Передбачаю, що дехто з Вас піде з цієї лекції розчарований. Бо якщо Ви справді очікуєте від мене відповіді на запитання «Куди рухається світ?», то зразу скажу, що я, як історик, цієї відповіді не знаю. Як і решта гуманітарних дисциплін, історія найменше надається на роблення прогнозів. Найбільше, що можу тут сказати: історія є принципово непередбачуваною.
Історія, однак, має важливу терапевтичну дію: вивчення минулого є необхідною передумовою для визволення нашого розуму. Тому своє завдання як історика бачу не в тому, щоб давати Вам готові відповіді, а радше у тому, щоб запропонувати Вам певний спосіб думання.
Почну з недавньої історії. 31 грудня 2010 р., закінчилося перше десятиліття нового тисячоліття. Поки що не маємо назви для нього. Воно було позначене кількома драматичними подіями: 11 вересня 2001 р. та вторгненням США і НАТО в Афганістан й Ірак; динамічним розвитком країн БРІК (Бразилії, Росії, Індії та Китаю), що привів до зміни світового господарства і геополітичного укладу; хвилі кольорових революцій, яка прокотилася євроазійськими просторами, але майже всюди, за винятком Сербії і Грузії, зазнала, хоча, може, й тимчасової, але дошкульної поразки; й, нарешті, великої економічної кризи, що почалася 2008 р.
Кожна з цих подій по-своєму значна і велика. Але жодна з них не надається на центральний символ десятиліття – таким, як, скажімо, для 1990-х було падіння Берлінської стіни 1989 р. Історики вже назвали останні десять років як «Ніяке десятиліття» або «Десятиліття без назви». А це на свій спосіб виказує нашу розгубленість і безсилля перед запитанням “Куди рухається цей світ?”
У таких ситуаціях є добра порада: якщо не знаєш відповіді, спробуй розширити контекст. А цей контекст є такий: ми живемо у час безпрецедентних і швидких змін. Найбільш промовисто про ці зміни свідчить демографія – єдина соціальна наука, дані якої складно (хоча багато й пробували) сфальсифікувати. Отже, демографія каже, що населення на землі постійно зростає – і що далі, то більше. Якщо взяти за початкову точку відліку 1650 рік, то відтоді загальна кількість населення на землі подвоїлося за 200 років. Наступне подвоєння сталося уже за сто років (1850 - 1950 р.), а по ньому – за 50 років (1950-2000 р.). Чергове подвоєння передбачають до 2025 р. – тобто протягом одного покоління.
Ми ще ніколи не були такими багатими
Нас не лише стало більше – ми ще й стали жити довше. За оцінками демографів, від початків писаної історії до кінця ХVІ ст. тривалість людського життя суттєво не змінювалася і становила у середньому 25 років. За наступні сто років тривалість життя зросла до 45 років, а наприкінці ХХ ст. - до 60.
Ми ще ніколи не були такими багатими. Наші життєві стандарти не просто перевищують стандарти наших батьків і дідів – вони є вищими за рівень монарших дворів найбільших імперій минулого. Звичайно, немає сенсу порівнювати “тоді” і “тепер” за кількістю холодильників чи комп’ютерів – того, чого не було 50-100 років тому. Є, однак, інший й надійніший показник - що і як ми їмо. Скажімо, те, як часто ми споживаємо м'ясо чи спеції, котрі у минулому були прямою ознакою багатства.
Це стільки добрих новин. Тепер новини не дуже добрі або й зовсім погані. Ми живемо довше і багатше. Але ми не стали від того щасливішими. Ще 1970 р. американський професор Річард Істерлін сформулював парадокс, який відтоді називають його іменем: стаючи багатшими, ми не стаємо щасливішими. Просто бідність перестала бути абсолютною й стала відносною. Іншими словами: наше задоволення вимірюється не тим, що ми маємо – а тим що ми хочемо мати. Особливо порівняно з нашими сусідами по будинку, місту, регіону чи країні. І якщо ми цього не маємо, то відчуваємо себе нещасливими.
Що гірше: ми втрачаємо довіру до один до одного – див. карту нижче:
Пояснення до карти: Карта порівнює почуття “довіри і причетності” у 22 європейський країнах серед молоді 15-24 років. Довіра вимірюється у показниках від 0 до 10. Що вищий показник ( див. палітру кольорів у лівому верхньому куті), то нижча довіра.
Без цієї довіри суспільство розпадається на дрібні атоми – а це унеможливлює суспільну солідарність й ефективну демократію. Як показують недавні дослідження, через 20 років після падіння Берлінського муру більшість людей по обидва її колишні боки готові пожертвувати свободою заради багатства (див. схему нижче).
Пояснення до схеми: схема подає відповіді опитуваних у різних країнах Європи, Росії та США на запитання “Що є дорожче…”: синім кольором позначена відповідь “щоб ніхто не перебував у нужді”, рожевим – “свобода реалізувати свої життєві цілі”.
Занепад модерності
Якщо ж дивитися на 20 років не назад, а вперед, то там, цілком правдоподібно, нас узагалі чекає кінець. Як прогнозують фахівці з оцінки світових ресурсів , невпинне зростання населення та технологій спровокує бл. 2030 р світову катастрофу через брак їжі, енергії та води.
Усі ці зміни означають не що інше, як занепад модерності. Її можна описати короткою формулою т.зв. sustainable growth (безперервного зростання): “І більше, і більше, і більше – і швидше, і швидше, і швидше”.
Модерність не є просто часом швидких змін – для неї характерний суспільний настрій, який свідомий цих змін і ці зміни вітає, бо дивиться на них з надією. Віднедавна зміни перестали приносити нам радість. Ми стали боятися їх, бо відчуваємо загрозу, яку вони несуть з собою. Наше суб’єктивне почуття є справді “постмодерним”, бо позначене втратою віри у модерність.
В останні десятиліття з’явилося багато книжок, які намагаються сконцептуалізувати наш сучасний стан. Я хочу зосередитися лише на кількох із них. Першою є книжка одного з найбільших сучасних істориків Тоні Джадта «Ill Fares the Land» (Тяжко тій країні). Вона вийшла у березні 2010 р., за кілька місяців до його смерті – й уже її перше речення звучить як діагноз: “Є щось підставово неправильним у тому, куди рухається наш світ”. Ця неправильність полягає передусім у зростаючій прірві між багатими і бідними. «Важливим є не те, – твердить Джадд, – наскільки багатою є країна, а наскільки нерівною вона є». Досить навести статистику з Доповіді міжнародного бюро праці: у 2007 р. виконавчі директори 15 найбільших американських компаній отримували заробітну плату у 520 разів вищу за платню середнього службовця; у 2003 ця різниця становила «всього» 360 разів.
Різниця доходів між бідними і багатими вимірюється т.зв. «індексом Джіні» (Gene index). Статистика показує прямий пропорційний зв'язок між цим індексом і тривалістю життя та рівнем злочинності, й обернено пропорційний – соціальній мобільності, тобто можливості піднятися вверх по соціальній драбині. З останнім пов‘язують смерть «американської мрії» – віри у те, що кожен новоприбулець за достатньої працьовитості, талану і впертості може досягти вершків суспільства. Насправді так не є: як показують недавні дослідження, абсолютна більшість американців закінчують життя у тому класі, в якому народилися.
Схема: Зв'язок між соціальною нерівністю і соціальною мобільністю
Подібні негативні наслідки спостерігаються і в політичній сфері: існує зв'язок між зростанням нерівності та занепадом суспільної довіри – тої субстанції, яка уможливлює функціонування ефективної демократії. Найнижчий рівень довіри серед молодих людей припадає на ті західні країни, які з найбільшою безоглядністю стали на шлях нерегульованого капіталізму - Великобританії, Ірландії та США. У результаті, відзначає Джадт, розвинуті країни стають щораз більше схожими на країни відсталі: і в перших, і в других, позірно всі громадяни користають з економічного зростання – але насправді цей ріст збагачує лише привілейовану меншість.
Зростання нерівності є порівняно недавньою тенденцією. З кінця 19 ст. й аж до 1970-х років всі розвинуті суспільства прагнули вирівнювати доходи шляхом прогресивного оподаткування, державної допомоги бідним та збільшенням субсидій та соціальних виплат. Результатом стало економічне чудо 1950-1980 років – те, що німці називають Wirtschaftswunder (господарське диво); французи “Les Trente Glorieuses” (славетні тридцять років) а англійці - “age of affluence» (добою багатства). Це були тридцять років безпрецендентої соціальної мобільності. Як писав Ральф Дарендорф, “ніколи раніше так багато людей не мали так багато життєвих шансів”.
Покоління 60-х
Але тут історія знову зіграла свій злий жарт. Покоління, породжене економічним дивом, це економічне диво й поховало. Привілей пізнішого народження вберіг молодих людей від досвіду депресії і воєн й, відповідно, позбавив їх страху перед ринком. Ніколи раніше культурне провалля, що відділяло «батьків і дітей», не було таким глибоким, як у 1960-х роках.
Що більше: на зламі 1980-х і 1990-х років ці «діти» стали тим поколінням, яке згідно з законами «політичної біології» (мій термін) перейняло на свої плечі тягар політичної влади. Чоловіки і жінки, які донедавна домінували чи досі домінують у сучасній політиці – Біл і Гіларі Клінтон, Тоні Блер, Гордон Браун, Герман ван Ромпей, Анґела Меркель – з покоління 60-х. На противагу поколінню Черчілля, де Ґолля й Аденауера, вони не сповідують жодної упорядкованої системи поглядів. Тому, пише Джадт, від них не віє ані переконанням, ані авторитетом. Він називає їх «політиками-light” (за аналогією з Cola-light чи Mallboro-light), а час, в якому вони правлять – «добою пігмеїв». Роки їхнього правління стали «втраченими роками» та «роками, які поїла сарана». Вони позначені кризою, тероризмом, кліматичними змінами і провіщають прихід нової доби – доби страху і непевності.
Головна проблема, вважає Джадт, вкорінена не у навколишньому світі, а в наших головах: «ми» втратили можливість навіть уявити інший стан речей та говорити про інший тип суспільства; «ми» надто розгублені; у «нас» немає більше справжніх масових політичних рухів. Із занепадом великої віри – чи то в Бога, чи то в прогрес історії – «нашій» політиці бракує ідеалізму. А без здорової дози ідеалізму сучасна політика зводиться до такої собі суспільної бухгалтерії. Щоб відвернути можливу катастрофу, «ми» потребуємо нової інтелектуальної революції.
Книжка Джадта власне є спробою змалювати контури цієї революції. Якщо дуже стисло її окреслити, то це має бути поява «нової «нової лівиці» (new new Left) - на відміну від «старої», комуністичної і соціал-демократичної лівиці першої половини 20 ст., й нової лівиці (New Left) у 1960-х. В основу ідеології цієї найновішої лівиці має бути покладено переосмислення ролі держави: «Держава не є найкращим вирішенням – принаймні до тої міри, як про неї думали у середині 20 ст. – але вона рівно ж не є і найгіршим із доступних рішень».
Книжка Джадта написана як політичний заповіт і адресована передусім молодим людям по обидва боки Атлантики. Вона написана стисло й афористично, а сила аргументації та усвідомлення обставин, за яких вона виникла – Джадт писав її перед своєю смертю, а привид смерті провокує на максимальну відвертість – допомагає їй промовляти водночас до розуму і до серця. Тоні Джадт сам належав до покоління “60-х”, займався головно повоєнною історією, а до того ж був людиною лівих переконань. Кожен із цих фактів його біографії спонукав його до застосування короткотривалої історичної перспективи. Таким чином він узагальнював досвід свого покоління, свої власні дослідження та віру “лівиці” у те, що більшість проблем породжені конкретними обставинами. У підсумку, як здається, він сам став жертвою короткотривалої перспективи: він не пробує підважити чи зревізувати саму формулу модерності – бо, це, як правило, є заняттям правих, консервативних інтелектуалів.
1492
Заради справедливості треба сказати, що у своїй книжці Джадт час до часу виходить за межі повоєнної доби, подає ширші історичні порівняння. Він порівнює 1950-80-ті з передднем Першої світової війни: ніколи світ не виглядав так добре економічно і стабільно політично, як тоді. Характерно, що рівня 1913 р. більшість країн заходу досягли лише у 1950-х роках. Інше порівняння Джадта – межа XVIII-XIX ст., час появи різних сучасних “ізмів”: все, що сталося у ХХ столітті, було написане у XIX ст.
Такі історичні екскурсії потрібні, але, на мою думку, не є достатньо глибокими, бо не сягають до самого коріння модерності. Заради цього я хочу звернутися до іншого найбальшого історика сучасності, Феліпе Фернандеса-Арместа – так, принаймні, характеризує його Sunday Times на обкладинці його найновішої книжки «1492. The year our world began» (“1492. Рік, коли почався наш світ», London, Berlin, New York, 2010). Книжка оглядає події, що сталися наприкінці XV ст. в ісламському світі, Середземномор'ї (передусім - в Італії та Іспанії), німецьких землях, Східній Європі і Росії, Китаї, Японії, Кореї та в імперіях ацтеків і майя.
Вибір 1492 р. як переломного є простим і переконливим. Доти світ був поділений на різні ізольовані екосистеми й культури. Поділ почався бл. 150 млн років тому. Тоді первісно єдиний суцільний суходіл, що піднімався над рівнем світових океанів, почав розділятися на окремі континенти й дрібніші острови. З плином часу континенти й острови дедалі більше віддалялися один від одного, формуючи власні моделі життя. Останні так відрізнялися між собою, що коли їхні представники почали вперше зустрічатися між собою, вони мали труднощі з тим, щоб визнати один одного представниками одного й того самого людського роду.
Край дивергенції поклало відкриття Америки 1492 р. Помилка Колумба – він шукав коротшого шляху з Європи до Індії – стала поворотним пунктом у світовій історії. Вона розпочала зворотний процес конвергенції розрізнених цивілізацій та екосистем в один-єдиний глобальний світ. Що більше: перша хвиля глобалізації, започаткована Колумбом, привела до глобального панування Європи як універсальної моделі розвитку – моделі, яку ми сьогодні за браком кращого терміну називаємо «модерністю».
Якщо дивитися на цей процес не з сучасної перспективи, а з перспективи 1492 р., то зі всіх можливих кандидатів на глобальне домінування шанси Європи були чи не найменшими: як нагадує нам Фернандес-Арместа, при кінці XV ст., Індія, а не Європа, була символом багатства; іслам переживав період динамічної експансії, й Індійський океан по-суті був його внутрішнім морем; а тогочасний Китай був найближчим до того, що ми сьогодні б назвали модерною державою зі стабільним економічним розвитком.
Щоб зрозуміти причини піднесення Західної Європи, варто зіставити відкриття Америки з іншими подіями, що сталися того ж року. На самому його початку, 1 січня 1492 р., війська іспанських монархів Фердінада й Ізабелли ввійшли у Гренаду, останнє місто-фортецю, яким володіли араби, і тим самим завершили Реконквісту – визволення Іберійського острова від мусульманського домінування. Ця перемога, як писав баскійський літописець, “врятувала всю Іспанію, а навіть усю Європу”. “Європа” тоді була синонімом християнського, чи, точніше, католицького світу. У Ватикані, де перемогу святкували чи не найголосніше, старий і хворий Інокентій УІІІ надав іспанським королям титул “католицьких монархів”. Це відповідало істині ще й тому сенсі, що після взяття Гранади Фердінанд й Ізабела наказали вигнати з півострова іновірців – мусульман та іудеїв, й відтоді Іспанське королівство справді стало суто католицькою монархією.
Була ще одна подія, яка надавала всім іншим особливого значення: з наближенням 1500 р. католицький світ чекав свого кінця. У Європі ширилися віра про останнього християнського імператора. Він мав пришвидшити друге пришестя Христа, звільнивши світ від влади Антихриста. Фердинанд найкраще підходив на цю роль. І то не тільки тому, що він щойно переміг мусульман. Були ще й інші знамення: віру в “останнього імператора” ширив сицилійський монах-містик Йоахім де Фіоре, а Сицилія належала Фердинанду по праву як королю Арагону. Один з його успадкованих титулів після шлюбу з Ізабеллою, королевою Кастилії, був “король Єрусалиму”.
Коли Колумб просив Фердинанда дозволу і підтримки, він переконував, що тріумф його трансантлантичної подорожі дорівнюватиме визволенню Єрусалиму і Святої землі з-під влади невірних. Придворні літописці занотували, що при цих словах на лиці Фердінанда з’явилася посмішка. Більшість істориків трактували її як вираз імператорського цинізму. Фернандес-Арместа схильний однак вважати, що за цією посмішкою крилося що інше: у словах Колумба Фердінанд ще раз почув підтвердження того, що він є останнім християнським імператором, на якого Бог поклав особливу місію.
Так чи інакше, три великі події 1492 р. – кінець Реконквісти, подорож Колумба й очікування кінця світу – були тісно пов’язані між собою. Колумб шукав нової дороги до Індії, думаючи що робить богоугодну справу. Близький прихід Христа вселяв надію, а не розпач серед європейців чи то пак католиків – а щонайменше мотивував їх на великі справи.
Фернандес-Армест докоряє історикам, що пишучи про Колумба, вони не звертають уваги на світ довкола нього. Щоправда, сам він уникає широких узагальнень. Його відповідь на запитання, чому з усіх цивілізацій тільки європейська відчула потребу поширюватися далі і відкривати нові світи, є простою: Європі вдалося це тільки тому, що інші такої потреби не мали і не відчували. Вони були щасливими бути такими, якими уже є. Захід же став багатим, бо в порівнянні з ними був дуже бідним.
Таке пояснення by default (за замовчуванням) навряд чи може вдовольнити прискіпливого читача. Адже, як ми знаємо – і цьому присвячує окремий розділ своєї книжки Фернандес-Арместа – очікування кінця світу 1492 р. були такими ж сильними у православному християнському світі, хоча з іншої причини. Десь близько того часу Московське князівство звільнилося від влади монголів і підкорило Новгород – а тим самим теж почало свій довгий шлях до перетворення в одну з найбільших у світі, Російську імперію. Її завоювання відкрили їй доступ до величезних природних та людських ресурсів. Сучасна Росія є єдиною державою, яка зберегла свої колонії. Вони послужили матеріалом не лише анекдотів про чукчів та місцем для природної велетенської тюрми у вигляді Сибіру, а й джерелом місцевих нафти й газу, котрий є підставою відродженої російської могутності. Тим не менше, ані за останні 500 ані навіть сто років Росія не стала символом модерності та sustainable growth (стійкого зростання) – таким як донедавна був Захід.
Потрібна велика інтелектуальна революція
Попри відмінності підходів Джадта й Фернандес-Арместа, читання їхніх праць допроваджує до подібного висновку: для інтенсивного і стабільного розвитку мало одних тільки твердих, об’єктивних фактів. Вони мають бути підкріплені м`якими чинниками – людською уявою й мотивацією. Емпіричним доказом цього є дані Світового дослідження цінностей (World Value Survey) – глобального соціологічного проекту, який під проводом Рональда Інґлегарта був започаткований у 1980-х роках, а зараз охоплює абсолютну більшість країн, включно з Україною.
Дані цього проекту узагальнені у т.зв культурній карті світу. Для істориків ця карта є приблизно тим, чим для хіміків є таблиця Менделєєва: вона допомагає упорядкувати спосіб думання про зв’язок минулого і сучасного (я відтворив цю карту на обкладинці своєї останньої книжки «Життя, смерть та інші неприємності» (2008), і невтомно повторюю всім, що цю книжку варто купувати уже заради обкладинки).
Коротко підсумувати результати цього проекту можна кількома реченнями: Існує щось на зразок стежкової залежності: те, куди ми потрапимо, залежить від того, звідки ми прийшли. І у найгрубшому наближенні цим “чимось” є релігія. У загальній драбині цивілізаційного розвитку простежується певна залежність: якщо хочеш бути “багатим і славетним”, то краще належати до монотеїстичної, а не політеїстичної спільноти; серед монотеїстичних релігій краще бути християнином, аніж не-християнином (єдиний виняток становить конфуціанство); у колі християнських країн більше шансів мають західно- аніж східно-християнські; а серед західних християн краще ведеться протестантам, аніж католикам.
Іншими словами, релігія служить не лише натхненням для віруючих, чи, навпаки, як думають атеїсти, “опіумом для народу” – вона ще й визначає дорогу до модерності. І якщо ми відчуваємо зараз занепад Заходу й кризу модерности, то чи не є секуляризація західних суспільств однією з причин цього занепаду і цієї кризи – причиною, звісно не єдиною, але й не другорядною? Звичні теорії модернізму говорять, що те, що зараз є правдою на Заході, має бути правдою і для решти культур у майбутньому. Відповідно, секуляризація раніше чи пізніше неминуче пошириться й на інші суспільства. Недавні дослідження підважують цю тезу. Насправді те, що ми найчастіше називаємо “секуляризацією” – падіння ролі релігії у суспільному житті – є суто європейською моделлю і не має відповідників на інших континентах. Тому «кінець історії», про який почали говорити якісь 20 років тому, є не кінцем історії – а радше кінцем Заходу, який втратив релігію як свою головну мотиваційну силу.
Можна, однак, спромогтися й на інші, не такі песимістичні висновки. Хоча Захід і перестає бути моделлю, його рано ще списувати на смітник історії. Країни БРІК за якістю життя у перерахунку на душу населення коливаються десь між Нігерією (Китай) і Мексикою (Росія).
Пояснення до карти: різні кольори відображають річний рівень доходів на душу населення – від менше 500 ам. дол. (червоний кольор) до 30.000 і більше (темно синій колір).
Вони не становлять релігійної спільноти, і політично вони є поділені: Китай і Росія є авторитарними режимами, а Бразилія та Індія – функціонуючими демократіями. Єдину спільну модель, яку пропонує БРІК: це інтенсивне використання дешевих але багатих ресурсів. БРІК ще не досяг стандартів життя Заходу, але вже має його проблеми: зростання прірви між багатими, які стають ще багатшими, і бідними, які стають ще біднішими. Велимовною є й інша історична паралель: Японія була першою країною, яка у 1970 році проламала «домінування Заходу». У 1990-х роках виглядало, що японський капітал здомінує американську економіку. Зараз, 20 років по тому, японське економічне чудо виглядає економічною бульбашкою.
Іншими словами, кожна з чотирьох країн БРІК мала би що показати і доказати, що вона спроможна на стабільне і безперервне зростання. А для такого розвитку важливо те, що економісти називають “чинником Х” – культура, ментальність, звички і т.д. 500 років тому Європа очікувала кінця світу, але з релігійним почуттям, яке змушувало діяти. Тепер ми знову ведемо розмови про кінець світу, але без будь-якої сильнішої мотивації до дії. Ми живемо у постмодерному світі – але ми не маємо постмодерних відповідей на його кризу.
Нам справді потрібна велика інтелектуальна революція. Але не конечно та, яку пропонує Джадт. «Нам потрібна революція, - пише він, - яка задовольняє нашу потребу в сенсі нашого життя». Ціна життя, однак, вимірюється тим, що ми готові за нього віддати. Зізнаймося ж собі щиро: скільки з нас готові пожертвувати собою заради переробленого й зревізованого соціалізму, формулу якого пропонує Джадт? Чи, якщо вже на то пішло, будь-якого іншого “ізму” – лібералізму, консерватизму а навіть націоналізму?
Мені особисто ближча теза Лєшка Колаковського і Чарлза Тейлора – інших великих мислителів сучасності, що тільки релігія може стати надійним джерелом для суспільної солідарності та довіри один до одного. «З певністю віри, - пише Колаковський, - зникла і певність невіри. Бо світ освіченого атеїзму – обіцяного нам зручного світу, захищеного приязною до нас природою – насправді є світом хаосу, позбавленим будь-якого сенсу й напрямку, будь-якої структури і будь-якої орієнтації». Відсутність Бога, словами Колаковського, стала відкритою раною європейського духу.
Європа, а в ширшому розумінні й увесь Захід, має визнати своє християнське коріння. І діяти відповідно до цього. Якщо цього не станеться, то ми, здається, будемо останнім поколінням, яке знало, що таке спокій і добробут.
Фрагменти лекції з нагоди 4-ї річниці компанії pro.mova. Повний текст лекції можна прочитати на сайті pro.mova.