В Радянському Союзі, як відомо, ідеали були благородні та спільні, а інтереси – егоїстичні та шкурні. Треба сказати, що ми недалеко втекли від цієї моделі. Війна з Росією, бажання догнати «Європу» і навіть вічний заклик «побудувати Україну» ставлять просту людину в таке саме незручне становище, в якому перебували громадяни СРСР до перебудови. Той, хто відчуває себе частиною суспільства, постає перед простим вибором – або в єдиному пориві будувати світле майбутнє, або змиритися зі статусом ренегата чи зрадника. Як правило, розумні люди цього вибору не декларують, і найголосистіші патріоти є одночасно власниками найкращих «хатинок для мами».
Ніхто вже не згадує, що головним ворогом радянської влади в Україні був саме «буржуазний націоналізм», який передбачав бажання «маленької людини» щось зробити і для власного комфорту, а не лише для того, щоб Гагарін полетів в космос раніше за американців. Вже чверть століття радянська мораль засуджена всіма, кому не лінь, але мати свій «інтерес» і досі вважається непристойним. Навіть з точки зору захисників того таки «буржуазного націоналізму».
І це є реальною проблемою людини, хоча логічно – проблема в ідеології. Тому що нічого «буржуазного» в сучасному українському націоналізмі нема. А це дуже погано.
Від українських політиків можна багато почути про наповнення бюджету, про укріплення вертикалі влади, про справедливий розподіл. Але як це торкнеться непенсіонера і небюджетника – невідомо. Для виборця є загадкою (яку він, до речі, навіть не намагається розгадати), чим особисто для нього обернеться обрання свого кандидата. Бо якщо хтось береться захищати чиїсь інтереси, то вони мали б, теоретично, хоча би бути. Не може ж депутат працювати втіленням альтруїзму і самопожертви своїх виборців, це абсурд. Він мав би проводити політику в інтересах якоїсь конкретної групи з конкретними зацікавленнями, а не просто «вибивати» гроші на дорогу від села до села.
Відсутність групових інтересів в нас компенсується національною єдністю. Погано живемо – треба більше єдності. Безвідповідальність – ще більше єдності. Корупція – знову брак єдності. Хоча яка єдність може бути в пенсіонера і приватного підприємця в питанні податків чи акцизів? Обережні й далекоглядні політики за чверть століття так і не розкрили «маленьким українцям» секрет, за рахунок кого все це має функціонувати. Бо ті, хто реально впливає на політику, прекрасно себе почувають і за існуючої системи – системи «дружніх винятків», «Роттердаму +», «ринкової ціни на газ» чи хоча б виділення коштів «на лавочки і благоустрій». Натомість для загалу незрозуміло, чи є якась політична сила, яка «за» чи «проти» легалізації «польських блях». Хто за продаж землі? За легалізацію ігрового бізнесу? Не за «глибоке і всебічне вивчення питання». А щоб сказав «так» або «ні», тому що «питання не на часі» – це не відповідь. А зменшити податки, підвищити пенсії і покарати винних – це ми вже проходили. Залишилося лише оподаткувати бандеролі з «Алі Експресу», і заживемо.
Ми навіть не усвідомлюємо, наскільки глибоко проникли в український, патріотичний на перший погляд, дискурс ідеї «русского мира» і більшовиків. Те, що Саакашвілі обзиває Порошенка «баригою» – це лише вершина айсберга і жест «назустріч побажанням трудящих». «Під водою» – маса населення, для якої власна держава є в найкращому разі нейтральною, а переважно – чужою і ворожою структурою. Бо, як навчали радянські вчені-історики, котрі тепер стали українськими, українці ніколи не воювали у «своїх війнах», доки не познайомилися зі «старшими братами». Лише тоді почалося «звільнення від гніту». Союз впав, наукові установи перейменували, пам’ятники вождям замінили, а час жити краще ніяк не наступає. Пролетарям і далі нема чого втрачати, крім своїх кайданів. Відповідно, і захищати особливо нічого.
Якби ж то знати, в якому приблизно напрямку ми рухаємося: чи до шведської моделі соціалізму з людським обличчям, чи до благотворних прикладів азійських тигрів? Тому що збільшення акцизів на тютюнові вироби – не надто точний показник.
А поки це таємниця – маємо цікаві наслідки. Наприклад, фаворит президентських рейтингів Святослав Вакарчук популярно співає про «коли закінчиться їхня війна» і «не твоя війна»? А це неправильно, пафосно і «по мудрому», але неправильно. Суспільно-політичний аутизм під час війни – це тимчасова «позиція», яка дуже швидко перетвориться на «позу», коли так почнуть думати в армії.
Можна довго сперечатися про причини і наслідки. Але для більшості українців фактом є український уроборус з корупціонерів-політиків і корумпованих антикорупціонерів. Український варіант загадки про першість курки чи яйця. 70% призовників «відкосили» від армії, бо рюкзаки Авакова? Чи 60 діб домашнього арешту для ворога Труханова в Одесі, бо явку на виборах роблять пенсіонери? Система відновлюється, бо не було люстрації, чи не було люстрації, бо система відновлюється? І чи є взагалі зв’язок між небажанням вкрутити лампочку в ліфті зі зловживаннями в «Укроборонпромі»?
Єдиний, кому комфортно в таких умовах, це той, хто краде. Або лампочки в під’їзді, або бюджет на окрузі. Це і є державники або опора режиму – кому як більше подобається.