А звідки їм було взятися?
А звідки їм було взятися? – здивуєтеся ви. Львів – не савана, і зоопарку також немає.
Я й сам губився у здогадах, доки врешті прочитав лист, по який ніяк не міг піти, бо обставини, найповажніша з яких літо, ставали на перешкоді.
«Що за лист?» – допитувався я, телефонуючи з інтернет-клубів різних країв і континентів, куди мене закидали вітри, позухвалішалі внаслідок світового потепління.
«Не знаю», – відповідала наша чарівна лаборантка.
«Ну а марка якась на конверті є?»
Марка... Мені пригадалося Чапекове оповідання «Колекція марок» – скільки в ньому туги за тим, що безповоротно минуло! Хай на свій лад, герой врешті таки віднаходить утрачений час свого дитинства. З якою пристрастю я сам збирав колись поштові марки!
«Як, є?»
«Звичайно!»
«І якої країни?»
«В смислі?»
«Є норвезькі, польські, корейські».
«Ааа...»
«Австралійська?» – поквапився я на допомогу.
«Ні, наша».
«Теж добре».
«Бо то чого б мала бути не наша?»
«Всіляко трапляється».
«Від кого?»
«Якийсь чи то Н., чи то М.І.Стее-пуууу-рів-ський».
«Мій дописувач!» – вигукнув я, наче йшлося про мого доброго приятеля, від якого я давно уже не отримував вісточки.
Судячи з мовчанки в слухавці, наша шармантна лаборантка моєї ейфорії не поділяла.
«І що він пише?»
«Конверт запечатаний!»
Бувало, листи потрапляли в мої руки розклеєними або й узагалі пропадали, так що про їх існування я довідувався випадково і, зазвичай, запізно. Більшість кореспонденцій надходила, однак, у належному стані, іноді ж, через місяці або й рік і два спливали й ті, які я вважав безнадійно втраченими.
«Я мав на увазі...» – шукав я потрібних слів.
«Розпечатати?»
«Так, будь ласка. Саме про це я й хотів попросити», – зрадів я.
У слухавці було чути, як чикають, надрізаючи конверт, канцелярські ножиці.
«Прочитайте, будь ласка, перше речення».
«Високоповажаний пане Гаврилів!»
Цього можна було й не зачитувати.
«Не те», – мовив я.
«Ви ж сказали, перше. Я його й прочитала».
«Дякую, наступне, будь ласка».
«Куди поділися зебри?»
«Отакої!»
Мені забракло нахабства далі відволікати її, про яку в нас усіх склалася думка як про людину милу, ретельну й послужливу, від справ поважніших. А так кортіло довідатися, що там написано!
Й ось, нарешті, я повернувся до рідного Львова.
Їдучи з аеропорту, куди мене доправив лайнер поблажливої до мого гаманця міжнародної авіакомпанії, яку один із попередніх міністрів транспорту запросив на ринок вітчизняних авіаперевезень, турбуючись про бодай сяке-таке конкурентне середовище, за що я йому досі вдячний, хоча він уже давно не міністр (здається, лідер сто сорок шостої з дев’ятсот сорока восьми наших партій), я думав, що немає у світі затишнішої місцини, ніж моє місто, вдача якого така сама незбагненна, як і історія.
Прийнявши душ, я не розпаковував речей, а відразу вирушив по лист.
«Яка неповторна засмага!»
Моя колега – людина, яка вміє сказати приємне і чоловікам, і жінкам. І не лише рідною, а й багатьма іншими мовами, в чому я мав не одну нагоду переконатися.
«Це, мабуть, тому, – відповів я скромно, – що я надавав перевагу затінку над прямим сонцем».
«Ви, як завжди, вчинили вельми розважливо. Особливо, якщо подумати про таке літо, як це».
Я пошукав очима лаборантку. Її не було. За день їй доводиться десятки разів покидати приміщення з різними малими і більшими дорученнями – вона у нас одна.
Я дочекався її і забрав лист.
«Високоповажаний пане Гаврилів!
Куди поділися зебри? Може, Ви мені розтлумачите? Знаю, жи Ви тлумачите з кількох мов, яко й різні трафунки, що стаються в нашому місті.
Маю онука, то й Вам зичу сягнути таких літ, аби побачили своїх онуків та правнуків.
Люблю зі своїм малим шпацерувати – він весь у свого діда, себто в мене.
Ми завше їдемо до центру, а звідти вже переходимо пішки, біля Марії, до парку Йвана Франка, де калатаємо горіхами, аби зманити з дерев схарапуджених псиськами білиць, у Стрийському кидаємо дрібки позосталого хліба лебедям.
Але навіть у святу неділеньку годі перетнути дорогу – після останніх асфальтувань не залишилося жадної зебри. Для транспорту смуги є, зебр нема. Дякувати Богові, жи збереглися знаки, бо могло й їх не стати.
На біса мені такі ремонти!
Тільки озброївшись гіллякою, я здужав перевести малюка на єнший бік – жодна оферма не хотіла спинятися, а я певен, жи всі вони їхали з церкви, бо ві Львові, і на то вказуют переписи, нарід побожний!
Шо си мислит наша влада?!
Прошу Вас, пане Гаврилів, надрукувати сего листа без корочень, бо вже скоро дозволят йно вишиванку, та й на ту змусят яку хулєрну ленту чіпляти.
З повагою до Вас,
Ваш М.І.Степурівський».
Шановний пане Степурівський!
Як бачите, публікую Ваш лист, як Ви його написали, повністю зберігши Ваш стиль, з якого видно, наскільки сильно, особливо там, де Ви переходите на діалект, Вас переймає те, що діється в нашому з Вами славному місті. Я лише дозволив собі вставити одну-дві коми, але то мале, бо й сам, хвилюючись, припускаюся помилок.
На жаль, водії у Львові не зупиняються й у місцях, де зебри ще є, але, безперечно, погоджуюся з Вами, що їх зникнення інакше, як неподобством, назвати годі.
З повагою,
Тимофій Гаврилів.