З перших днів незалежності український нацбілдинг проходив мляво і невпевнено. Майже чверть століття ми не могли визначитися з фундаментальними засадами нашої державності. Мова, історія, зовнішня політика, державний устрій – все було предметом дискусій. Професійні неукраїнці скаржилися на насильницьку українізацію, але в дійсності країна була розколота майже навпіл.
Єднання у вогні
Однак анексія Криму та війна у Донбасі надали українському проекту життєвих сил. Історики знають: єдність крові не створює націй. А от кров, пролита в ім’я єдності – це справжній еліксир. «У сучасної культури націоналізму немає більш захопливих символів, ніж монументи і могили Невідомого солдата», – писав свого часу Бенедикт Андерсон. Тепер у нас цього вдосталь. «Тимчасово невстановлений захисник України», – пишуть на могилах бійців АТО. Саме туди понесуть квіти школярі, і слоган «Спасибо деду за победу» матиме для них зовсім інший зміст. Ми завжди сумнівалися, чи той Донбас український. Але за останні півроку на тих землях пролито стільки української крові (в тому числі галицької), що сумніви відгонять блюзнірством.
Тепер у нас своя Велика Вітчизняна війна, у кривавому тиглі якої гартується національна єдність. Схід і Захід не завжди можуть порозумітися в парламенті, але стоять пліч-о-пліч на фронті. А за ними стоїть всеукраїнська мережа волонтерів і благодійників, що, за останніми підрахунками, об’єднує 65% громадян. Бойова солідарність легко долає давні протиріччя – навіть осоружне мовне питання стало забавкою маргіналів. «Я сегодня в поле чистом \ подстрелил сепаратиста \ за национальную мечту», – фронтова пісенька на афганський мотив звучить так само природньо, як упівська лірика.
Війна знищила і обтяжливу політичну строкатість. Націонал-демократи десять років штурмували південний схід і лише тепер загнали проросійські сили на маргінес. Розмежування між поміркованими та радикалами існує, але всі вони дотримуються єдиного політичного вектора. В інертній суспільній свідомості також відбулися карколомні зміни. Хто б міг подумати, що за «Самопоміч» голосуватимуть навіть у Миколаєві та Одесі, а Яроша оберуть у парламент на Дніпропетровщині?..
Консервативний ефект
Отже, АТО зробила те, чого чверть століття не могла добитися вітчизняна інтелігенція і політична еліта. У суспільства нарешті з’явився внутрішній стрижень, навколо якого об’єднуються усі: робітники і бізнесмени, східняки і галичани, віряни і атеїсти, націоналісти та ліберали. Втім, зовнішня загроза не лише мобілізує, але і консервує суспільство. Розуміючи це, український політичний клас злету засвоїв військово-патріотичну риторику і став вербувати учасників АТО у партійні ряди. Поки у Донбасі гинуть наші солдати, українці мовчки терпітимуть інфляцію, зростання цін та інші негаразди. Так триватиме ще кілька повоєнних років, поки українці оговтаються від шоку. Але потім суспільство знов почне задаватися незручними питаннями: де обіцяні реформи? Чому бандити не в тюрмах? Коли заживемо по-новому?
З аналогічною проблему у 1960-х зіткнулася радянська влада. Тоді вже було зрозуміло, що ніякого комунізму не буде, а внутрішні проблеми набули загрозливої гостроти. У республіках СРСР спалахували робітничі бунти, а деградація економіки змусила уряд закуповувати продовольство у країнах «загниваючого капіталізму». Аби врятувати радянський лад, тодішні політтехнологи звернулися до теми Великої Вітчизняної війни. Оспівування дідівських подвигів замінило турботу про сьогодення і майбутнє, а зазіхання на радянський лад таврувалося, як наруга над пам’яттю героїв. Так народився культ Перемоги, який законсервував панування КПРС ще на три десятиліття. Навіть у сучасній Росії культ Перемоги продовжує виконувати своє призначення, легітимізуючи путінський лад.
Перед українською владою також постане спокуса інструменталізувати пам’ять про АТО, підмінивши історію війни патріотичним міфом. І справа не лише в управлінській доцільності, а ще й у відповідальності. Простіше відкрити в Іловайську грандіозний меморіал, ніж чесно звітувати перед суспільством, чому солдати опинилися у кривавому котлі. Дешевше перейменувати вулиці на честь героїв АТО, ніж забезпечити ветеранам гідні пенсії та програми реабілітації. Вже зараз фронтовики мають власний погляд на події, волонтери можуть багато розповісти про «відмінну» роботу Міноборони, а активісти – про те, яку роль в окупації Донбасу зіграли українські силові структури. Але їхні голоси можна заглушити галасливим славослів’ям і затаврувати правдошукачів наклепниками.
Pro et contra
На жаль, формування культу пам'яті передбачає забування, причому масштаби амнезії можуть бути шокуючими. Згадайте, як радянський агітпроп «відредагував» події Другої світової. Після розпаду СРСР зчинився такий бум ревізіонізму, що Кремлю довелося боротися з ним законодавчими заборонами. Не виключено, що з історією АТО може статися те саме. Наші онуки вивчатимуть красиву легенду про «трьохсот спартанців» з Донецького аеропорту, але не знатимуть, що за штабними папірцями «кіборги» ніде не числилися. І навряд чи у шкільних підручниках напишуть про кинуті напризволяще бригади, яким довелося рятуватися аж на території Росії.
В Україні знайдеться чимало журналістів, громадських активістів і фронтовиків, які спробують розповісти суспільству гірку правду. Але схоже, що обиватель все ж таки вибере солодкий патріотичний міф. Українці настільки втомилися від потрясінь і катастроф, що залюбки погодяться на поганий мир, ніж на продовження героїчного спротиву. Так само вони втомилися від нескінченного потоку деморалізуючих новин про втрати, прорахунки військового керівництва, чиновницьке нехлюйство і т.д. І якщо згори запропонують офіційну версію війни, де не буде всіх цих жахіть, суспільство може погодитися. Радянські ж люди якось вірили у подвиг неіснуючих панфіловців і стратегічний геній дегенерата Жукова. А що поробиш – війну набагато легше сприймати у її пропагандистській редакції. Тим більше, якщо ця пропаганда тішить національне самолюбство.
Отже, створення національного міфу про АТО сприятиме стабілізації української політичної системи з її корупцією, зашкарублістю і неефективністю. Але яку роль буде відведено колишнім фронтовикам – невідомо. Принаймні у путінській Росії культ Перемоги сполучається з цинічним нехтуванням інтересами ветеранів. Реальні учасники війни доживають у бідності і забутті, а на святкових трибунах все частіше красуються ряжені статисти. Та попри все це, прийдешні покоління українців матимуть більше підстав для єдності та гордості за свою країну, хай і частково фальшивих. Але чи варте воно того – вирішувати не тільки українській владі, але і кожному з нас.