У 1999 році, в розпал президентської виборчої кампанії, представники штабу чинного на той час Президента України звернулися до мене з проханням написати статтю під назвою „Леонід Кучма і Львівщина”. Звісно, стаття була апологетична і вписувалася в концепцію виборчої кампанії, до якої я на той час мав опосередковану причетність. Тепер, коли минуло декілька років з того моменту, як Леонід Кучма склав свої президентські повноваження, можна по-іншому подивитися на цю постать та на її роль в історії України, зокрема і Львівщини.
Тим паче, що поступово відходять у минуле політичні штампи, з якими політики підходили до оцінки Леоніда Кучми. Його вже не змальовують у виключно негативних тонах. І особисто моє апологетичне ставлення до Кучми продиктоване критичним осмисленням як його епохи, так і помилок нинішньої владної команди. Цікаво, але через вісім років з часу виборчої кампанії я можу сказати, що все більше переконуюся у правильності викладених у тодішній статті тез.
Леонід Кучма багато чим має завдячувати львів'янам. У 1991 році Кучма був довіреною особою кандидата в Президенти України Ігоря Юхновського. У Кабінеті Міністрів, очолюваному Кучмою, працювали віце-прем'єр Юхновський, міністр економіки Пинзеник, радники прем'єра Тарас Стецьків та Петро Лелик. Зрештою, львів'яни, що звикли з часів Австро-Угорської імперії бути „тірольцями Сходу/Заходу", були одним з оплотів політики Кучми - навіть попри переважно критичне ставлення до самого Президента.
Прихід Кучми до влади був багатьма сприйнятий як поразка української ідеї, хоча насправді поразку отримала галицька концепція розвитку України, впроваджувана В'ячеславом Чорноволом та Леонідом Кравчуком. На Львівщині перемога Кучми супроводжувалася підвищеною кількістю серцево-судинних захворювань. Здавалося, тепер процеси становлення державності будуть згорнуті, а Україна повернеться до складу Союзу.
Насправді Кучма вирішив впроваджувати нову модель побудови України - більш прагматичну і базовану на економічних розрахунках. Шароварно-вишиванкова Україна Кравчука відійшла у минуле. Прийшла інша доба - доба приватизаційних процесів, подолання кризи в економіці, прориву на зовнішньополітичному напрямку. Кучма поставив крапку на романтичному періоді історії незалежної України. Натомість для більшості львів'ян саме романтичний період вважався „золотим віком" державності.
Перемога Кучми привела до того, що львівський істеблішмент почав шукати шляхи порозуміння з новим Президентом, проти якого раніше доводилося так багато боротися. Тарас Батенко в одній із книг описав зустріч Леоніда Кучми з головою Львівської облради Миколою Горинем у липні 1994 року. Микола Миколайович, який підтримував конкурента Кучми Леоніда Кравчука, зрозумів глибинну галицьку мудрість: є реалії і є ідеали. Після виборів потрібно було рахуватися з реаліями і визнавати Кучму Президентом України - легітимним і демократично обраним. Історики приписують композитору Станіславу Людкевичу слова, нібито сказані під час Національних зборів восени 1939: „Панове! Казали мені казати вам: прийшла Совіцька влада, і то є так, і нема на то ради». Горинь і львівський істеблішмент зрозуміли: прийшов до влади Кучма, і нема на то ради!
Леонід Кучма не розумів Західну Україну. Як продукт радянського оборонного комплексу, він чудово знав ситуацію на Сході України, в промислових та індустріально розвинутих центрах. Львів з його культурою, ментальністю, традиціями був для Кучми чимось чужим і незрозумілим - і водночас „своїм". Львів'яни для Кучми були такими ж „вірнопідданими варварами", як і для Франца-Йосифа, і для Пілсудського, і для Брежнєва - незрозумілими, але й не небезпечними.
На елітарні ігри довкола поста львівського намісника Кучма дивився так само, як хани Золотої Орди дивилися на претендентів на великокняжий престол на Русі: ярлик на володіння країною видавали, виходячи з міркувань економічної та політичної доцільності, лояльності та особистих якостей. Саме тому, коли у 1996 році на Львівщині у відставку пішов губернатор Микола Горинь, більш спритною виявилася аграрна команда на чолі з Михайлом Гладієм та Василем Базівим. Аграрії змогли довести, що вони можуть бути більш ефективними в процесах господарювання, аніж їх конкуренти з середовища НДП - чи то Тарас Стецьків, чи то Олександр Ємець. Аграрії протягом шести років утримували владу в області, ділячи її лише з рухівцями з-під стягу В'ячеслава Чорновола: по-перше, Чорновіл був харизматичною постаттю не лише в межах Львівщини, а й у межах цілої України; по-друге, Рух був носієм певної концепції розвитку України, репрезентантом галицької політичної етики на рівні України; по-третє, Чорновіл був одним з найкращих лобістів інтересів Львівщини та її еліти на рівні Києва. Гладій і його команда чудово розуміли, що своїм приходом до влади у Львівській області вони завдячують не в останню чергу Чорноволові.
Зрештою, за Львів Кучма був спокійний: тут усі процеси перебували під контролем влади, народ тут був законослухняним і вмів поважати можновладців. Суспільно-політичні процеси в області - за великим рахунком - не впливали на ситуацію в країні. Кучма зробив усе, щоби галицька ідея України була законсервована в рамках Галичини - і якомога менше впливала на решту українських земель.
Насправді Кучма любив Львівщину - але для нього це була прикордонна область, місце зустрічей з Алєксандром Кваснєвським, місце відпочинку та лікування. Кучма любив Львів тією любов'ю, якою столичні мешканці люблять село: як місце, де можна відпочити душею і тілом. Але при цьому, навіть щиро будучи закоханим у сільські пейзажі і свіже повітря, столичний мешканець розуміє: на першому місці для нього існують комфортабельна квартира, міський смог, автомобільні корки, офісні справи.
У 1999 році Леонід Кучма зробив ставку на львів'ян як на основну складову приходу до влади на другий термін. В душі львів'яни не любили Кучму - зрештою, консервативне галицьке середовище не любить щось чуже і незрозуміле. Легше до чужого ставитися з нелюбов'ю, аніж спробувати зрозуміти і осягнути. Але ще більше у Львові не любили лівих політиків. І розуміння того, що „або Кучма, або Симоненко (варіанти - Мороз, Вітренко)", штовхало львів'ян до того, аби віддати голоси за менше зло - Кучму. Химерний світогляд львівського соціуму призвів до того, що протягом останніх десятиліть львів'яни постійно перебувають у пошуках „меншого зла", а не ідеального політика. Цей пошук призводив і до того, що колишні галицькі дисиденти активно виступали на підтримку свого колишнього гонителя - екс-шефа КДБ УРСР Євгена Марчука, і на підтримку відверто невідповідного величині України і завданням, що стоять перед державою, Віктора Ющенка... В цьому переліку Кучма дійсно виглядає доволі симпатично. Дійсно, найменше зло...
Кучма не здійснив якихось подвигів в ім'я Львова. Кучма не здійснив кардинальних зрушень у свідомості львів'ян. Він дав можливість галичанам законсервувати свою галицьку ідею у власному соціумі, і жити у своєму омріяному світі - світі власних ілюзій. „Бійтеся мрій - вони мають властивість збуватися", - говорив мудрець. У 2000 році один із львівських інтелектуалів в запалі полеміки щодо ідеї сепаратизму вигукнув: „Я не хочу жити в державі Суркіса, але я не хочу жити і в державі Сенчука".
Зрештою, всі процеси, що мали місце на Львівщині, мало сценувалися в Києві. І покійний Сенчук, і Гладій, і Куйбіда, і Буняк, і Медведчук-молодший, і Янків, і Сендега були продуктами місцевого процесу елітотворчості. Кучма був лише легітимізатором цього процесу. Були би інші продукти - Кучма легітимізував би і їх. Київ у випадку зі Львовом не проводив спеціальну селекцію кадрів - Львівщина не відігравала настільки серйозну роль у політекономічних іграх Кучми і в його загальноукраїнському баченні проблем. Після виборів 1999 року він міг повторити фразу Франца-Йосифа, сказану у 1891 році галицьким послам: «Адью, май лібе геррен!».
Але! Кучма фактично проспав процес зародження нового політичного руху і нового середовища, яке своїм корінням проростало саме зі Львова. Це середовище молодих ліберально налаштованих людей. Середовище Громадського комітету „За правду!". Середовище молодої опозиції. Середовище тих, хто організовував Майдан, і хто став політичним гробарем для Кучми і стане аналогічним гробарем для кучмістів типу Ющенка і його помаранчево-біло-блакитних побратимів.
У моїх словах немає парадоксу. Я з велетенською повагою ставлюся до Кучми як до історичного явища, як до людини, яка збудувала Буржуазну Україну, Ринкову Україну, Європейську Україну. Взагалі - Незалежну Україну. Україну, складовою якої є і Львівщина, і Донбас, і Крим. Але теорія прогресу вимагає, щоби історичне явище - навіть найкраще, найдосконаліше - поступалося місцем чомусь новому, ще більш досконалому.
Дивлячись на культурний та економічний занепад Львова останніх двох років, згадую один історичний момент. У 1918 році нарком освіти Анатолій Луначарський і митрополит Антоній Храповицький влаштували дискусію з приводу того, яким чином виникла людина. Отець Храповицький наполягав, що людина - творіння Господа, Луначарський намагався довести правильність теорії Дарвіна та Енгельса. Зрештою, Храповицький поблажливо сказав: „Ну добре. Давайте зійдемося на тому, що мене сотворив Бог, а Анатолій Васильович походить від мавпи". Луначарський тут же відгукнувся: „Згоден! Але у моєму випадку прогрес очевидний, а у Вашому - на жаль...".
Якщо порівнювати епоху Кучми з часами Кравчука - прогрес очевидний. Якщо порівнювати часи Ющенка з епохою Кучми - на жаль...
Насамперед, це наочно простежується на прикладі Львівщини.
Довідка ZAXID.NET
Кость Бондаренко - політолог, кандидат історичних наук.
Народився 1969 року. В 1995 році закінчив історичний факультет Львівського державного університету ім. Івана Франка.
Як консультант-аналітик брав участь у багатьох суспільно-політичних проектах.
Керівник агентства політичних досліджень "Експерт", директор Інституту національних стратегій, експерт Центру дослідження суспільних процесів.
Автор більш ніж 2000 статей та більш ніж 50 наукових робіт.