Днями знову вибухнув новий міжнародний скандал, пов’язаний з наданням міською радою Тернополя імені Романа Шухевича місцевому стадіону. Буря почалася немаленька, забушували недитячі пристрасті. В історію втрутилися надзвичайні і повноважні посли Ізраїлю та Польщі. Місто-партнер Тернополя в Польщі відреагувало зупинкою співпраці і припиненням вигідного місту проєкту. Почулися зобов’язаними мер Тернополя і навіть МЗС України дати гнівну відсіч «кривдникам». Причім відповіді складалися з якоїсь каші з печерних уявлень про історію, недостовірних фактів, облудливих концепцій і напівправди, замаскованої під захист доброго імені держави Україна. Тут варто нагадати, що, напевно, ні один відповідальний історик у світі (не плутати з пропагандистами і тими, хто дивиться на історію «українськими очима») не підписався б під тими заявами.
Справа в тім, що за останні десятиліття українців встигли «підписати» на свого роду шанування конкретного сонму героїв. Оголосивши їх такими законами і постановами Верховної Ради, указами президентів та розпорядженнями Кабміну про вшанування історичних подій, відомих персоналій та пам’ятних дат. Хочу особливо наголосити на тому, що з моменту, так би мовити, узаконення статусу героя за історичним персонажем на державному рівні держава автоматично бере на себе відповідальність за всі його діяння. Хороші, погані і навіть дуже погані. Це якби хтось із президентів вирішив відзначити орденом героя України князя Володимира Великого. У цьому разі Україна мусила б не тільки гордитися актом насильницького хрещення Русі, але й визнавати, скільки всього жертв було в такого переведення русичів на монотеїстичну релігію. Починати розповідь про славетного князя не з моменту його особистого навернення, а враховувати й попередні періоди з гаремом та іншими «розвагами», характерними для тих часів.
Однак облишмо давню історію і перейдімо до наших часів. Прийнято вважати, що для національної консолідації та політичної мобілізації вкрай потрібні герої з минулого. Мовляв, вони мають служити прикладом і надихати молоді покоління на не менші подвиги заради майбутнього батьківщини. А що робити, коли історичні герої в різних історичних регіонів не те що різні, а антагоністичні? Якщо всі ці герої «партійні»? Тобто кожна політична партія, яка доривається до центральної влади, одразу намагається протиснути свій партійний героїчний наратив? Коли спроби централізовано нав’язати усім зверху любити й надихатися одними та зневажати інших ведуть до колотнечі і розколу в суспільстві? Коли обрані герої суперечать усталеному європейському наративу і не те що не дозволяють Україні в надскладній ситуації заручитися підтримкою міжнародної спільноти, а ведуть до ізоляції і перетворення держави на парію?
У такій ситуації вартувало б на фаховому рівні провести академічні дослідження та пропустити їх через відповідальні суспільні дискусії. І в жодному разі не керуватися хуторянськими уявленнями, що від перейменування вулиці в Києві або стадіону в Тернополі у когось в Москві щось дуже «підгоріло». Рухатися в цьому руслі – означає прямувати на налигачі російської пропаганди. А от уміння творити негативний колективний образ українця ні в радянської, ні в російської пропаганди не відбереш.
Це треба було вміти так легко негативно маркувати весь український рух похідними від прізвищ: Мазепа, Петлюра, Бандера. Так всі учасники руху за українську національну незалежність ставали «мазепинцями», «петлюрівцями», «бандерівцями». У корені кожного з цих означень криються негативні конотації: «мазати» – бруднити, замазувати; «петля» – зашморг, вбивство, страта і «банда» – бандити, бандитизм. Якщо помножити таку сугестивну маніпуляцію на безмежні ресурси російської пропаганди (у світовому масштабі), то стане зрозумілим, що сучасна Україна весь час буде в програші, як всередині суспільства, так і на міжнародній сцені.
Це своєрідне прокрустове ложе, постелене спільними зусиллями російськими пропагандистами та українськими націоналістичними середовищами (як правило, у західній діаспорі), практично не лишило вибору. Якщо ти патріот, то мусиш погодитися бути одночасно мазепинцем, петлюрівцем і бандерівцем. Навіть якщо в тебе є величезні сумніви у правильності дій Івана Мазепи, непричетності Симона Петлюри до погромів і колабораціонізму з нацистами Степана Бандери.
Ідеться про те, що в російської пропаганди є десятиліттями відпрацьовані досвід і механізми, як зробити героя колективним втіленням. І так само, як зробити антигероя репрезентантом цілої нації. Як через роздування інформаційної істерії, фальшування і підміну, а особливо через концентрацію уваги на окремих особистостях, створити основу для колективної компрометації.
Яскравим прикладом масованої маніпуляції навколо створення колективного образу українця є «життя» після смерті Степана Бандери. Другий приклад розкручування до образу колективного українця Івана (Джона) Дем’янюка відкладу до наступної статті. Не буду також описувати всі хитросплетіння складної біографії провідника українських радикальних націоналістів. Тим більше, що робота дослідників над окремими суперечливими періодами його біографії триває.
Проте не варто забувати про два важливі моменти. Це мільйонні тиражі брошур і книг, а також численні «документальні» програми та серіали пропагандистського характеру, інформація з яких стала частиною історичної свідомості громадян в Україні і світі. І друге – це те, що президент України Віктор Ющенко присвоїв звання Героя України Степанові Бандері. І тепер Україна мала б захищати його від ворожих і не тільки нападів. Захищати часто, розплачуючись репутаційними втратами, нездійсненими міжнародними союзами та дипломатичними скандалами. Одне слово, антиукраїнські сили вже давно поставили собі на службу постать Степана Бандери. Зрозуміло, проти волі і самого Бандери (якби він жив), і його послідовників, які й тепер не перестають просувати його фігуру на образ колективного втілення справжнього українця.
Розуміючи, яку хвилю негативу можуть викликати ці слова, але Степан Бандера кінця 1950-х років – політичний банкрот. Опинившись після війни на території Західної Німеччини, він зі зрозумілих причин повністю втратив зв’язок з рештками націоналістичного підпілля в радянській Україні. Чимало членів його організації зуміли отримати візи в країни Північної Америки, і він втрачав на них безпосередній вплив. Йому ж в американській візі відмовили.
Спроби залишитися при ділі через співпрацю з англійською та американськими розвідками виявилися невдалими. Йому загрожувало життя звичайного пенсіонера, на якого, до всього, зусібіч чигала радянська небезпека. Тепер відомі кілька планів замаху на Бандеру, організовані радянськими спецслужбами. Та й відносини з «мельниківцями» не обіцяли нічого хорошого.
Все, що залишалося – це життя серед маленької групки прихильників у наскрізь небезпечній Європі. Життя без впливу на великі процеси. Крім того, життя політичного лідера, який навіть після жахіть Другої світової війни ніяк не змінив своїх поглядів. Не погодився на нові стратегію і тактику в зміненій війною Європі. Допровадивши тим само свою організацію до третього розколу.
У такому статусі й загинув Степан Бандера від рук радянського агента Сташинського. Вбивця зробив його сакральною жертвою радянського режиму і героєм-мучеником для західної української діаспори. Після фізичної смерті почалося нове медійне життя Степана Бандери. Спільними зусиллями діаспори і радянської пропаганди Бандеру возвели до статусу колективного українця. Відтоді усі, хто прагнув державної незалежності, змушені були зараховувати себе в «бандерівці». Весь український рух 1930-х і аж до проголошення української незалежності мав іменуватися бандерівським. За іронією долі і силами радянської пропаганди «бандерівцями» стали навіть вороги й противники Бандери: члени найпотужнішої партії УНДО, «мельниківці», «бульбівці», «двійкарі». А весь український незалежницький рух був маркований іменем Степана Бандери.
І тому не дивно, що кожен приклад глорифікації Степана Бандери або його формації щоразу викликає негативну реакцію депутатів ЄС і конгресменів США. Не без того, що ініціативи для осуду можуть непомітно виходити з Москви. А можуть і не виходити. Достатньо, щоб пропагандистські російські медіа «вчасно» проінформували різними мовами світ, що в Україні знову голову піднімає фашизм. Досить кількох відеороликів за участю теперішніх нібито націоналістів з нацистськими рунами, портретами Бандери і завченими ксенофобськими гаслами з минулих часів, щоб у середньостатистичного європейця або східного українця виникла пряма асоціація з подіями Другої світової війни. Щоб з’явилося «підтвердження» російській пропаганді про те, що Революція гідності – це не рух за європейські цінності і спроби звільнитися від клептократичного режиму, а «фашистський переворот».
У підсумку нам всім варто себе спитати: а чи не занадто велику ціну платить сучасна Україна за недолугу історичну політику останніх десятиліть? Спитати, які справжні цілі такої політики? Бо репутаційні втрати від неї на міжнародному рівні є очевидними. Крім того, така політика сіє розкол всередині українського суспільства. І аж ніяк не сприяє консолідації для амбітних майбутніх звершень.