Між нами велика різниця, це зовсім інше відчуття. Ніхто нам не дарував свободи, ніякого Горбачова в нас не було, перебудови нам не пропонували. Вона була у наших сусідів. Поляки ж готувалися до свободи довгі роки. І це люди взяли владу у свої руки, а не комуністи її подарували. «Радянщина» взагалі у нас сприймалась як щось чуже. Дітям, у яких батьки були партійні, було соромно у школі. В Україні такого бути не могло, і це не ваша провина.
Україна є Заходом і Сходом одночасно. Це треба розуміти. Уся православна традиція – східна – йде від Платона. Західна – від Аристотеля. Платонівський підхід доходить до такого напруження між ідеалом і реальністю, що цей зв'язок часто рветься. Це такий собі «духовний екстремізм»: ідеал так високо, що стає недоступним, і є реальність, на яку люди погоджуються. На Заході ідеал цілком реальний і нема великого розриву. Тому відбувається постійний рух до нього, хоча політики часом лукавлять.
На Заході десакралізація влади відбулася, на Сході – ні. У цьому дуже велика різниця між Заходом і Сходом. Був у мене випадок. На російському телебаченні мене запитали, як я оцінюю політику Путіна. Я відповів: ви самі платите йому зарплату й маєте оцінювати, як він виконує свої обов’язки. Мою відповідь сприйняли здивовано: як так – народ платить зарплатню? Влада – це ж святе, а Путін – візантійський президент… Цього не пустили в ефір.
Ще один аспект – ставлення до власності. Тут із морального погляду Захід значно нижчий за Схід, а з практичного – значно вищий. На Заході власність абсолютизовано. Ми вважаємо, що власність – це святе, хоча у Біблії ніде не сказано, що власність свята й недоторканна. Історію з Ходорковським у Європі сприйняли як варварство. Його могли посадити, але не мали права конфіскувати все майно. Коли Путін це зробив, це був сигнал, що ніякої модернізації Росії не буде.
Історія показала, що менталітет Сходу не допоміг у розвитку людства. Те, що в Індії та Китаї люди майже не вмирають з голоду, є заслугою тільки Заходу. Світ ніколи не був таким, як зараз, і все це – досягнення західної культури і цивілізації. Тут ми можемо пишатися собою. Але й ми бачимо у себе елементи розпаду, і цим не задоволені. Зараз говорять, що Європа вичерпалася, втомилася. Тому я чекаю на ренесанс зі Сходу, якого там іще ніколи не було.
На Заході, де суспільство є більш розвинутим, люди просто не допускають обману. Я думаю, що рівень моральності суспільства зростає. Більшість простих людей тепер працює у банках чи великих корпораціях, їхні діти освічені, гарно вдягаються і їздять на відпочинок. Коли люди розбагатіли, вони менше крадуть і брешуть.
Мені б хотілося, щоб західна цивілізація була серед переможців. Я не вірю в ілюзії постмодерністів, що всі культури й цивілізації різні, але рівні. Це дурість. Коли так говорять у Європі, то я боюся, що ця політична коректність, це нещастя Заходу остаточно задавить мислення. Якщо хтось повний дурень, ми тепер маємо казати, що він «інтелігентний по-іншому»…