Парламентські вибори 2012 року, крім фальсифікацій та здобуття більшості провладними політиками, насамперед відзначились тим, що вперше за роки незалежності до законодавчого органу потрапила партія ультраправого спрямування – ВО «Свобода».
Враховуючи факт, що «регіони» та їхні сателіти з КПУ зуміли здобути більшість у Верховній Раді VII скликання, Об’єднана опозиція і її партнери ВО «Свобода» перебуватимуть в опозиції. Тож постає питання, як зміниться політичний клімат з приходом ВО «Свобода» у «велику» політику. Переконаний, і без того вічно кризова ситуація, спричинена некомпетентністю президента й уряду, буде ще більше загострюватись, оскільки партія, члени якої сповідують ксенофобські погляди, отримала безперервний доступ протягом п'яти років до трибуни ВР України. Повторюю вже всім відому схему – Янукович може не переживати, майбутні президентські вибори не доведеться навіть фальсифікувати, пан Юра й пані Іра безкоштовно (хоча, хто знає?) «попрацюють» із мешканцями Східних й Південних областей.
За таких умов випливає питання: як партія, що сповідує ідеологію ненависті, зуміла прийти до влади у такій побожній Галичині, а тоді ще й потрапити у Верховну Раду. Відповідей безліч: економічна криза, значне зростання попиту на ультраправі рухи у Європі, провокаційні дії влади (міністр освіти – ксенофоб, прийняття мовного закону), відсутність лівої партії (КПУ – сталінська провладна партія). Усе це дозволяє ВО «Свобода» паразитувати на соціальному полі. Можна згадати й містичну «руку Москви». Причин багато, хочу лиш звернути увагу на регіональні передумови успіху партії Тягнибока, а також проаналізувати, що вплинуло на формування «свободівської» ідентичності.
Культивування галицького вірусу «Свободи»
Підвалини майбутнього успіху партії можна спостерігати ще в 1990-х роках на території трьох західних областей, майбутнього плацдарму соціал-націоналістів. Із здобуттям незалежності галицька демократична антитоталітарна інтелігенція, з якої здебільшого складались міські й обласні ради перших демократичних скликань, розпочала масово, без переосмислення постатей і їхніх дій, по-совковому, бо інакше не вміла і не могла вміти, перейменовувати львівські, тернопільські та івано-франківські вулиці, відкривати пам’ятні дошки, меморіальні комплекси людям, котрі в принципі не мали нічого спільного з поняттями демократії, свободи слова, поваги до особистості. Так, у кожному західноукраїнському місті з’явились «новоленінські» вулиці – Степана Бандери, Героїв УПА, ідеолога українського інтегрального націоналізму Донцова, колаборантської дивізії «Галичина» та інші. Галицька влада, сповна керуючись комплексом постійної національної неповноцінності, як новорічні ялинки, обвішувала міста Галичини новими «демократичними» прикрасами. Таким чином з карти міста зникли назви вулиць, що символізували світовий культурний доробок. Імена Лермонтова, Пушкіна, які можна зустріти в багатьох європейських містах, перестали існувати на львівській мапі – це попри 15% російськомовного населення міста, котре влада намагається не помічати.
Для «свободівців» історія (міфологізована, глорифікована і вічно страждальна) є однією із основних цінностей, до якої апелюють, щоб достукатися до кожного виборця. Звісно, вигукувати «Слава нації!» набагато легше, ніж пояснювати людям елементарні права громадянина. Тому зерна, посаджені на галицькому політичному ґрунті, успішно проросли – маю на увазі візуальне маркування простору, що вирощував майбутніх «свободівців». Муніципальні керівники перших скликань своїми діями спричинили творення міфу про те, що у західних областях слово «демократ» автоматично дорівнює поняттю «націоналіст». Ці два поняття почали розглядати як дві обов’язкові вимоги до галицького управлінця. Таке поєднання двох несумісних понять застосовували й у протистоянні з владою, що засідала у Києві і була переважно антидемократичною, а отже, за логікою західних українців, антинаціональною. Їхні наступники вже у 2000-х роках продовжили справу, розпочавши побудову майбутніх центрів для націоналістичних «прощ» – пам’ятників Степану Бандері. Часто до збору коштів на будівництво пам’ятників долучалися місцеві магнати, котрі таким чином починали «підкуповувати» свій майбутній електорат.
Не хочу приписувати виключне значення тільки візуальному доробку «галицьких демократів». До цього списку можна додати святкування річниць людей та організацій, котрі сповідували націоналістичну тоталітарну ідеологію. Сюди варто зарахувати й індоктринаційну роботу зі шкільною та студентською молоддю шляхом організації шкільних та студентських конференцій під опікою місцевих органів освіти на теми, до прикладу, «Степан Бандера – герой України», на яких колишні викладачі історії КПРС доводили, що Степан&Co – ідоли та безгрішні герої. Звісно, гроші на такі акції виділяли з місцевих бюджетів.
Варто зазначити, що покоління, народжене й виховане в умовах тоталітарної країни, неможливо змінити за один день – 24 серпня 1991 року. Тому, з чистою совістю замінивши Леніна на Бандеру, ці люди діяли в тому ж дусі, що і при радянській владі. Таким чином, завдяки наполегливій роботі перших нерадянських керівників у Галичині відбулася легітимація старого інтегрального націоналізму, і саме в бандерівському варіанті, монопольне право на який згодом одноосібно привласнила «Свобода».
Окремо хочу звернути увагу на виняткову роль у цьому процесі діаспорних українців, які після розвалу Радянського Союзу кинулися засилати «до краю» своїх емісарів. Це були люди, які після Другої світової війни емігрували в країни Європи та Америки. Емігрантське середовище не було аж ніяк монолітним, а навіть більше – між собою жорстко конкурували так звані бандерівці і мельниківці. Прапор взаємного поборювання вони пронесли через усі роки емігрантського життя й «успішно» передали у незалежну Україну, наплодивши тут до десятка націоналістичних організацій. В Україні наша шановна й непомильна діаспора у месіанському дусі сприяла поширенню своєї «правди» виключно про звитяги ОУН(б) й ОУН(м) та дивізії «Галичина», оберігаючи їх від усілякої критики. Перебуваючи здебільшого на територіях демократичних країн (США, Канада) і не збираючись повертатися до незалежної України, ці тренери «покемонів» не змогли зрозуміти найголовнішого: Степан Бандера, Ярослав Стецько, Євген Коновалець не мають нічого спільного з поняттям демократії, свободи слова, критичної думки, а є братами-близнюками тієї системи, що примусила їх емігрувати з рідних домівок, з рідного краю, переслідувала їх, вбивала їхніх родичів і друзів, провадила голодомор, здійснювала репресії проти мільйонів невинних людей.
«Свободівська» ідентичність та її творці
В ідентичності ВО «Свобода» є два ключові моменти. Перший озвучив Олег Тягнибок на горі Яворині 2004 року. Він окреслив, ким «Свобода» не є: «жидвою і москалями». Таким чином моделюється образ українця-націоналіста, котрий приречений на вічну боротьбу з ворогами інших національностей, боротьбу за Україну українськомовну, не враховуючи законних прав російськомовного населення вільно використовувати рідну мову у всіх сферах життєдіяльності; Україну бандерівську, із пантеоном нових святих, із новими державними святами, з урахуванням тільки потреб «білого» українця.
Другий важливий момент – під час виступу на вулиці Степана Бандери біля пам’ятника Степану Бандері (спасибі демократам) Юрій Михальчишин, (у випадку прийняття присяги – депутат Верховної Ради) озвучив ключову фразу, мовляв в українських націоналістів «в тилу» не має бути «мариновичів, андруховичів, грицаків». Відомо, що це саме ті люди, що презентують нашу Україну на європейській арені, люди, що творять враження нормальності нашої країни. Люди, в яких беруть коментарі західні журналісти, дослідники, розуміючи, що отримають адекватну відповідь. Тобто справжній український націоналіст, а точніше «свободівець», враховуючи попередні зауваги, має бути «чистокровним», антиліберальним, некритичним сліпим споживачем єдиної і непомильної ідеології.
І останнє: гадаю, вже давно назріло питання, що тепер робити людям, які відчувають реальну загрозу перед праворадикальною партією ВО «Свобода», тобто тим, хто відчуває не тільки дискомфорт від перспективи подальшої «свободизації» суспільства, але й класичний страх перед погромами? Це не перебільшення, і ще є достатньо часу, щоб людям відкритим і активним організовуватись та діяти. Тільки так ми зможемо протистояти авторитарному правлінню Януковича, тільки так зможемо противитись тій системі морально-етичних цінностей, які намагається нав’язати нам партія Тягнибока. Хто не з нами – той проти нас, схема, за якою діяли всі комуністи, націонал-соціалісти та представники інших тоталітарних ідеологій. Таку ж парадигму намагається нав’язати нам партія ВО «Свобода». І за таких обставин люди із по-справжньому демократичними переконаннями мають об’єднатися і нарешті почати боротися за утвердження своїх цінностей.