У Росії стався невеличкий бунт. Класичний такий бунт, про який говорить відома інтернет-цитата, яку приписали тамтешньому письменникові Салтикову-Щєдріну, – коли на колінах перед панським будинком. Цього разу «на колінах» опинилися російські таксисти. Їх обурила ідея Владіміра Путіна пересадити усіх представників цієї галузі на вітчизняні автомобілі.
Таксисти просять – не в Путіна, щоправда, а у прем'єра Міхаіла Мішустіна (тобто, по суті, ні в кого, бо, зрозуміло ж, що цей зіц-прем'єр сам нічого не вирішує і без наказу Путіна навіть не відреагує) – не зобов'язувати їх купувати «Лади» та псевдо-«Москвичі», бо це, мовляв, вплине на вартість і якість їхніх послуг.
Цей лист увесь гідний уваги, як яскравий зразок нерозуміння людьми реальної ситуації в країні, але один пасаж варто виділити окремо. «Не можна змусити підприємців купувати те, чого немає у продажу, а якщо і є, то за ціною, яка веде до банкрутства», – ідеться в заяві «Національної ради таксі». Звісно, можна, це навіть смішно обговорювати, але в цій статті йтиметься не про те, на що здатна російська влада – ми уже добре розуміємо, що вона готова на все чи майже все. Давайте звернемо увагу на інше.
У Росії велика кількість людей ще з 90-х років минулого століття ностальгувала за Радянським Союзом. Власне, за якимись абстрактно-брежнєвськими часами, які кожному із цих ностальгуючих були чимось дорогими. Комусь – молодістю, комусь – влаштованістю (були й такі, пошукайте на YouTube фільм про те, як живуть нині населені пункти на «останньому комсомольському будівництві СРСР» – Байкало-Амурській залізничній магістралі), комусь – формальною тотальною рівністю і відсутністю для інших заробляти нормальні гроші. Причин, як воно часто й буває, багато. Але суть одна – «хто сказав, що ми погано жили?» (Це, між іншим, назва альбому однієї з культових для путінської Росії груп, «Любе». Альбому ще 1992 року.)
І таксисти у цій мегаспільноті займали далеко не останнє місце. Історій про російських водіїв таксі, які під час поїздки відверто зітхали за минулими часами і лаяли «проклятих демократів» – хоч греблю в інтернеті гати. Причому, як і у випадку з групою «Любе», це зітхання почалося прямо відразу після розпаду СРСР. І ніхто тоді всерйоз не думав, що радянські часи справді колись повернуться.
Але після 24 лютого 2022 року Росія – несподівано навіть для самої себе – почала стрімко занурюватися в якийсь неймовірний бульйон із реалій як брежнєвської, так і сталінської епох. Найспостережливіші, такі, як Леонід Парфьонов зі своїми «новостями-старостями», дуже швидко відчули цей момент – і втекли за кордон. А ті, хто залишився – почали помічати радянізацію занадто пізно. (Можливо, тому, що цього разу тоталітаризм прийшов без ідеологічної складової. Точніше, ця складова – уже не під червоними прапорами комунізму, а під хрестами псевдоправослав'я – прийшла першою і тому не стала якимось серйозним тригером).
Скажімо, таксисти. Ностальгуючи за радянськими часами, вони забули, що в ту історичну епоху влада б навіть не подумала послухати їхнього прохання. Сказано пересісти на вітчизняні автомобілі – значить, має бути виконане. Тими ж, хто не виконає, займуться відповідні силові структури. А «лорен-дітріхи» та «студебекери» з часом стали просто смішними і не дуже зрозумілими словами з романів Ільфа та Петрова.
У нас прийнято говорити, що в Росії справжньої свободи, мовляв, і не було ніколи. Це правда, але не вся. Бо якщо з політичною свободою в РФ справді було складно, навіть вибори-1996, єдині умовно демократичні, не можна порівняти зі жодними українськими – то економічна свобода, з усіма мінусами, там справді з'явилася. Тож люди, які цілком щиро підтримували авторитарного господаря Кремля, були при цьому в економічному сенсі, коли це стосувалося їхнього гаманця, за капіталізм, лібералізм та все інше, що встигли підгледіти на «ненависному Заході».
Але авторитаризм у Росії завершився. Після початку повномасштабної війни ця країна почала перетворення (власне, повернення) на тоталітарну державу. Тобто таку, де держава регулює не тільки результати виборів, а буквально все життя своїх підданих. Звісно, усе це відбулося не від хорошого життя, а від потужних західних санкцій, які принаймні частково загнали Росію в економічну ізоляцію. Але причини тут другорядні. Важливі наслідки.
І до цих наслідків росіяни – які ще вчора зі сльозами на очах згадували (чи радше вигадували), як їм добре жилося десь між 1972-м і 1981-м роком – виявилися неготовими. Але їх уже ніхто не спитає, коли вони будуть готові. Як не питали в їхніх батьків та дідів навіть у відносно «вегетаріанські» (особливо для етнічних росіян) брежнєвські часи.
Ви скажете – навіщо нам уся ця історія? А тому, що в Україні до останнього часу теж було немало тих, хто все ще зітхав за минулими часами. Та й зараз є – і будуть, повірте – ті, хто з усіх «благ цивілізації» готовий обрати лише «сильну руку». Щоб як за Сталіна/Брежнєва, але без ідеології і Росії. Не розуміючи, що подібна позиція, вона в будь-якому разі приводить лише до одного підсумку – коли тобі, таксисту, починають навіть не вказувати, а наказувати, на якому автомобілі їздити.
Тож варто з користю використати цей безкоштовний, але при цьому дуже детальний і корисний урок. Щоби потім не опинитися на місці цих російських таксистів. Чи не таксистів – неважливо насправді, бо ті, хто пам'ятає реальні часи, а не вигадані в процесі ностальгійних зітхань, вони не забули, що подібні накази стосувалися усіх верств населення без винятку.
У країні, яка рівно 30 років уже як стала історією, у Чехословаччині, колись давно, у 60-х роках минулого століття, намагалися побудувати «соціалізм з людським обличчям». Зрозумівши, що це неможливо, тільки тоді, коли побачили це «обличчя» в аеропорту Рузинє, де о другій ночі 21 серпня 1968 року висадилися підрозділи 7-ї повітряно-десантної дивізії (тієї самої, між іншим, до якої входив 171-й окремий десантно-штурмовий батальйон, чийого командира «демілітаризували» українські воїни в березні 2022 року).
Росіяни ж думали, що можливо побудувати «державний капіталізм із людським обличчям». І от тепер це «обличчя», у вигляді капота «Москвича», побачили таксисти. А всім, хто ще не мав такого щастя, обов'язково доведеться це зробити – і раніше, ніж вони собі гадають. Винятків не буде ні для кого.
А українцям варто вчитися на чужих помилках. Щоб не опинитися в один прекрасний день за кермом нової «Славути». У «добровільно-примусовому» порядку.